Григорій Пащенко пригадує, що, коли він освоїв літак і почав самостійно літати, вперше за декілька років приїхав додому в село до бабусі. Ну й, як годиться, оповідає, як все було: як літає, як сідає. А бабця й питає:
— Ти що, насправді літаєш?
— Так.
— І де?
— Високо-високо.
— Але ж там Бог!
— Ні, бабця, немає там Бога. Я і в хмарах був, і піднімався над хмарами — немає Бога.
— Ну, це зараз немає, а колись був.
ЖИТТЯ
Народився Григорій Іванович Пащенко 14 грудня 1914 року в селі Одринка, що на Харківщині. Коли йому виповнилося п’ять років, померла мати і на господарстві лишився він iз татом, який у сезон займався сільським господарством, а взимку столярував та працював ковалем. Закінчивши чотирирiчну школу, йому довелося ходити у семирічку в інше село, потім курси вчителів. Після яких він став вчителем рідної ординської школи. Згодом була ще низка навчальних закладів. І врешті, він закінчує Харківський університет. Ім. Сеченова, за спеціальністю фізик-експериментатор. Пізніше, вчиться в, так званій, робочій аспірантурі при центральному науково-дослідному інституті аерології СРСР в Ленінграді, яка готувала спеціалістів iз вивчення космічного простору. Після її закінчення Григорія направляють в Центральну аерологічну обсерваторію (ЦАО), що у Долгопрудному, під Москвою, де він пропрацював аж до чергової роботи. На цей раз в Одеській геофізичній обсерваторії, як начальник аерологічного підцентру, де у його підпорядкуванні було 2 літаки, лабораторія для запусків радіозондів та службовий автомобіль. «Приїжджаючи на роботу, я одягав спеціальний скафандр, 2 парашути і піднімався на літаку на висоту 5—7 км (кисневу апаратуру, я ігнорував, оскільки був достатньо здоровою людиною) і збирав атмосферні дані».
Пропрацював Григорій Пащенко там аж до 1939 року, поки його не призвали до війська. Хоча за роками він мав би піти в армію ще 3 роки до того, але, оскільки його вважали науковцем, то дали відстрочку на 3 роки. «Державі науковці потрібні!»
В той час головою ВР СРСР був Ворошилов, який i наказав усіх вчителів, науковців та лікарів, які не проходили військову службу, призвати до армії. Так потрапив Григорій прямо на фінську війну. «Про війну я нічого не знав, тільки чув, що таке є. Одним словом, був теоретиком», — каже він. На війні його назначили командиром підрозділу з розшуку мін. «Ми гинули, як комахи. Там мене вперше й поранило. Забрали мене до лікарні, а після одужання нас, кілька обраних людей, кудись повезли. «Куди — не ваша справа. Це таємниця», — так нам сказали по дорозі», — пригадує Григорій Іванович.
ЛЕМБЕРГ АБО, ЯК IЗ ЛЬОТЧИКА ЗРОБИТИ ТАНКІСТА
Так секретно Григорій Пащенко потрапив у місто Лемберг. Що це за місто, ніхто з щойнопривезених не знав. І лише згодом він дізнався, що Лемберг — це західноукраїнське місто Львів. Тут його зарахували до танкової частини. «Кажуть мені: Ти літав? Літав. Ну, то знаєш, як танками керувати. Будеш солдат вчити на танках їздити». Ось таким чином колишній льотчик, вчитель, науковець, атомний фізик став танкістом. Хоча, навіть в армії Григорій Пащенко залишився для всіх науковцем. ЩО Б ТАКЕ ЗРОБИТИ, КОЛИ НЕМА РОБОТИ?
Після армії його взяли в групу людей iз розробки та випробування космічних кораблів. А поки до цієї програми лишалося декілька місяців, Григорій Пащенко, якому руки горіли щось робити, залишився в Києві й пішов в Штаб командування в відділ кадрів, де попросив роботи. В цей час там якраз шукали геолога-геодезиста. І Григорія призначають керівником партії з будівництва аеропосадочних смуг. І не для великих пасажирських машин, а літаків певної конструкції. «Після чергового робочого дня ми поїхали відпочивати, — пригадує він. — Приїжджаємо назад, а сусід по купе розповідає, що десь когось бомбили. Питаємо, — кого? А він зробив великі очі й каже: «Та нас бомбили! Війна почалася…»
ПРОСТО ПОВЕЗЛО
В Долгопрудному, що під Москвою, була Центральна аерологічна обсерваторія (ЦАО). У 1934 році при ЦАО був створений підрозділ із запуску стратостатів, якому терміново був потрібен льотчик-дублер на «Осоавіахім-1» — радянський стратостат — з такими критеріями: фізично здоровий спеціаліст. І Григорій Пащенко, який підходив за всіма параметрами, був зарахований дублером аеронавта Ансберга, на випадок, якщо той захворів би, чи щось ще з ним трапилося б. Умовою польоту було: якщо політ вдавався першим аеронавтам, то наступними летіли дублери.
Перший стратостат піднявся в небо. Аеронавти мали зробити необхідні заміри температурного режиму атмосфери, тиску повітря й спуститися на землю. За польотом технічного чуда слідкували зі станції, в тому числі й дублери. 30.1.1934 року стратостат «Осоавіахім-1» встановив світовий рекорд висоти піднявшись на 22 км від землі. І, раптом… Як потім виявиться, дах стратостату зірвався, водень, що знаходився у оболонці, вирвався з кулі, і вона почала падати з неймовірною швидкістю. Усі аеронавти загинули. Так що, хоча доля Григорія й не закинула його у занебесні далі, але залишила його живим.
«КОСМОС — ЦЕ НАШЕ МАЙБУТНЄ! КОСМОС — ЦЕ МАЙБУТНЄ КОМУНІЗМУ!»
Після війни Григорій Пащенко потрапляє до групи науковців, якою керував відомий конструктор Сергій Павлович Корольов. Ця група займалася розробкою та конструюванням космічних ракет. Перший успішний космічний конструкторський проект мав назву «Гірд 008». Це був запуск маленьких ракет, які мали 240 см у довжину, моторчик і піднімалися на висоту 200, 300, 400 метрів і кожного разу вище й вище. Запуски проводилися на узбережжі Шпіцбергена і от одного дня хтось побачив перископ... Одразу ж повідомили про це Корольова, який не був присутній на острові. І з Москви прислали наказ знищити усі моделі та відлетіти з узбережжя літаком, який буде спеціально чекати науковців. Виявилося, що перископи належали німецькому підводному човну. І, хоча німці напевно мали вже чи не кращу космічну техніку, експериментальні моделі, які розроблялися не один рік, довелося знищити прямо-таки на очах у потенційного ворога. А 14 людей, серед яких був і Пащенко, сіли до літака й відлетіли у невідомому для них напрямку, як потім стало відомо, їх закинули аж на затоку Маточкін шар (Нова земля). І «cкинувши» вчених разом з приладами у найближчий населений пункт, літак полетів назад. На Новій землі вчені били байдики та шукали харчування. Потім виявилося, що в цей, забутий усіма край, їх привезли як «спецзапас» наукового потенціалу відомого атомного полігону, що був розташований на Новій землі. Але попрацювати атомниками вони таки не встигли. Їх так само секретно й швидко передислокували назад: кого до Москви, кого до Києва, Львова, Алма-Ати.
ПЕРША АНТАРКТИЧНА
Вже працюючи у Львові Григорій Пащенко отримав дуже цікаву й заманливу пропозицію поїхати в… Антарктиду. Москва підбирала команду елітних фахівців і серед інших імен, які фігурували при підборі, було й ім’я Пащенка, як фахівця високого класу, аеролога, авіатора, геодезиста, фотографа та фізика. З України він був один. Решта — це москвичі, ленінградці, мешканці Казані, Ташкента, Тбілісі та Кишинева. Хоча, все одно, в команді переважали москвичі та ленінградці.
Весь Радянський Союз знав, що до далекого континенту вирушають радянські полярники, тому у Львові Григорія вийшли проводжати сотні людей — все-таки один з міста, один з республіки (читай, України).
Це була Перша радянська антарктична експедиція. До того часу до берегів шостого континенту дійшов лише Белінсгаузен, який, власне, тільки підплив до його берегів, та Р.Амундсен і Р.Скотт, які все ж таки дісталися до полюсу, але так і залишилися на білому континенті назавжди.
А от, що таке жити, вірніше, виживати та облаштовуватись на незнайомій вічно промороженій землі, це вже на власному досвіді відчули перші радянські полярники.
ЇХ БУЛО 89
В Першій радянській антарктичній експедиції взяло участь 89 полярників. Скільки повернулося насправді — невідомо і дотепер. Тоді людей не рахували, бо Радянському Союзу потрібна була Антарктида. Люди гинули й гинули. За свідченням очевидців лише в перший тиждень загинуло більше 10 людей. Григорій Пащенко оповідає історію, як, на його очах, пришвартувавшись до берега й почавши розвантажувати привезений крам (а брали наші полярники все що треба й не треба, наприклад, трактори, гелікоптери, крани, дошки, ватники, які в умовах суворого клімату не допомагали, та багато іншого), хтось поставив трактор на лід з ледь помітною тріщинкою. І ось ця тріщинка починає рости, збільшуватися. Люди дивляться на це й не можуть вирішити, що ж робити з тим чудом технічного прогресу. І тут, один молодий, «гарячий» полярник підбіг до трактора і зі словами, «що дивитесь, техніка ж загине», сів за кермо і увімкнув мотор… А не варто, крижина почала розповзатися з неймовірною швидкістю і миттєво трактор разом із Хмарою (так звали цього полярника) пішов під лід. Тракторист не встиг навіть нічого крикнути. Так відкривали Антарктиду.
Про смерть Хмари знали не всі полярники: взагалі, інформацію про загибель товаришів самі учасники експедиції отримували випадково « а ти чув, що…» Смерть і «герої Антарктиди» для Радянського Штабу були явища несумісні. Усі дані було засекречені й про них знали тільки в Центральному командуванні. Навіть самі полярники про смерть Хмари дізналися випадково, через місяць-два. А на питання до керівництва «Чого ж не повідомляють?» отримували відповідь: «Бо не ваше діло».
СТРАШНА ЦІНА
Пригадує Григорій Пащенко ще один сумний випадок, пов’язаний з відкриттям Антарктиди.
Оскільки полярники були розкидані по материку, то жили вони такими собі комунами. Була, наприклад, авіаційна комуна — будинок, в якому окремо жили авіатори. І ось, сталося так, що загорілася покрівля. А оскільки першопроходці зводили власні помешкання з новинки ХХ століття — пінопласту — який погасити майже не можливо, та дерева — будинок згорів швидко і люди лишилися без даху над головою. Врятувати вдалося лишень кілька приладів, одежу та пару ліжок.
Взагалі, пінопласт приніс багато лиха першим полярникам, які були впевнені в його теплоекономії.
Будинок вчених вночі засипало снігом, під вагою якого будиночок перекосило і перемкнуло електричний кабель, який йшов від електричної установки, що обігрівала приміщення. Цей дріт й підпалив будинок. А оскільки сам пінопласт не горить, а тліє, його важко погасити водою, майже не можливо. Якщо його все ж таки гасити — дуже летять іскри і розповсюджується їдкий дим-газ. Люди, які в ту ніч спали у будиночку, навіть не встигли прокинутись — газ пішов по приміщеннях і полярники, які спали, так і заснули назавжди, а хто встиг прокинутись — не зміг навіть встати з ліжка чи, все ж таки, впавши, повзали в повній темряві, шукаючи виходу. Начальник цього підрозділу — Оскар Григорович Кричак все ж таки доповз до дверей, але намагаючись їх відкрити, щоб подихати повітрям, лише пообламував нігті та розкровавив руки об розпалений пінопласт — сил не вистачило. Так і заснув…
СКЕЛЯ ІМЕНІ ЛЬВІВСЬКОГО АКАДЕМІКА ВРЯТУВАЛА ЙОМУ ЖИТТЯ
Сам же Григорій Пащенко спочатку був назначений керувати станцією «Советской», але оскільки люди, які мали з ним працювати, загинули ще у перші дні експедиції, йому довелося керувати станцією «Оазис».
Остання, до речі, не була передбачена в планах будівництва. Її надумали зводити вже після аварії. Працювало на «Оазисі» семеро чоловік. Ну й, звичайно, не обійшлося без пригод.
Одного разу над базою пройшов ураган, який знищив два будиночки, де жили полярники, їхні підсобні приміщення, одним словом, від бази лишилися лише люди. Які заховалися від вітру в печеру в скелі (такі печери утворюються під час ураганів, сильних вітрів — подібних утворень багато в Антарктиді. — З.С. ). Печеру, в якій рятувався екіпаж «Оазиса», полярники назвали «Скелею В’ялова» на честь львівського академіка, який колись проходив біля Антарктиди, направляючись в Австралію.
В скалі оазисовці прожили майже місяць, годуючись шоколадом (який входив в обов’язковий щоденний раціон полярників і, які не завджи йому слідували, що, до речі, їх і врятувало) та цукерками, які вони не їли під час «нормального життя», а складали до кишені.
«Апетит був у всіх нормальний»,— пригадує Григорій Пащенко. — Щоправда, нервова система дуже порушена. Спочатку я як керівник станції підрахував, що будемо їсти по три дольки шоколаду на людину щодня, згодом перейшли на дві. Через декілька днів ми їли одну дольку в день. Наша радіостанція була знищена ураганом, продукти, одяг і все решта полетіло за вітром. І ми чекали. Чекали поки там, на інших станціях, не схаменуться, що ми мовчимо. Пройшло 18 днів і ураган заспокоївся. До нас прилетів літак і скинув на парашуті якийсь тягар. Тільки ми не змогли його зловити й довелося чекати наступного». Другий прилетів за кілька днів і скинув голодним науковцям прямо під ноги маленький передавач, 5 — 6 буханок хліба, кілька консерв, ковдр та шуби. І, якщо в перший раз все полетіло в невідомому напрямку, то цього розу багато чого просто розбилося. Але вже була їжа, одяг, а це вже немало. Згодом почали приносити на гелікоптерах розібрані будинки, палатки, їжу, одяг, прилади. Ось тоді й почалося нове життя «Оазису».
А взагалі, в першу радянську експедицію полярники встигли побудувати та обжити 5 станцій: «Мирний», «Оазис», «Піонерську», «Комсомольську» та «Восток».
ПОЛЯРНИКИ СПАЛИ В ЗВИЧАЙНИХ СПАЛЬНИКАХ
Окрема мова про спорядження експедиції. Як і завжди, у Радянському Союзі воно було зроблено з шиком та мало великий розголос: це шиється для Першої експедиції СПЕЦІАЛЬНО, це печеться для Першої експедиції СПЕЦІАЛЬНО і т.д. А дарма. «Велика біда, що нам «СПЕЦІАЛЬНО» тільки заготовляли, «СПЕЦІАЛЬНО» привозили.— каже Григорій Іванович. — Одягу, наприклад, нашили сотні костюмів, але питання: на КОГО шилося. Штани: пояс вище звичайного, далі — лямки, потім отвір — це й був «СПЕЦІАЛЬНИЙ» костюм. Який майже не грів і був дуже незручний. Вже не кажучи про розмір…
Про пінопластові стіни мова йшла вище. Спали полярники, як в зимових казармах: у спальниках (приблизно таких, які використовуються в армії), на одному матраці, бо іншим треба було накриватися. Носили робітничі комбінезони під шубами (мрія робітничого класу! — З.С. ).
А техніка, техніка! Скільки її туди завезли! А скільки її там лишилося: то на дні океану, то розбитої об скелі… Чи може уявити зараз сучасний полярник, що таке два роки жити серед білої пустелі, без зв’язку з батьківщиною, спати в ватних спальниках та носити громіздкі шуби та ватники замість зручних і теплих курток? Важко уявити… А вони прожили.
ВРАЖЕННЯ ВІД ВСЬОГО, ЩО ПОБАЧИВ
Зараз, після багатьох років Григорій Пащенко пам’ятає свою Антарктиду не лише як країну пінгвінів (м’ясо яких, до речі, не бажано вживати, за порадою Григорія Івановича), а й як Скелю В’ялова. «Коли ми сиділи в цій ніші (Скелі акад. В’ялова. — З.С. )… Знаєте, чоловіки плачуть рідко, а тут плакали усі… Плакали із питанням «навіщо я дав згоду потрапити в це пекло?» Ми не знали, чи доживемо до чого-небудь, але ми мали настанову «Родина спасет!» Щоб ти не робив, щоб із тобою не сталося, «Родина» врятує. Челюскінців врятували — і нас врятують. І я плакав разом з ними, бо мені шкода було цих людей, які десь там мають сім’ї, а вони потрапили в такі умови, і я маю ними керувати…»
P.S. Радянська полярна станція «Оазис», яка знаходиться на Березі Нокса, у 1959 році була передана Польській АН і отримала назву Добровольської.
Григорій Іванович Пащенко, якому в грудні виповнилося 86, до цього часу живе у Львові. Нещодавно він переніс чергову операцію. І зараз він мріє відновити колись популярний у Львові Гурток любителів Всесвіту, відремонтувати збудовану ним на горищі обсерваторію та передати її в користування місту.
