Наталія Рубанова — корінна мешканка Чорнобиля, яку згодом переселили до Києва. Щоб жити, їй і сьогодні доводиться докладати чимало зусиль — чорнобильська катастрофа так сильно позначилася на здоров’ї, що сам процес виживання перетворився на щоденну виснажливу буденну роботу. І проте Наташа примудряється робити своє життя повноцінним і щасливим, вона навчилася реалізовувати себе, попри ті важкі випробування, які наготувала їй доля. «Коли після Чорнобиля різко збільшилася захворюваність людей і Україна настирливо почала відстоювати свої права, — згадує Наташа, — то тільки в 1989 році лікарі отримали можливість пов’язувати виникнення захворювань із чорнобильською аварією. У 1990 році з’явився перший закон, що захищає наші права, — ввели статус «ліквідатора». Це стало ковтком свіжого повітря, це означало, що нарешті до «чорнобильців» держава повернулася обличчям. Як наслідок, почало змінюватися і ставлення населення до потерпілих в аварії. Крім певного соціального статусу, ми почали відчувати і шанобливе ставлення до нас. А десь до 1993 готиск Москви послабшав, і лікарі дедалі частіше стали перетворюватися для нас на добрих друзів і порадників».
Найважче Наталі згадувати 26 квітня 1986 року. Наслідки цього дня підірвали безмежну віру людей у те, що людина перебуває під надійним захистом держави, із цього дня почалася самовіддана боротьба Наталі за право вижити та по-новому зуміти реалізувати себе в житті. Коли сталася аварія на атомній станції, співробітників бібліотеки, в якій працювала дівчина, як і всіх інших службовців, мобілізували наповнювати піском мішки, щоб потім закидати ними з вертольотів бурхливе полум’я четвертого блоку. Про розміри катастрофи, як і про ризики для здоров’я людей, влада промовчала. З елементарними правилами поведінки в надзвичайній ситуації чорнобильці знайомилися самостійно за енциклопедіями і довідниками, гарячково згадували заняття із цивільної оборони. Через кілька днів Наташу відправили розвозити медикаменти до сіл, розташованих в околицях Прип’яті. А п’ятого травня почалася евакуація з Чорнобиля, нібито лише на святкові дні, протягом яких обіцяли стабілізувати ситуацію. Переважно людей відвозили до Бородянки під Київ, а охочим дозволили поїхати до родичів. Так Наташа виявилася в Росії, в Бєлгородському районі. Десятого травня «швидка» відвезла її до лікарні, непритомну та з сильною носовою кровотечею.
Руйнуюча дія радіації далася взнаки вже через добу після аварії. Наталя каже, що їй було дуже важко дихати, а через ураження щитовидки дуже розпухла шия, була блювота. А тепер лікарі місцевої лікарні не в силах були допомогти двадцятисемирічній людині, яка виявилася заручником ситуації і дуже хотіла хоч що б там було залишитися в живих. Наталю стали лікувати в Бєлгороді, в Москві, в Києві. Потім по перерваних хромосомах лікарі визначили приблизну дозу опромінення, яка в кілька разів перевищила всі допустимі норми. Наташа страждала від того, що її кров перестала згортатися, що катастрофічно знижувалася вага, досягши 36 кілограмів! Проте вона, як і раніше, твердо вірила, що житиме, що її воля та нескінченні зусилля лікарів обов’язково переможуть. На час хвороба відступила, а потім знову накрила новою хвилею болю, поганими результатами аналізів, високою температурою. До фізичних страждань додавалися моральні травми. Спочатку після катастрофи згубний вплив радіації лікарі не визнавали, а всім потерпілим розповідали, що з ними нічого страшного не сталося. Наталя вважає, що якби всі лікарі своєчасно виявили громадянську мужність і не побоялися поставити реальні діагнози потерпілому населенню, то, можливо, і світова громадськість серйозніше поставилася б до наслідків Чорнобиля та надала нам більшу допомогу.
До речі, ранили бездушним ставленням не тільки медики, а й багато оточуючих, яких дратувало, що житло, матеріальні кошти, медичні ресурси, які планували для задоволення їхніх потреб, віддавали потерпілим у катастрофі. А ось у самих потерпілих, які навіть отримали начебто всі необхідні умови для нормального життя, це життя нормально не складалося, — заважав евакуаційний синдром.
До аварії Наталія вважала себе цілком щасливою людиною. Вона мала улюблену роботу, в неї були теплі взаємовідносини в колективі, рідна атмосфера міста. Для повноти щастя залишалося лише створити сім’ю та народити дитину. Проте, поселившись у Києві, вона раптом відчула, що Чорнобиль позбавив її не тільки здоров’я, а й минулого душевного комфорту. Крім медичної допомоги, дівчині надто була потрібна психологічна підтримка фахівців. Цю підтримку вона знайшла в Міжнародному гуманітарному центрі «Розрада», а директор центру, психолог Валентина Бондаровська стала для Наталі справжнім ангелом хранителем. Вона запропонувала дівчині стати учасником спільної україно-американської програми. У рамках цієї програми ста українським сім’ям, які потерпіли від Чорнобиля, допомагають сто американських. А сама Валентина Матвіївна вже протягом п’ятнадцяти років підтримувала віру Наталі в її право на щасливе повноцінне життя, а Наташі досить успішно вдається це право реалізовувати. Сьогодні вона (всупереч усім медичним показникам) — мама восьмирічної Яни, привабливої чорноокої дівчинки, яка стала справжнім лідером у своєму третьому класі. Коли дитині було чотири роки, довелося робити операцію через уроджений порок серця. У складній ситуації допомагали як українські, так і американські друзі. Попри те, що Яночка досить часто хворіє, мама Наталя не користується чорнобильськими пільгами для своєї дитини, оскільки хоче, щоб дівчинка навчилася всього в житті добиватися самостійно, щоб виросла сильна духом і була здатна допомагати не тільки собі, а й оточуючим.
