Лист нашої читачки, як то кажуть, поцілив «у десятку». Він тільки вчора ліг на стіл головного редактора. І вчора ж у парламенті був «жіночий день»: депутати слухали доповіді про гендерну ситуацію в країні, права жінок та їх порушення. Передбачається спеціальна постанова ВР з цього приводу.
Про те, що в Україні склалося з законодавчим забезпеченням рівних прав, але не склалося — з забезпеченням рівних можливостей, експерти говорять не перший рік. Наприклад, приблизно половину з числа студентів вищих навчальних закладів України становлять жінки, понад 60% людей з вищою освітою — знову вони. Результати виборів-2002 показали: кількість жінок-депутатів у місцевих органах влади склала близько 40 з «копійками» відсотків (що, до речі, як багато хто відзначає, позитивно вплинуло на діяльність цих органів). Однак уже в обласних радах кількість жінок обмежується десятьма відсотками, ще «вище», в парламенті, їх уже 5%, а в уряді нині — усього одна. «Жіноча» пенсія — в середньому на 40% нижча за «чоловічу». Більше того: навіть у «жіночих» галузях економіки (освіта, медицина, легка промисловість) зарплата прекрасної половини людства відсотків на 30 менша від зарплати чоловіків, «які затесалися» в дану сферу.
Конвенція ООН, що декларує ліквідацію всіх форм дискримінації (яку Україна, як і серію інших подібних міжнародних документів, підписала), свідчить про наступне. Якщо в суспільстві склалися певні історичні обставини, менталітет і традиції, які не сприяють досягненню рівних прав та можливостей для обох статей, можна вживати адміністративних заходів: квотування (законодавче визначення кількості «жіночих» крісел у парламенті та уряді), створення спеціальних органiв для того, щоб контролювати недопущення дискримінації та забезпечувати рівність. Наприклад, за документами Євросоюзу та Ради Європи, мінімальна парламентська жіноча квота — до 30%. На що мають реальну «квоту» українки? Про це — в листі читачки «Дня».
Веселий продавець тачок-візків для ручної поклажі так зазивав покупців в Одесі: «Купуйте тачки — головну прикрасу жінки! Дев'яносто відсотків одеситок уже придбали тачки!» До речі, товар у нього розійшовся вмить.
На селі «прикраси» інші. Одна з головних — те, що називають сапою, сапкою, мотикою. Споконвіку з ранньої весни жінки й чоловіки, дорослі й діти беруть її до рук для виконання роботи обов'язкової, термінової, трудомісткої — для прополки. Її багато. Не зробиш вчасно — потім не впораєшся. Не встигнеш перевести дух після однієї — час братися за іншу. Прополки на селі не уникнути нікому, хіба що старим, малим та хворим. Наш лікар жартував, що на кукурудзі він рятується від стресів. Вони з дружиною вставали раненько, працювали прохолодою. А літню спеку на розжареному грунті переносити дуже важко. Поле працююча людина не просто переходить, а вкладає силу! Тут допомагають уміння та вправність. Все-таки спина втомлюється, гудуть ноги, пересихає в роті, все плаває перед очима. А ще яке поле трапиться! Наймалися жінки полоти соняшник у орендаря, а там вище коліна паламіда — місцева назва трави з листям шорстким, як брезент, і здоровим, як вухо у слона. Увечері розказують і сміються, але видно, як ця паламіда їм дошкулила.
Сказане відоме всім. Кому з досвіду, кому лише з літератури. Здавалося б, у ХХI столітті і у нас повинна бути міні-техніка для сільськогосподарських робіт. Але її — видно пана по халявам — немає.
Все-таки прополка домашня, коли можна на годинку вискочити на свій город або зібрати армаду родичів на полях рідного господарства, відрізняється від такої самої роботи на виїзді, якою ось уже багато років бессарабські жінки заробляють на життя собі та своїм сім'ям.
Колишні колгоспи запрошують людей полоти у себе кукурудзу, соняшник, цибулю, буряк... і розраховуються за роботу тим, що вирощують. Нам невідомо, чи існує спеціальна техніка, здатна замінити мотику в руках живої людини. І навряд чи всі господарства почали б її купувати: або через відсутність грошей, або через відсутність необхідності, адже людей, які задешево продають свою працю, більше, ніж достатньо.
Як же господарства розпоряджаються нею і чим це обертається для самих жінок? Нехай вони розкажуть.
Василина Д.: «Рядки довгі, більше кілометра, і хоч тебе й нудить від спеки, це нічого, якби в кінці рядка стояв бачок з водою. Нам їжу возив такий собі дядя Вася, неголений, у кирзових чоботях. Ми йому говоримо: «Вася, а кинув би ти у віз, на траву кілька пепсі з водою» («пепсі» — бессарабська назва пластикової пляшки), а він тільки буркне у відповідь: «Мені за це не платять», — і все. Де ж, скажи мені, людяність? Хіба всі ми не люди, хоч тобі й не платять».
Незнайома жінка: «Говорять, у інших місцях людей селять у гуртожитках, у звичайних кімнатах, а ми спали в якійсь халупці, ліжка наші стояли на земляній підлозі, покритій руберойдом.
Гарячої води не було. Добре, у дворі стояла криниця. Поверталися в темряві, діставали з неї воду і милися цією водою. Потім я довго хворіла».
Любов С.: «Цього року я на заробітки не їду. Особливо важко мені там не було, але ось уже рік, як у мене опухають гомілковостопні суглоби, не можу стати на ноги».
Для порівняння: за день необхідно обробити, скажімо, не 6 дачних соток, а щось близько гектара.
Людмила П.: «Ми виходимо на поле, коли сходить сонце, і йдемо, коли стемніє».
Так і проситься на язик відомий приспів пісні Дана Спетару з радянсько-румунського фільму:
От зари, до зари,
От темна, до темна,
О любви говори,
Пой, гитарная струна.
А про любов і йдеться. Про самовіддану любов — єдину окрасу жінки. Чоловіки люблять сім'ї не менше, але на таку каторгу, за їхніми словами, у них не вистачає терпіння. Так, жінки відчайдушно рятують своїх, але хто може знати, як позначиться надалі така довга відсутність матерів на їхніх сім'ях.
Ольга А.: «Коли мене місяць-півтора не буває вдома, я ні на секунду не забуваю, що залишила трьох малюків у будинку біля шосе».
А тепер говорять діти.
Альона, старшокласниця: «Чому я за літо не приготувала англійську? Тато з братом були на заробітках, мама на роботі, мала з подружками на вулиці, а в мене кури, курчата, каченята, теля, корова, вівці, город, закрутки... Я навіть на дискотеку не ходила. Знаєте, у сільських дітей вчитися по- справжньому добре немає ніякої можливості».
Ваня, другокласник, копіюючи свою маму: «Ну, що за розумниця ця Аня! Батьки в неї на заробітках, а вона й з господарством справляється, і за молодшими наглядає, і старшим обід приготує, та ще й хліб сама пече!» (Ані на той час було 14 років).
Микола, абітурієнт вузу: «Ми з мамою вчора їхали з Одеси. Нас підвозили люди, які поверталися з заробітків. Бачили б ви їхні руки — чорні, потріскані! Бачили б ви їхні обличчя! Чи бачено, щоб гагаузки їхали мовчки, а вони мовчали! Я поступлю, хоч би що там було. Я не хочу так жити».
Чи мріють люди з автобуса про добре впорядковану державу, якщо з дитинства на рівні підсвідомості переймаються думкою про жорсткість та жорстокість держави по відношенню до них, а думка про те, що сподіватися в житті можна тільки на себе? Проте саме вони надійно забезпечують тили державі, виробляючи реальну продукцію і даючи можливість іншим громадянам вчитися, засідати, читати, промишляти...
Крім прополки, люди їздять на збір урожаю, на обрізання виноградників та садів, на будівництво, на базар — продавати розкішні стьобані ковдри з найчистішої вовни. Судячи з того, як опалюють міста, цим ковдрам ще довго бути в честі. Працюють реалізаторами і вантажниками на промтоварних ринках. Їздять до Туреччини.
Людмила П.: «Ми бредемо вранці в тумані полем. Зрізаєш головку капусти, а під нею — лід, і поміж листям — лід».
Ольга А.: «Базар займає у мене тиждень часу. Перші дві ночі сплю добре, а потім уже заснути не можу. Ходжу по кімнаті, ламаю руки: «Як вони там?» Знаю, що все гаразд, а заспокоїтися не можу».
...У Стамбулі дуже молода людина на ім'я Ясін після автокатастрофи не може ні говорити, ні їсти, ні ворухнути рукою чи ногою. Те, що він відчуває, він може висловити тільки поглядом чорних прекрасних очей. Батьки наймають для нього в сиділки нашу медсестру. Вона зуміла, поки там була, полегшити Ясі існування. Телефонувала нашому ж лікарю для консультацій, чоловіка просила передати гречки — потрібне харчування для Ясі.
Ось такі справи.
Була б у людей робота вдома, то тих небагатьох сезонних робітників, які все-таки їздили б на заробітки, там носили б на руках: і годували б їх як слід, і забезпечували б усім необхідним, та й розраховувалися б не в тих обсягах, як зараз. Що буде далі?
Чи буде насичена провінція філіалами промислових підприємств? Пам'ятається, у нас в селі працювала філія Одеської швейної фабрики — як раділи люди! Чи будуть сельчани займатися переробкою вироблюваної ними продукції? Туризм? Народні промисли? Що саме?
Хочеться бачити перспективу й вірити, що «буде син, і буде мати», і що буде дано сину без сорому й гіркоти, а тільки з любов'ю та ніжністю дивитися матері в очі.
А поки на полях працюють жінки. Зараз, коли ви читаєте ці рядки, буде, буде у нас і соняшник, і кукурудза, і городина, і виноград. Працюють жінки. До виснаження.
