Дострокові вибори, на думку сьогоднішнього співрозмовника «Дня» — політолога Вадима Карасьова, можуть дещо змінити співвідношення сил. Разом із тим, експерт нагадує, що нинішня парламентська виборча кампанія є проміжним майданчиком перед президентським забігом і, отже, казати, що кризова пожежа буде загашена, дуже рано. Детальніше про існуючі шанси для консолідації еліти та втрачені можливості представників вітчизняної влади — в інтерв’ю Вадима Карасьова «Дню».
Політика деградує, країна розвивається? Але є позитивні приклади. Найкращий доказ цій тезі — спорт. Наші спортсмени, незважаючи на політичний безлад, приносять в український актив нові, справді блискучі перемоги. Останній приклад, звичайно ж, матч київського «Динамо» й португальського «Порту». Феноменальний, блискавичний, незабутній гол із 32-метрової відстані у виконанні Олександра Алієва виводить київську команду на друге місце в групі G. До речі, «Динамо» в груповому етапі Ліги чемпіонів не вигравало чотири роки.
З такою самою майстерністю, з якою Алієв відправив м’яч у ворота суперників, грає, щоправда у свої ворота, політична збірна України. Навіть найсерйозніші економічні виклики не здатні об’єднати хоча б на короткий час зусилля ключових гравців. За те, що відбувається нині на владному полі країни, у футбольному матчі, напевно, дискваліфікували б, однак, на жаль, політики самі створюють правила своєї гри, самі їх грубо порушують, і самі ж грають роль рефері.
— Вадиме Юрійовичу, сьогодні ведуться активні дискусії про час виборів, мовляв, 14 грудня — це не остаточна виборча дата. Ваш прогноз щодо цього.
— Дострокових парламентських виборів не буде ні навесні, ні під олів’є. Якщо вони відбудуться, то 21 грудня. Гадаю, що Президент, коли видавав повторний указ, переносячи дату виборів із 7 на 14 грудня, розумів, що це неостаточна дата. Тому був зроблений запас на ще один указ для того, щоб вийти на 21-е число як на остаточну дату голосування. В іншому випадку необхідно ввести мораторій на всі вибори, в тому числі — президентські. Виходячи з того, що ці вибори не потрібні, оскільки ми сповзаємо, конвертуємося з політичної кризи в досить глибоку, фінансово-кризово-економічну рецесію, то тим, хто висуває такі аргументи, потрібно нагадати, що рецесія триватиме рік-півтора. Отже, вона захопить і чергову конституційно-календарну президентську кампанію. Якщо допустити, що президентські вибори підуть по конфронтаційному сценарію, то не думаю, що така перспектива може порадувати виборців, бізнес, банківське співтовариство, фінансистів. Криза втягує всіх у вир досить серйозних та глибоких потрясінь. Сьогодні говориться, що потрібно скасувати парламентські вибори. О’кей. Але тоді потрібно приготуватися до введення мораторію і на парламентські, і на президентські вибори. Однак виходячи з того, що у вир економічної кризи нас втягують не лише зовнішні фінансові світові ринки, але й внутрішньополітична криза, все-таки зараз необхідно звернути увагу не лише на блокування джерел, чинників і тригерів рецесії фінансової кризи, але й на їхні політико-інституційні та політико-процесуальні джерела. Пропорційну частку в нинішній ситуації несе й українська політика останнього року. Противникам дострокових виборів, які кажуть, що суму, витрачену на вибори, можна витратити на економічну кризу, можна відповісти, що це — сума витрат на вирішення політичної кризи. Очевидно, що перед тим як гасити політичну пожежу, потрібно погасити всі джерела спалаху в українській владі.
Чому я дивлюся на ситуацію саме під таким кутом? Бо останні дні показали: влада не консолідується навколо ідеї антикризового консенсусу економічного порятунку. Немає консенсусу. Навколо економічної кризи продовжуються «танці з зірками», які існували й до кризи. Юлія Тимошенко чудово знала, що в понеділок буде засідання РНБО, що володіє всіма інституційними, експертними й навіть конституційними повноваженнями (в тому числі й надзвичайними), адекватними надзвичайній економічній ситуації, яка фактично може підірвати економічну безпеку країни. Але Юлія Тимошенко не захотіла грати на майданчику Ради нацбезпеки та оборони, віддавши перевагу власному соло, випередивши засідання РНБО своїм недільним телевізійним виступом і продовжуючи виконувати це соло сьогодні, вигадуючи на ходу непереконливі рецепти виходу з економічної кризи. Чому не можна було віддати перевагу консолідованій роботі в рамках РНБО, і чому не можна було вийти на брифінг після засідання Ради нацбезпеки та оборони Президенту та прем’єр-міністру й заспокоїти націю? Адже цього не сталося, а, отже, політична криза триватиме, наростатиме й підточуватиме всі розумні, раціональні, своєчасні, точні, компетентні й професійні рішення з розв’язання кризових вузлів економіки.
— Дійсно, вся країна стала свідком, що двох вищих посадових осіб держави не можуть об’єднати навіть серйозні економічні виклики. Чому Президент і прем’єр-міністр не можуть зустрітися й знайти спільну позицію не з політичних (тут, зрозуміло, — окрема тема), а з економічних питань, вважаючи за краще в одноосібному порядку доводити «свою правду» з телевізійного екрану?
— Бо важко людині, яка звикла працювати в політиці, стилізованій під шоу, в політиці постановочного й сценічного типу, перебудуватися й працювати в політиці серйозних, точних, хірургічно правильних рішень. Президент не міг не вийти до журналістів після засідання РНБО, бо він — голова Ради нацбезпеки й оборони, його просто не зрозуміли б. Тим більше, що раніше прозвучав телевізійний виступ прем’єр-міністра. Вона оголосила, що потрібно скоротити соціальні витрати, дійсно прозвучали нотки тривоги про те, що необхідно входити в режим економії. Але в мене запитання: а що, прем’єр-міністр та уряд не могли спрогнозувати ситуацію економічного спаду, економічної кризи, потрясінь на фінансовому ринку ще на початку року? Зрозуміло адже, що, розкручуючи маховик популістської політики, можна залетіти не туди, куди хотілося б, а туди, де ми зараз перебуваємо. Чому не можна було прогнозним відомствам Кабміну (це, передусім, міністерство економіки) виявити тренди: глибинні, кон’юнктурні, короткі, довгі, в яких рухається світова економіка, регіональні економіки та українська економіка? Чому не можна було створити стабілізаційний фонд? Але ні, в уряд приходили не для того, щоб займатися такими речами, а приходили як на проміжний майданчик перед новим електоральним забігом...
— До речі, про проміжний майданчик. Можливо, корінь кризових бід останніх років і криється в тому, що в країні невпинно крутиться виборча рулетка й сьогодні, лягаючи спати прем’єром, завтра можна прокинутися без ключів від кабінету глави уряду в кишені. Ось тому й немає часу на реформи, на прогнози, на стратегічні програми, на непопулярні рішення, а є бажання жити одним днем і приймати рішення з миттєвим ефектом, який підтримуються в суспільстві. Ви раніше сказали про мораторій на вибори. Це, на ваш погляд, реально?
— Нині момент існує два способи виходу з кризи. Перший — це дійсно консенсус. Але тоді необхідно прийняти мораторій на всі вибори. Є Президент, є прем’єр-міністр, є лідер опозиції, є більшість. Потрібно прийняти це як даність, як реальність, як структурне примушення, як умову, що дозволяє попрацювати на країну, а не лише на вибори і, зрозуміло, не на свою кишеню — політичну, економічну, матеріальну.
Другий шлях. Якщо в нас політичні сили не мають достатньої відповідальності для створення такої консенсусної моделі демократії, потрібно, щоб відбулися вибори, бо нинішній статус-кво — це найгірший з існуючих варіантів, який нас постійно втягуватиме у вир усіляких криз: соціальних, фінансових, політичних, економічних, конституційних тощо. Потрібно змінювати співвідношення сил. Потрібно змінювати конфігурацію парламентської більшості, або взагалі вводити уряд авторитетних економістів, замість уряду професійних політиків, які довели свою неспроможність. Парламентські вибори є проміжними перед президентськими виборами. Плюс низка дострокових виборів як спосіб виходу з політичної кризи. Все це, звичайно ж, робить горизонт мислення нинішніх політиків вельми коротким. Це короткий горизонт, це коротка гра, це коротке дихання, це далеко не рекордний спринт. Вони не вміють грати на довгу дистанцію. Чому не вміють і не хочуть? Бо це не вигідно. Їм потрібно отримати все й відразу. У нас у країні домінують політики — тактики, герої міксу політики й жовтизни, герої численного політичних ток-шоу, де можна працювати словом — абсолютно не придатним для чорнової, рутинної, але дуже потрібної для країни роботи. Політики-розмовник повинні піти, і вони підуть, як свого часу пішли політики-технократи радянського зразка. І вибори, до речі, також перейдуть з постановочної площини в площину економічних програм. Уже зараз партії у терміновому порядку починають писати антикризові економічні програми для того, щоб винести їх на ринок електоральної конкуренції. Так що епоха популістської політики підходить до кінця. Отже, підуть і політики, які були бенефіціарами цієї політичної епохи. Вони очолюють міністерства, але нічого реального не зробили для цих міністерств, проте біжать на перший поклик Савіка Шустера коментувати ситуацію в країні. Замість того, щоб працювати над досконалістю управління довірених їм міністерств, чатяться на сайтах. Я не знаю, як у них часу на це все вистачає!?
— Якщо в спікера й депутатів Верховної Ради, яка протягом року, м’яко кажучи, не відрізнялася особливою законодавчою ефективністю й продуктивністю вистачає часу бути ведучими ТБ-шоу, то про що взагалі може йтися...
— Тут узагалі, як-то кажуть, без коментарів, бо це просто шок. І це стосується не голови Верховної Ради, а взагалі цього шоу. Просто шок охоплює від таких політиків... Але ви знаєте, з цих політиків, які ведуть шоу, можливо, дійсно Яценюк має якісь перспективи на майбутнє, оскільки він і політик слова, і разом із тим — політик справи: економіст, банкір, юрист. Такі люди дійсно потрібні країні. Не лише Литвин... Насправді, ви правильно зазначила, що ця Верховна Рада практично не працювала. У мене запитання: чи потрібна нам така Верховна Рада, яка від неї користь? У вівторок був шанс, що ВР запрацює, оскільки Президент своїм указом дав можливість Раді ще трошки, скажімо так, пожити...
— Подихати, швидше.
— Так, подихати. Але ж ми бачимо, що жодні реанімаційні й тим більше реабілітаційні процедури «пацієнту» вже не допоможуть. У них був шанс, але, на жаль, як писав Тичина: «Нам своє робить», так само й вони — кожний робить те, що він вважає за потрібне. Можливо, варто провести якийсь круглий стіл, можливо, варто укласти якийсь пакт еліт... В іншому випадку цій еліті потрібно піти в масовому порядку. Я не знаю, хто прийде їй на зміну, бо лава запасних коротка.
— Можливо, пакт і потрібен, але хто, пробачте, його виконуватиме? Всі ще чудово пам’ятають, як «виконував» через кілька днів після підписання Універсалу його норми (зокрема, щодо НАТО та мови) пан Янукович.
— Ідея з Універсалом була непоганою за своєю суттю, оскільки дискусія велася в прямому ефірі і було видно аргументи та формулювання кожної зі сторін. Іншими словами, тоді стало видно «who is who». І, до речі, останнє засідання РНБО могло б стати таким самим майданчиком, якби за підсумками засідання до журналістів (а фактично — до народу) вийшли разом Президент і прем’єр-міністр. Ще краще — якби вийшов із ними й лідер опозиції. Це був би перший крок, пролог, прелюдія до загального політичного та економічного оздоровлення всього нашого державного тіла. Цього не сталося, оскільки боротьба в Україні йде не просто за виборця і не просто за владу як інструмент проведення відповідальної політики. Виходить, що всі хочуть бути начальниками цієї країни. Можна назвати різні посади: Президент, прем’єр, спікер... Але всі хочуть бути управителем України. Ось тут ховається корінь невгамовних апетитів влади й політичних амбіцій. Можна бути прем’єром та спокійно працювати. Можна бути лідером опозиції і працювати на країну, пропонуючи опозиційну альтернативу. Але коли лідер опозиції каже, що ми не вчилися на опозиціонерів, це означає, що політичний лідер і його політична сила не допускають навіть думки, що вони можуть бути не при владі, а в опозиції. Адже це небезпечно! Якщо ця політична сила прийде до влади, вона цю владу вже не віддасть. А Янукович прямо сказав на одному з телеканалів: «Ми на опозицію не вчилися». Тобто люди не вміють мислити в рамках демократичного кругообігу влади, в рамках демократичного взаємообміну між владою та опозицією, в рамках ротації із влади в опозицію і навпаки. Всі хочуть отримати владу на невизначений час і бути начальником країни. Я б, наприклад, цю претензію, амбіцію, апетит міг би прийняти, якби окремі політики мали якийсь виразний, чіткий, розрахований на поступову реалізацію національний проект. Однак лише одна людина з топового політичного трикутника має що викласти як проектне бачення розвитку країни на п’ять-десять років уперед. Можна сперечатися про те, наскільки це точно, правильно, доречно, але такий проект існує. На відміну від двох інших, в яких такого проекту немає, в яких за душею лише владне прагнення, тобто — інвестування своєї енергії, своєї органіки виключно в боротьбу і у владу.
