Мені, як і багатьом моїм землякам, дуже хочеться бути патріотом рідного краю. Проте нелегко бути патріотом у регіоні, який небезпідставно вважається проблемним.
За офіційною загальноукраїнською статистикою, Луганська область має найвищий показник бідності й найнижчий рівень соціальної захищеності свого населення. Вона є лідером щодо захворюваності на туберкульоз, алкоголізм і наркоманію. Так багато бомжів, як у Луганську, я не бачила більше ніде. Тут найвища смертність і найменша народжуваність в Україні.
Обстежуючи влітку минулого року сільські (північні) райони Луганщини з метою зафіксувати свідчення очевидців Голодомору, я особисто переконалася в правдивості цих офіційних даних. Представники місцевої влади, до яких я вибірково зверталася з відповідним проханням, повідомили, що у 2006 році, наприклад, у селі Співаківка Новоайдарського р ну народилося двоє дітей, а померло 18 чоловік; у Шарівці Білокуракинського р-ну за цей же час народилося четверо, померло — 12; у Круглому Сватівського р- ну — відповідно два і 12; у Новомикільському Кремінського р-ну — вісім і 46. За останні три роки в с. Рогове Новопсковського р-ну народилося одне дитя, а померло 20 чоловік.
За даними 1995 року, в Бараниківці Кремінського р-ну було 3500 мешканців, а у 2007 му їх стало в півтора разу менше — 2121. Помітно поменшало не тільки людей, а й домашньої худоби, яку в наших сільськогосподарських районах традиційно вирощували: у цьому ж селі дванадцять років тому на колгоспних фермах було 108 тис. голів свиней і 12 тис. корів, а сьогодні на все село 54 корови в приватному користуванні, не набагато більше свиней.
Питаю в шестирічного сільського хлопчика, який живе з дідом і бабою, де його батьки. Відповідає: мама в Москві, а тато в Пітері... Багато з тих, кому не вдається виїхати на заробітки, просто спиваються. А влітку за цілий день роботи на нових фермерів бідолахи отримують зарплатню — або 5 гривень, або пляшку горілки. Тікає з села й молодь.
Не краща ситуація на півдні Луганщини — в Донбасі. У так званих депресивних містах стоять напівпорожніми багатоповерхівки, а в брудних під’їздах валяються десятки використаних шприців. Кажуть, що трикімнатну квартиру тут можна придбати всього за 300 доларів. Мало хто з тих, хто працює на шкідливих для здоров’я підприємствах у цих містах, доживає до пенсійного віку.
У Луганську, мабуть, одні з найнижчих у нашій державі зарплати, зате найвища в Україні плата за комунальні послуги. Мені вдалося побувати в багатьох українських містах, але ніде я не бачила таких великих сміттєзвалищ, як на вулицях Луганська. Чи не найгірші в нас й автомобільні дороги. Якщо ви інтелігентна людина, до того ж некурець, то вам краще не наближатися до луганських університетів — вас зіб’є з ніг тютюновий сморід, плювки і відбірний мат, який тут лунає з вуст студентів — майбутньої української «еліти».
Вісімдесят відсотків випускників наших університетів упевнені, що не зможуть працювати за фахом — вони не мають перспективи працевлаштування. Чимало моїх студентів- журналістів ще під час навчання влаштовувались на роботу в київських ЗМІ. Кажуть, що зарплатня за той самий обсяг роботи там уп’ятеро вища.
Дійсно, на цьому тлі молодим (і не тільки) людям нелегко виявляти патріотичні почуття (чи не тому місцеві ідеологи від влади так старанно нав’язують регіональні міфологеми: або про безсмертні подвиги «Молодої гвардії» — сьогодні ця перевидана книга Фадєєва знову з виховною метою надійшла до всіх шкіл області, або про «козака луганського» — Володимира Даля).
Цілком зрозуміло, що відповідати за ганебний стан речей у всіх життєвих сферах повинні перш за все представники місцевої влади. А ця влада на Луганщині вже багато років поспіль у руках переважно однієї політичної сили — Партії регіонів. Причому й по лінії обласної та районних рад (там регіонали майже стовідсоткові господарі), так і по лінії обласної та районних адміністрацій — голови та їхні заступники цієї президентської вертикалі, як не дивно, суцільно є членами ПР.
Донедавна областю керували нинішні лідери Партії регіонів — Олександр Єфремов і Віктор Тихонов. Соціально-економічна криза за їхнього керівництва помітно поглибилася. Водночас (і в нас усі про це знають) саме вони сьогодні є найзаможнішими людьми в області. У небагатьох опозиційних до місцевої влади газетах можна прочитати про те, що її (влади) представники зараз активно ділять рештки землі, яка їм підпорядкована. Очевидно, тому й бракує їм часу для здійснення своїх безпосередніх обов’язків.
Щодня на вулицях Луганська, в транспорті й біля чиновницьких кабінетів можна почути виступи людей, які незадоволені вічними невирішуваними проблемами. І не треба бути глибоким аналітиком, щоб зрозуміти істинну причину такої високої (порівняно з іншими регіонами) протестної свідомості мешканців Луганщини.
На думку людей, які здатні мислити, так званий з’їзд депутатів усіх рівнів у Сєверодонецьку є нічим іншим, як спробою Партії регіонів відволікти увагу свого невдоволеного електорату (який на Луганщині традиційно є численним) від його злободенних проблем, перекласти свою відповідальність на центральні органи влади й водночас підвищити рейтинг своєї партії, який останнім часом значно знизився.
Ідеологи цієї партії, які досі проголошували першочерговість вирішення економічних проблем у країні, чомусь саме зараз заговорили про первинність розв’язання проблем гуманітарних. Найперше хвилюють організаторів з’їзду такі, як вступ України до НАТО, захист прав російськомовних громадян України, питання історичної правди (найперше — Голодомору 1932— 1933 рр.) і необхідність обмеження в правах інституту президентства.
Моє спілкування з мешканцями Луганська й області переконує в тому, що жодне з цих питань пересічних громадян не турбує. Перенесення проблем «з хворої голови на здорову» потребує відповідних зусиль, і їх Партії регіонів потрібно докладати тим менше, чим менше, уваги приділяє держава питанням, які для неї є (або повинні бути) пріоритетними.
Так, завдяки майже повній відсутності роз’яснювальної, просвітницької роботи з боку держави щодо справжньої суті НАТО антипропаганда відносно нього у ЗМІ, підконтрольних Партії регіонів (а вони кількісно переважають над усіма іншими), міняє вектор, який відповідає українським національним інтересам, на абсолютно протилежний. Доволі боляче і смішно спостерігати, як напівголодні бабусі, які живуть у холодних квартирах і не можуть оплатити неіснуючі комунальні послуги, починають навперебій лаяти це НАТО, начебто воно винне в усіх їхніх бідах.
Луганщина не має жодної обласної україномовної газети. Не чула, щоб в обласному центрі були україномовні дитячі садки або хоча б групи в дитсадках. На прикладі прийомних дітей, яких виховую, знаю, як у молодшому віці легко засвоюється мова. Якщо батьки виявляють бажання віддати дитину до класу з українською мовою навчання, то завуч попереджає, що все одно з п’ятого класу діти будуть навчатися російською, бо вчителі середньої ланки українською не володіють. За 17 років незалежності Луганський педагогічний університет так і не спромігся навчити майбутніх учителів (нефілологів) державній мові — вона викладається всього кілька годин на першому курсі, й то як ділова українська мова.
Один мій знайомий директор сільської школи (а села на Луганщині на 90% україномовні) жалівся, що з цього навчального року вони змушені були ввести вивчення російської мови, бо їхні випускники, вступаючи до вищих і середніх спеціальних закладів, повинні переучуватися, оскільки там панує російська мова викладання. Навіть на факультетах української філології майже всі предмети нефілологічного циклу викладають російською. Кажуть, що в деяких луганських університетах за викладання дисциплін державною мовою є 10-відсоткова надбавка, тому у звітах картина виглядає зовсім інакшою, ніж на практиці...
Об’єктивно кажучи, в батьків просто немає мотивації навчати дітей в україномовних класах або школах, адже ця мова їм, принаймні в Луганську, ніде не знадобиться.
Сьогодні для Партії регіонів нагальним є захист прав російськомовних громадян України. А чому б не спробувати цим «правозахисникам» подбати, наприклад, про права сільських дітей Луганщини, які не можуть поза школою навчатися рідною мовою? А ще — про мовні права вірменів і євреїв, яких у Луганську теж немало, а також циган, яких останнім часом багато наїхало сюди з Молдови? А зважаючи на те, що Луганська область є «поліетнічною» (тут мешкають представники понад 100 національностей, із них 58% складають українці, 39% — росіяни, решта 3% — представники інших народів), чому б не провести референдум щодо введення на її території (хоча б у якості експерименту) 100 державних, або офіційних, мов?
Недавно мій сусіда гнівно обурювався тим, що російськомовні громадяни скоро змушені будуть дивитися фільми в кінотеатрах українською мовою. На моє питання, як часто він відвідує кінотеатри, той відповів, що не ходить туди зовсім, бо дорого — зарплата на заводі, де він працює, цього не дозволяє. Цікаво, що цей чоловік — затятий прихильник Наталії Вітренко, і в усіх своїх життєвих негараздах він звинувачує особисто Президента Ющенка.
Дуже стурбовані організатори другого сєверодонецького з’їзду й питаннями української історії. Зокрема, з його трибуни було висловлено вимогу ввести в Україні відповідальність за неправильне тлумачення Голодомору й історії ОУН-УПА. Не знаю, що вони вважають неправильним у плані висвітлення правди про Голодомор, але точно знаю, що ще кілька місяців тому керівництво Луганського кабельного телебачення (а це підпорядкований Луганській обласній раді телеканал) замовляло на кафедрі історії України одного з луганських університетів викладача, який би в ефірі сказав, що на Луганщині ніякого голодомору не було. До честі завідувача кафедри, він відповів, що Голодомор тут таки був, і викладача свого на телебачення не делегував.
Переконана, що справа тут не в опікуванні ідеологами Партії регіонів історичною правдою, а в їхньому небажанні самим знати правдиву історію, а тим паче — поширювати її серед молоді. Для них так важливо виховувати її в традиціях «регіонального патріотизму» та «дружніх стосунків» з Російською Федерацією. На жаль, містечковий різновид патріотизму, що культивується на Луганщині, не має нічого спільного з українським патріотизмом. Тому покоління молоді, яке зростила Луганщина за часи незалежної України, не стало українцями за духом. І не зі своєї вини.
І все ж, як би не хотілося місцевим регіоналам при владі не повертати свої голови в сторону України, вони змушені виконувати укази Президента, зокрема, щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору. Час покаже, якою буде якість цього виконання, але, принаймні, ці укази ще якось виконуються.
Жити не за українськими, а за власними правилами, бути «удільними князьками» у своїй вотчині й не підкорятися центральним органам влади — найзаповітніша мрія місцевих керманичів. Винесення на порядок денний «з’їзду депутатів усіх рівнів» названих питань гуманітарного характеру і заяви про об’єднання України є лише ширмою для прикриття справжньої мети проведення цього зібрання — досягти поступливості Президента в питаннях місцевого самоврядування й дозволити місцевим керівникам безконтрольно владарювати на своїй території.
Якими можуть бути наслідки такого самоврядування — неважко уявити. Наведу кілька показових прикладів із луганських реалій. Кілька днів тому (очевидно, у плані підготовки до «гуманітарного з’їзду») під егідою Луганського обласного інституту підвищення кваліфікації вчителів пройшов круглий стіл під назвою «Проблемы культуры русской речи в условиях близкородственного билингвизма Луганского региона». Квінтесенцією виступів більшості вчених, присутніх на цьому заході, була теза про те, що українська мова заважає тут активно функціонувати й розвиватися російській мові, бо є джерелом її спотворення і суржикізації. Поодинокі репліки присутніх на захист державної мови викликали обурення захисників російської мови, а один з «учених» назвав українську мову в її сучасному вияві «быдлячим жаргоном».
Луганська міська рада уже кілька років тому зробила крок до реального захисту прав російськомовних громадян міста, по-своєму «унормувавши» назви місцевих вулиць, площ і провулків. І тепер (аби їм не різала вухо й не муляла очі українська мова) ощасливлені й мовно-захищені таким чином громадяни чують із гучномовців і всюди читають нібито українські, а насправді російські назви: вулиця Совєтская, 50-лєтія Октября, квартал Гєроєв Брєстской крєпості, провулок 1-й Товаріщєскій тощо. Ще крок — і наділені більшими повноваженнями місцеві ради скасують українську мову на Луганщині як непотріб...
Ректор Луганського інституту культури й одночасно лідер тутешнього осередку Партії регіонів у переддень запланованого з’їзду запросив для проведення лекції в інституті відомого в Україні політика і свого друга зі студентських часів Василя Волгу. Хоча сам ректор попереджає викладачів, що такого робити не можна — цей захід проводився в навчальний час. Лекція мала назву «Етнокультурний конфлікт в Україні: шляхи подолання».
Студенти розповідають, що під час лекції (яка виглядала швидше як імпровізація на тему розпалювання в Україні міжетнічної ворожнечі й штучного протиставлення сходу і заходу) В.Волга виявив себе як «фахівець» з усіх наукових галузей — історії, філології, релігієзнавства, санскриту тощо — і разом із тим як непоганий ексцентрик і акробат (очевидно, щоб бути більш зрозумілим майбутнім працівникам культурної сфери). Він висловлював радикальні антиукраїнські ідеї, й на його фоні тьмяніли такі політики, як Вітренко та Жириновський. Із лекції студенти мали зробити висновок, що Василь Волга — новий месія, який один здатний об’єднати Україну, тому обов’язок студентів — проголосувати після розпуску парламенту й оголошення нових виборів за Союз лівих сил, який він очолює.
Сєверодонецький з’їзд завершився. Його резолюцію прийнято. Але й гуманітарні, й економічні проблеми регіону, який дав притулок цьому з’їзду, лишилися. «Регіони» вичікують, Київ споглядає. Допоки?..
Один з організаторів цього з’їзду, нинішній голова Луганської обласної ради Валерій Голенко, пояснюючи, чому саме Сєверодонецьк став місцем проведення зібрання «депутатів усіх рівнів», сказав, що це місто є символом опору, єднання, «зарождающегося гражданского общества».
Якби в Сєверодонецьку (як, до речі, й в Луганську, і в самій Україні) було або хоча б зароджувалося громадянське суспільство, то на вулиці цього міста з протестом проти проведення з’їзду вийшли б не тільки представники окремих партій правого спрямування, а всі його мешканці, бо цей з’їзд за своєю суттю (якими б гаслами не прикривалися його організатори) є антидержавним.
А якщо б в Україні була воля і єдність у вищих керівників, то проведення таких з’їздів було б неможливим у принципі.
