Чергова річниця голодного лихоліття в Україні 30-х років ХХ століття привертає знову і знову увагу не лише вітчизняної, але й світової громадськості. І це не випадково, адже ця проблема має багато аспектів, вона вкрай важлива та надто болюча для нашого народу, держави. Нині нам сущим в незалежній і самостійній державі конче необхідно знати правду, дати належну оцінку тогочасним подіям та організаторам масового й такого брутального знищення українського народу та інших народів нашої землі, які також постраждали від кровожерливого молоха — сталінського тоталітаризму. Знання правди історії, долі українського народу є передумовою здійснення належних висновків та уроків. Вони ж — це важлива складова історичної пам’яті, взагалі — духовності громадян і їхньої держави, яку ми будуємо сьогодні й будемо мати в майбутньому.
Попередньо зауважу наступне. Мені, завдяки підтримці Німецької служби академічного обміну, кілька років тому випала нагода попрацювати два місяці в німецьких архівах, зокрема в політичному архіві міністерства закордонних справ ФРН. Знаючи про голод та людоїдство в Україні з розповідей батьків, які ледве пережили голод 1933 і 1947 років, та із сучасної наукової літератури, у мене як історика виникло природне бажання з’ясувати: як оцінювали ті жахливі події на нашій багатостраждальній землі політично незаангажовані сучасники, зокрема дипломати німецьких консульств в Україні?
Знання документів тієї пори, спостережень і оцінок дипломатів із так би мовити ворожої країни може стати в нагоді більш правдивого і об’єктивного висвітлення подій того періоду. Як відомо, у 30-ті роки XX століття в Україні працювали Генеральне консульство Німеччини у Харкові і консульства у Києві та Одесі. Іншими словами, тогочасний перебіг подій в Україні також прискіпливо аналізували і німецькі дипломати, власне як і дипломати інших країн. Мені, як недавньому дипломату України у сучасній ФРН, відомо це не по чутках чи пересудах.
На доказ свого твердження наведу зміст, тобто перелік висвітлюваних питань, річного політичного звіту консульства Німеччини в Києві за 1933 рік.
I. Зовнішньополітична частина.
— Ставлення до Німеччини: оніміння офіційної атмосфери. Ворожа позиція преси до Німеччини.
— Становище громадян Німеччини (спеціалістів) і політика щодо національних меншин. Культурне відчуження.
— Ставлення до Польщі: недовіра, певно, не зміниться.
— Візит французьких державних діячів.
— Наслідки напруження на Далекому Сході.
II. Внутрішньополітична частина.
— Внутрішньополітичне становище: голод підтверджує позицію уряду і відчай у настроях населення. Безжалісність в місті й на селі.
— Енергійна боротьба уряду за врожай і хлібопоставки. Паспортна система.
— Українське питання: голод розширює «прірву» між Москвою і Україною. Направлення Постишева. Боротьба проти українства. Великорусизм — комуністичний шовінізм.
— Національні меншини: небажане зміцнення українського фронту. Заходи до його послаблення. Пропагандистська обробка.
— Юриспруденція: м’які вироки при розкраданні державної власності. Жорстока юридична практика при саботажах сільгоспкампаній. Зниження кримінальної злочинності. Випробування для арбітражного суду.
— Сфера освіти: відкриття університету в Києві. Перевірки у школах. Німецькій школі в Києві відмовили у викладанні німецькою мовою.
— Церква: ніяких нападок проти інституцій, але переслідування віруючих.
— Охорона здоров’я: сильна епідемія. Голод і наслідки. Погана освіта лікарів. Дефіцит лікарів і медикаментів.
— Кінцеві замітки: незважаючи на всі труднощі, «ніякої безпосередньої небезпеки для радянської держави».
Ось такого змісту річний політичний звіт було направлено з Києва до німецького посольства у Москві та міністерства закордонних справ у Берліні 15 січня 1934 року. Дійсно, в ретельності аналізу, німецького прискіпливого підходу до наших тогочасних проблем не відмовиш.
Тож я для з’ясування й об’єктивної оцінки перебігу вкрай жахливого перебігу подій на нашій землі поставив перед собою такі питання:
1. Що було в тогочасній Україні — голод чи голодомор?
2. Яких масштабів набула тогочасна трагедія і чи можна було їй якось зарадити, дещо обмежити?
3. Які соціальні та політичні наслідки для України мало голодне лихоліття, та жахлива трагедія?
Відповіді на ці вкрай важливі й понині питання я намагаюся дати, спираючись передусім на німецькі архівні документи, свідчення дипломатів.
З’ясовуючи перше питання, мушу стверджувати наступне: насправді в Україні був не голод, а голодомор. Тобто до об’єктивних чинників — неврожаю 1932 року та негараздів, пов’язаних з політикою радянської влади на селі, додавалася цілеспрямована антиукраїнська діяльність кремлівського центру. Остання, як свідчать німецькі архіви, жодним чином не була спрямована на зменшення страждань мільйонів людей, особливо сільської місцевості. Навпаки, Москва робила все так, як нібито голод не забирав мільйони людей. Коригування політики щодо примусових хлібозаготовок у колгоспах та радгоспах, оподаткування приватних одноосібних сільських господарств у бік зменшення, з огляду на надто тяжке становище, не було. І якщо порівнювати цю діяльність радянської влади з діяльністю в аналогічних голодних роках як в Україні, так і в Росії, зокрема в Поволжі, то кидається в очі відсутність цілеспрямованих державних заходів щодо підтримки голодуючих районів та його мешканців.
Доказами такого висновку є:
— реакція влади на голодні бунти, що відбулися на Волині (нині Житомирська область) в останні тижні квітня 1932 року;
— запобігання влади виходу сільських жителів до міст України та до інших регіонів Радянського Союзу;
— прийняття закону від 7 серпня 1932 року «Про охорону соціалістичної власності», який у народі називали «законом про колоски»;
— направлення в Україну «кремлівським центром на чолі зі Сталіним у Харків уповноваженого Москви П. П. Постишева». А цей уповноважений «діяв iз залізною енергією, активно викорінював «націоналістів» і «сепаратистів».
Наведу деякі дані більш детально. Німецький консул Зоммер у Києві в своїх повідомленнях від 2 травня та 9 вересня 1932 року інформував своє посольство та МЗС Німеччини: «Продовольчий голод на Волині викликаний передусім неврожаєм, а також через безцеремонну реєстрацію та конфіскацію зернових, картопляних запасів, резервів худоби викликав у два останні тижні квітня безпорядки голодаючих по всьому регіону, як-то: в Солодиріво, Мар’янівці, Лісному хуторі, с. Ставки та Родовка. Сільські жителі, переважно жінки, в більшості випадків збираються разом, скликають сільраду й вимагають хліба, зерна. Вони пограбували державні засіки й розібрали зерно по домах тоді, коли їхні вимоги проігнорували. Згідно з повідомленням одного сільського трудівника-німця, в Мар’янівці заворушення тривали понад 5 годин, доки прибулі міліціонери не зробили попереджувальні постріли і всіх розігнали.
У с. Ставки при подібних обуреннях, за повідомленням надійного джерела, прибулого шефа районної міліції селяни забили до смерті, а голова сільради лишився напівживий». У цьому зв’язку «відбулися багаточисельні арешти. Міліція, опанувавши ситуацію, в наступну ніч після цих заворушень вдалася до обшуків домівок селян і конфіскувала все зерно, яке, за їхнiми припущенням, селяни поцупили під час обурення».
Німецький дипломат ставить питання щодо розмаху дефіциту продуктів харчування та обсягів справжнього голоду. Стверджуючи наявність великих масштабів голоду, консул Зоммер апелює до офіційних повідомлень про те, що колгоспи виставляють нічну вахту, охорону полів та комор, що картопляні поля нищаться. Адже можна спостерігати, як вдень висаджена картопля вибирається голодуючими селянами вночі, що на київських ринках користуються попитом різні, ледве їстівні відходи фабрик, а також лушпайки картоплі.
Далі в документі повідомляється, що «вже повернулися із Кавказу багаточисленні селяни мого округу, які направлялися туди в надії на кращі умови. Вся ситуація на Волині засвідчує, що невдоволеність, неспокій в уже описаний спосіб має очікуватися і в інших частинах консульського округу».
У річному звіті Одеського консульства Німеччини від 6 грудня 1933 року зазначалося наступне: «Українська частина округу найбільше постраждала від голоду, особливо у зимовий період. Цей голод був здебільшого викликаний, власне, самими органами влади, які з кінця 1932 року систематично конфісковували весь урожай і запаси, оскільки Одеська область не виконала своїх зобов’язань щодо поставки зерна. Тому все зерно було вивезене, і села справді наприкінці 1932 — на початку 1933 року залишилися без хліба. У лютому надійшли перші повідомлення про численні смерті від голоду та про людоїдство. Найгірше становище було на півночі округу. Але й в Одесі можна було бачити на вулицях виснажених людей, які вмирали від голоду».
На інші складові надто тяжкого становища звертає увагу німецький консул Хунке з Києва в повідомленні від 2 листопада 1933 року Він підкреслює: «В останні тижні в Києві знову дуже поширилась епідемія сипного тифу. Щоденно до лікарень міста доставляють близько 110 осіб. До цього числа належать лише жителі Києва. Разом iз немісцевими особами — вихідцями із села — чисельність госпіталізованих є значно вищою й сягає близько 200 осіб».
Зазначаючи, що органи радянської державної влади стурбовані становищем, німецьке консульство в Києві констатувало: «Заходи міської влади щодо зменшення масштабів, особливо із числа сільських жителів, ще досі не дали очікуваних результатів... У сільській місцевості значно розширюється епідемія. При цьому зростає число випадків, коли знесилені через голод хворі не спроможні перенести хворобу, що призводить до смертельних випадків».
Водночас німецькі дипломати повідомляють в цей період і про те, що робітники теж тривалий час не отримують заробітної плати: «Консульству відомі випадки, коли робітники ряду підприємств уже три місяці не отримували жодної копійки. Також добре відомо, що й окремі військові частини Червоної Армії отримують кошти несвоєчасно, що і командному складу грошове утримання надходить iз великим запізненням». А на Волині, де був відчутно поганий урожай, до консульства надійшли конкретні дані, що «голод уже нині призводить до смертельних жертв». Подібна картина, як свідчать архівні документи німецьких консульств, в Україні спостерігалася повсюдно.
