осійська влада, схоже, мало стурбована реальними «больовими точками» російсько-українських відносин. Зокрема, відсутністю режиму вільної торгівлі та економічними війнами щодо тих або інших товарних позицій, одноканальністю культурного обміну і — як наслідок — волаючим падінням інтересу росіян до України, а також імперським образом Росії, що зберігається й надалі серед українців і навіть посилюється.
Водночас усі ті проблеми, які Москва у своїх відносинах із Києвом вважає найважливішими і найскладнішими, — надумані і насправді такими для Росії не є.
Йдеться про три позиції:
— борги України за газ;
— її буцімто атлантична орієнтація і прагнення до НАТО;
— «тяжке» становище російської мови.
Усі ці проблеми реальні для Києва, та аж ніяк не для Москви.
Наприклад, газовий борг України для Росії, поза будь-яким сумнівом, — благо. Україна стриножена могутньою борговою мережею й кроку не може ступити без огляду на північного сусіда. Ось якби не було боргу — яким ще краником, цікаво, регулював би Кремль внутрішню і зовнішню політику екс-братської республіки? Що, коли могутня кампанія з вибиття боргів, розгорнута зараз Москвою, раптом завершиться успіхом? Чим тиснути тоді?
До речі, Москвою ходять чутки, що Рахункові палати обох країн збираються спільно досліджувати механізм утворення газового боргу. Всі шишки, як відомо, посипалися на Україну, хоча дехто нагрів руки і в Росії. Як тут не пригадати заяву колишнього міністра палива і енергетики РФ Віктора Калюжного, буцімто Газпром краде газ сам у себе, а списує все на Україну. «Я переконаний, що горезвісні «витоки» «блакитного палива», які періодично стають мотивом для роздратування між обома країнами, — це не щось інше як спільний бізнес зацікавлених осіб», — каже директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін. Однак крайньою все ж виявилася Україна: «солодку ягоду їли ми разом, а гірку — я сама».
Україна, що зусиллями як російськими, так і ще більшою мірою власними здобула міжнародний імідж розкрадачки чужого газу, навряд чи може розраховувати на інтеграцію до євроатлантичного співтовариства. Проте якби тільки це було єдиною перешкодою! Проатлантична риторика — поки лише чистий блеф Києва. Перспектива членства в Альянсі — художня вигадка, що трактується Москвою як документальний факт. Вступ України до НАТО, яким у Москві вже лякають дітей, — перспектива настільки далека від реальності, як і приєднання Росії до Організації американських держав. І причина тут зовсім не в тому, що при розв’язанні цього питання НАТО озирається на Росію, а в неготовності України за всім спектром ключових параметрів. Трохи менш примарною, та все ж досить сюрреалістичною є й перспектива інтеграції України в Євросоюз — усе з тих же причин.
До того ж, маючи найбільш прозахідний за дев’ять років незалежності уряд, Україна на сьогоднішній день переживає глибоку кризу у відносинах зі Старим Світом. Тільки президент Речі Посполитої Олександр Квасьнєвський б’ється як риба об лід у спробах розтопити крижану байдужість старенької Європи до її українських задвірків, та ніхто його не слухає: Польща сама ще тільки на пташиних правах мешкає в передбаннику євробудинку. Навіть Німеччина, яку, як і Австрію, російські шовіністи вважають країною, що «вигадала Україну і українців», зі спокоєм Сніжної королеви спостерігає за найбільшим уламком радянсько-російської імперії.
І тільки Клінтон з Мадлен періодично заводять заїжджену платівку про геополітичну важливість України. Але, під’юджуючи Київ проти Москви, грошей не дають і в Україну не інвестують. Москва залишається основним кредитором, і саме вона, за великим рахунком, і замовляє музику. Та й мову також.
Літо й осінь цього року позначені якраз різкою перестрілкою з мовного питання. Марні спроби україномовної меншини України створити для себе національно-культурну автономію в російськомовній стихії країни спричиняють необгрунтоване роздратування деяких політичних сил у Росії. Очевидно, погано обізнаних про те, що під кінець дев’ятого року незалежності Україна залишається переважно російськомовною країною, в якій російська мова, незважаючи на державний статус української, домінує в будь-якій сфері — в побуті, політиці, бізнесі, гуманітарній сфері. Хоча потіснитися їй, ясна річ, довелося. Єдиний регіон країни, де гнобиться не українська мова, а російська, — Галичина. А для Криму, наприклад, — то й зовсім характерні гоніння на українську мову.
А Київ — еталон білінгвістичного міста і мирного співіснування української та російської мови. Навіть у столиці помітно, як недалеко пішла Україна в гуманітарно-культурній сфері. Тут вона також обертається навколо Росії. Досить поглянути на будь-яку театрально-концертну тумбу з усепоглинаючим домінуванням афіш московських гастролерів.
Україна взагалі недалеко пішла. Суворі економічні реалії позбавили молоду державність шапкозакидального антиросійського заряду, характерного для початку 90-х років. Київ, на превеликий смуток для одних і на радість іншим, залишається в орбіті Москви.
Ось найпоказовіші факти, що свідчать на користь цього. Насамперед — повна енергетична залежність від Росії, про яку частково йшлося вище. І якщо газ Україна може отримувати тільки з Росії або через неї, то забезпечити альтернативні нафтопотоки вона, в принципі, спроможна — але за 9 років так і не скористалася цією можливістю.
Росія, як і раніше, залишається основним ринком для збуту українських товарів, а Україна все активніше скуповується російською буржуазією за майже штильової пасивності західного капіталу.
Загалом же Україна внаслідок ряду причин залишається державою, на словах часто неслухняною і норовливою, але на практиці — цілком лояльною щодо Москви і вельми дружньою. Такою вона й залишиться в найближчій перспективі, якщо Росія буде більш терпимою до національних почуттів значної частини українців, які пробудилися і припинять принаймні явно пропагувати ідею оновленої східнослов’янської імперії.
Якщо Москва зробить остаточний вибір на користь самоідентифікації себе як держави насамперед європейської цивілізації і відмовиться від євразійських марш-кидків в історичні тупики — то в такому випадку загальний вектор соціально-економічного і політичного розвитку стане додатковим стимулом для українсько-російського зближення. Зрозуміло, в рамках двох існуючих національних держав.
Поки ж про будь-яку усвідомлену і специфічну політику путінської адміністрації щодо України говорити не доводиться. Руки до цього ще не дійшли. Економічно цілком виправдане вибиття боргів і непродуманий, багато в чому побудований на дезінформації лихоманковий натиск з мовного питання є елементом поспішно прописаної стратегії щодо СНД, що нелогічно поєднує жорсткий економічний прагматизм із рудиментами та атавізмами імперської політики. І тоді народжуються такі мутанти, як зміцнення зв’язків росіян в СНД з історичною батьківщиною через введення для них візового режиму для в’їзду в Росію з метою захисту від них як від надлишкової робочої сили.
Днями одного з ключових радників Путіна Глєба Павловського запитали, наскільки обгрунтовані популярні в Україні чутки про те, що Путін, покінчивши з олігархами, візьметься за Україну. «Це було б дивним, — відповів уроджений одесит Павловський, — хоча б тому, що тим самим він одержить свіженький виводок нових і, по-моєму, менш цивілізованих олігархів. Проблеми України досить складні й важкі для самої України. Не кажучи вже про те, що Путін стурбований національними інтересами Росії, а не проблемами імперського простору».
Павловський, проте, не єдиний, хто радить Путіну. Солженіцин, напевно, під час нещодавньої зустрічі з президентом поділився з ним своїми думками на історичне місце Малоросії. І ніхто не скаже, до чиїх порад у перспективі буде прислухатися Путін. Чи то Павловського, чи то Солженіцина.
