Проблеми невеликих міст де в чому схожі на проблеми мегаполісів, але мають, звісно, і свою специфіку. Скажімо, у маленьких містечках особливо гостро відчувається нестача робочих місць — тим більше, якщо підприємство, яке за колишніх часів годувало майже усе місто, нині не працює. Водночас у мешканців невеличких населених пунктів є можливості для розвитку приватної ініціативи, — питання у тому, чи сприятливі умови створює місцева влада, чи, навпаки, чинить потенційним підприємцям відчайдушний опір... Проте найбільші проблеми виникають, звичайно ж, із фінансуванням, зокрема, соціальної сфери, а також у стосунках місцевого самоврядування із владною виконавчою вертикаллю — районом, областю тощо. І закон про самоврядування допомагає, як виявилося, далеко не у всіх випадках. «День» пропонує подивитися на ці проблеми очима міських голів — людей, з одного боку, наділених довірою співгромадян (адже мерів обирають самі городяни), а з другого — обмежених у своїх діях певними законодавчими рамками. Чимало у них, як з’ясувалося, нарікань і на Бюджетний кодекс, і на Закон «Про державний бюджет України на 2003 рік», які, за словами співрозмовників «Дня», не вирішують проблем наповнення місцевих бюджетів. Утім, як кажуть, не все так погано у нашому домі...
Коли довгий час знаходишся в Києві, здається, що життя в країні вирує — невтомним джерелом змін, діловою активністю населення, різнобарв’ям політичних і культурних подій. Але варто виїхати за межі столиці — і картина різко змінюється. Тотальне безробіття, відсутність елементарних побутових благ, культурний колапс. В цьому сенсі нічим не відрізняється від інших навіть Київська область, з тою лиш різницею, що мешканці найбільш близьких до столиці міст і сіл мають змогу вряди-годи причащатися до київського вирування.
Нещодавно гостем редакції «Дня» став мер міста Сквира (районний центр в Київській області) Євген Суслов. Розмова з ним цікава не лише з погляду проблем і специфіки малих міст на прикладі Сквири, але й тому що Євген — наймолодший міський голова в Україні — йому лише 21 рік (мером він став у 20). Є. Суслов народився в 1981 році. Закінчив Сквирський ліцей. В 16 років став комерційним директором цукрового заводу в межах родинного підприємницького товариства «Агропромислова корпорація «Сквира» (до речі, батько Євгена — Іван Суслов, президент корпорації «Сквира» — в 2001 році в загальнонаціональній програмі «Людина року» переміг в номінації «Фермер року»). В березні 2002 року Євген балотувався на посаду міського голови Сквири — і несподівано для багатьох переміг.
— Сквира знаходиться у столичній області. Це для вас плюс чи мінус?
— Мінус. Наймолодший в Україні міський голова, прийшов без благословення губернатора — все це формує значну упередженість до моїх дій. Днями, наприклад, має відбутися суд (позивач — голова райдержадміністрації) з приводу того, що я не прийняв такий бюджет, який потрібний був районній владі. Сквирський район — дотаційний. Минулого року бюджет міста складав півтора мільйони гривен. Це небагато. При тому, що йде 500 тисяч відрахувань. В цьому році сума відрахувань збільшилась — 730 тисяч. Я не прийняв той бюджет, який мені пропонували, тому що там були абсурдні цифри. Наприклад, у місті в дитсадках — 585 дітей (населення міста — близько 19 тисяч чоловік). За тим бюджетом на триразове харчування однієї дитини в день виділялось 54 копійки. Це в той час, коли одна булочка коштує близько 60 коп. На розвиток дітей в садках — на олівці, кубики і т.д. — 0,09 коп. Я вже не кажу про те, що ще потрібно платити зарплатню вихователям, оплачувати енергоносії. А що таке дитячий садок для такого міста як Сквира? Це не просто місце, куди батьки можуть відвести дитину, щоб вона була під доглядом, коли вони на роботі. У Сквирі — це давно вже не основна причина, тому що у 70% дітей, які відвідують дошкільні заклади, батьки не працюють. Дитину віддають до дитсадка лише для того, щоб вона могла харчуватися за дуже невеликі гроші (11 грн. на місяць), за які вдома дитину не прогодуєш.
— А підтримку мешканців Сквири ви відчуваєте?
— Так. До цього у Сквирі міського голову як такого ніхто не поважав. У мерів просто не було можливості довести, що міський голова — це також влада. І причина цьому, на мою думку, криється, перш за все, в нашому законі про місцеве самоврядування, яким ми так пишаємось. Я, коли став міським головою, взяв закон, взяв аркуш паперу, розділив його на чотири стовпчики: місцеве самоврядування, райдержадміністрація, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, і чітко виписав згідно закону свої права і повноваження, а також права і повноваження інших владних інстанцій. Вийшла дуже цікава картина: всі права, що має місцеве самоврядування як незалежний орган, орган, обраний людьми, за законом, існуючими указами Президента можуть перекриватися повноваженнями райдержадміністрації. Тобто місцеве самоврядування як самостійний орган не існує. Тому великою проблемою для малих міст, на мою думку, є те, що міський голова в них виступає буфером між державою і населенням. Люди довірили мені владу. І держава начебто зробила все, щоб я був незалежним. Але я зараз такий незалежний як міський голова, що від мене нічого не залежить — ні економічний, ні соціальний розвиток міста. Тому що якщо райадміністрація не захоче, щоб я щось робив, то я цього ніколи в житті не зможу зробити. Будь- яке моє рішення може бути втілене в дію лише за наявності підпису і печаті тієї чи іншої районної комісії.
Я зараз чекаю суду, про який говорив. Впевнений на 90%, що рішення буде не на мою користь. Але в майбутньому році нам бюджет з такими смішними цифрами вже не дадуть. І це буде моя основна заслуга як міського голови. Ми не просимо гроші на те, щоб купити міському голові машину, не просимо зірку з неба. Ми просимо лише, зважаючи на показники минулого року, виділити реальну суму на харчування дітей. На суді я зможу людям чітко сказати, що статті закону про місцеве самоврядування не виконуються державою. Закон існує лише для того, щоб ним можна було хизуватися перед Заходом. Я наприклад, не розумію, для чого в нас існують районні ради. Це виборний орган, депутати якого за законом на першій сесії дружно піднімають руку і кажуть, що всі свої повноваження передають райдержадміністрації. І функції голови райради зараз зводяться до того, що він очікує щомісяця потрібного дня і йде до голови райдержадміністрації просити зарплату для депутатів.
— А що найбільше турбує безпосередньо населення вашого міста?
— Люди незадоволені тим, що немає роботи. Інша проблема — дороги. Вони в жахливому стані, як майже і скрізь по Україні. В нас на 2002 рік на ремонт доріг було закладено в бюджеті «аж» 30 тисяч гривен. Цього метрів на 100 дороги вистачило б. Я намагався залучити кошти на ремонт доріг, звертався до підприємців…
— Важко собі уявити, що хтось із підприємців може «відмовити» меру, коли йдеться про допомогу місту…
— Київ і маленьке провінційне містечко в цьому сенсі дуже відрізняються. В Києві міського голову поважають, а в малих містах той самий підприємець має набагато більшу вагу, ніж мер. Він захоче — допоможе, захоче — ні. А насилати на нього «силовиків» я не можу і не буду цього робити. Це погана практика. Я навпаки підтримую малих бізнесменів. Принаймні, тим, що намагаюся їм не заважати. Наприклад, коли до мене приходить людина і каже, що хоче відкрити торгову точку, я даю їй «зелене світло». Це допомога не лише підприємцям, але й місту. Людям зручніше, коли хліб чи сірники вони можуть купити в себе біля дому, а не йти п’ять кілометрів пішки в центр.
— А міськрада на вашому боці?
— Дякувати Богу. Тому що в нас зараз будь-кого можна підкупити. Мені розповідають депутати міської ради, що до них уже підходили з пропозицією виголосити мені недовіру. До речі, підкуп депутатів міськради — це найпростіший спосіб усунути мене від влади. Але самі депутати розуміють, що на моєму боці — підтримка населення, тому навряд чи вони підуть на це.
ДОВІДКА «Дня»
Місто Сквира — райцентр Київської області. Розташоване на річці Сквирці. Як населений пункт відоме з 1890 року, як місто — з 1938 року. В місті проживає понад 19 тис. чоловік. Має ряд великих промислових підприємств («Самтехвироби», «Яшма», два цегельні заводи та ін.). Виробництво переживає сучасні традиційні труднощі.
