Ще кілька років тому Амосов думав, що розроблена ним філософія подолання старості допоможе йому підняти келих на своєму дев’яностому дні народження. А до того ж, саме до цієї дати він планував зробити своїм нащадкам і учням подарунок — узагальнити всі свої роботи в галузі соціології. У 87 років, із кардіостимулятором і двома шунтами в серці, Микола Михайлович сказав, що може не встигнути...
До дев’яностоліття Миколи Михайловича його родичі, учні та пацієнти зробили більше — узагальнили все, що написав Амосов за своє життя. Чотиритомне зібрання творів з’явилося завдяки зусиллям його колишнього пацієнта Олександра Самсоненка. Директор великого підприємства до сьогодні пам’ятає, як, прооперувавши його, Амосов сказав: радій, ти — щасливчик. Нині Олександр Самсоненко вважає, що він удвічі щасливчик — і тому, що пережив без наслідків унікальну операцію, і тому, що був знайомий із великою людиною, людиною-епохою.
Презентація чотиритомника (останній том, щоправда, ще в роботі) не була схожа на подібні заходи, де присутні обговорюють сюжетні лінії та вчинки героїв творів. У суботу головним героєм був Микола Михайлович. Через майже рік із дня його смерті (він помер 13 грудня) колеги та друзі Амосова згадували його так, неначе ще вчора він розмовляв із ними, докоряв і ділився наболілим.
Щоправда, останнього він не любив. Про суворість, сухість і жорсткість Амосова говорили майже всі. Проте його близький друг, академік Ісаак Трахтенберг вважає, що це лише поверхнева думка. Насправді про те, що Амосов був дуже емоційною і ранимою людиною, свідчать його книги. Ще вони розповідають про надзвичайну чесність Миколи Михайловича. Він не побоявся розповісти багатотисячній аудиторії читачів про свої поразки. В «Енциклопедії Амосова» він писав, що винен у смерті двох дівчат-експериментаторів, які загинули внаслідок вибуху в барокамері. Микола Михайлович вважав, що саме він припустився халатності, а не завод-виготівник, який заповнив камеру киснем із тиском до 2 атмосфер. Через що, очевидно, і сталося вибухове спалахування. Амосов зізнався читачам і в тому, що в дитинстві замислив убивство. Насправді, звісно, це було не зовсім так — просто маленький Коля Амосов вирішив помститися шкодливому однокласнику, який усіх кривдив. Для цього він узяв у мами-акушерки з шафи миш’як й акуратно упакував його в шоколадну цукерку. Від фатальних наслідків усіх врятував тільки випадок — продукт зберігався близько 20 років і втратив свою токсичність.
Правда Миколи Михайловича була своєрідною стратегією. Вона обеззброювала не тільки колег і соратників Амосова, але і його опонентів. Микола Михайлович про це знав, у чому чесно признався своєму учню, нині член-кореспонденту АМНУ Михайлу Зіньковському. Він каже, що Амосов досі залишається прикладом моральності. І прояв цього не тільки в тім, що він єдиний повісив при вході до Інституту серцево-судинної хірургії (нині — ім. Амосова) табличку: від пацієнтів подарунків не беремо. Присутні на презентації говорили, що Амосов унікальний ще й тим, що за часів «системи» не побоявся не йти в ногу. Вони пишаються тим, що були учнями Миколи Михайловича — людини, яка найбільше боялася зрадити своїм переконанням.
Одним із таких переконань було таке: ніколи нікого ні про що не просити. Нинішній віце-президент Академії медичних наук Юрій Кундієв згадує, як сказав якось Миколі Михайловичу: «Ви знаєте, мені, чесно признатися, незручно — ви член-кор і я член- кор». На що Амосов відповів: «Мені не пропонують академіка, а я не попрошу».
Те, що Амосов був для своїх учнів не просто вчителем, а навіть певним кумиром, сьогодні не приховують. Юрій Кундієв згадує, як, їдучи з Амосовим на сесію Академії до Москви, він намагався вгадати, в якому купе той їхатиме, і взяти квиток до нього ж. А нині проректор Національного медичного університету (НМУ) ім. О. Богомольця Володимир Широбоков признався, що «вираховував», у якій електричці з Клавдієвого їхатиме Микола Михайлович, і намагався вийти у цей же час. «Я просто дивився на нього всю дорогу, — згадує В. Широбоков, — не наважуючись заговорити. А Амосов усю дорогу щось писав, читав...»
Микола Михайлович вважав, що в житті є два міцні якорi — робота і діти. А ще, що наука вчить світ. Наука — це і розщеплювати атом, і виховувати дітей. Жартуючи, він називав свою пізню доньку «експериментальною дитиною». З першого дня почав активно навчати Катю — тренувати її розум, формувати світогляд. У 15 років вона протягом одного року проштудіювала шкільний курс трьох старших класів і вступила до Київського медичного інституту. А вже в 33 роки Катерина Миколаївна стала доктором медичних наук, професором- кардіологом. Кажучи про сім’ю Миколи Михайловича, його колеги наголошували, що саме на цьому терені і проявилася вся емоційність Амосова. У своїх мемуарах він не забув нікого зі своїх близьких. І з певного часу з такою самою ніжністю, як і про Катю, він писав про зятя — сьогодні керівника міського центру хірургії, проректора НМУ Володимира Мішалова.
Присутні на презентації говорили, що Амосов заслуговує на те, щоб побудувати йому храм. Ні, не з каменя — Микола Михайлович не вірив у Бога. А віртуальний, де б зберігалися його ідеї, думки і почуття. «Як Русь радиться з Львом Толстим, так і Україна повинна радитися з Миколою Амосовим, — говорить Ю. Кундієв. — Але при цьому наше завдання — не обмежуватися і не зупинятися на написаному й проаналізованому Амосовим. Він сказав, що ідеї — гени суспільства, а отже, українцям залишається ростити генеалогічне древо, коріння якого — Микола Михайлович».
