Чи потрібні нам мислителі? До поставленого питання я б додала уточнення «Чи потрібні нам українські мислителі? І чи є вони у нас?» Глобалізаційні процеси поглинають національне, своєрідне, відмінне від іншого, стандартного. Але ми цікаві світу своїм, національно вираженим. Нехай скептики посміхаються, але скажу традиційне: українською писанкою, українською древньою культурою, українською музикою, передусім народною. Ряд можна продовжити. Але світом керує Лицар Бізнесу, Лицар наукових відкриттів, спрямованих то на поліпшення економіки, що переживає кризу, то на вдосконалення людини (операції на вживлення органів, боротьба з раком тощо).
Чи є місце в сучасному глобальному світі нам, українцям? Безумовно, так. Чи є ми пустопорожніми горіхами, від яких немає користі? Безумовно, ні. Можна назвати видатних людей давнього часу (Анна Ярославівна, Петро Могила, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода), нового (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка), новітнього (Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Степан Бандера) і, певна річ, сучасного. Щодо останнього, то треба говорити про великі успіхи українців у ракетно-космічній індустрії, у кібернетичній галузі, програмуванні, медичних технологіях та іншому.
Але чи є це предметом гордості українців? Чи працює це на просування нашої української ідеї?
Недолуга гуманітарна політика української влади (деполітизація освіти, пострадянські міазми, люмпенізація суспільства) не робить нас цікавими для світу. Нам підкидають і вперто нав’язують лозунг меншовартості українців. Ще далекого 1954 року в Канаді митрополит Іларіон (Іван Огієнко) видав «Книгу нашого буття на чужині». Післявоєнну депресію українців, емігрантів, яких він називав скитальниками, він «лікував» такими своїми твердженнями: «Бережися почуття меншовартості... Ми, українці, маємо чим гордитися: Православною вірою, що походить ще з Апостольських часів, славною історією боротьби за волю і незалежність, своєю мовою, багатством української землі, чисельністю нашого народу (він називає 40 млн.)». Цікавими є слова митрополита Іларіона: «Пам’ятаймо, що ми маємо рукописні пам’ятки вже з Х-го віку, чого не має Європа».
Чи відомі багатьом із сучасних українців ці слова Великого Українця? Яким чином вони можуть бути відомими, якщо у проекті «Великі Українці» цей різносторонній учений, релігійний мислитель не ввійшов навіть у ТОП-100.
У щойно оприлюдненому романі Ліни Костенко дуже точно визначено діагноз українському суспільству: «Ми статисти духовної пустелі; нас підхопило якимсь грязьовим потоком, і несе, і не дає стати собою»; «Ніде немає пам’яті про борців. Ларки з пивом функціонують, а пам’ять ні».
Гіркі та вбивчі слова! Вони повинні змусити протверезити як вчаділих від погоні за владою і прибутками можновладців, так і простих смертних, збайдужілих, зомбованих та дезорієнтованих. Часто цитують Юрія Андруховича: «Мені дуже хочеться, щоб наш народ урешті переміг. Ясна справа — самого себе. Бо в нього нема ворога, нищівнішого за себе самого». Суголосна з ним і Ліна Костенко: «Якби кожен усвідомив, що держава це він, то досі у нас вже була б достойна держава» («Записки самашедшого»).
Ну, хто може твердити, що у нас нема сучасних мислителів, людей, які перейматимуться сучасними болями українського суспільства? Згадаймо славної пам’яті Сергія Кримського, наших інтелектуалів Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Володимира Панченка, Бориса Гудзяка, які справді, за Ліною Костенко, тримають лінію оборони всього українського.
Уся справа у державному ставленні до гуманітарної політики. Влада повинна чітко усвідомити, що лише пропаганда національних пріоритетів дасть плідний результат. На жаль, гуманітарні починання Віктора Ющенка (збереження національної пам’яті, виховання національної свідомості, обстоювання пріоритетності української мови як державної) навряд чи будуть розвиватися на повну силу. А треба. І в цьому наше завдання. Колись у 80-х рр. ХІХ ст. Борис Грінченко виніс на сторінки галицького журналу «Зоря» питання про причини занепаду української роботи в підросійській Україні. Однією з причин він назвав внутрішню слабкість українців, їхню інертність та байдужість, шукання зовнішнього ворога. Чи не відчувається в цьому перегук з нашим часом? Чи є в кожній українській хаті примірники українських газет і журналів, чи любимо ми Україну, за Євгеном Чикаленком, «до глибини кишені»?
А запит на мислителів у нашому суспільстві, безперечно, є. Я переконана в цьому. Інша справа, що вони незнані, тобто «невидимі». І з нашої вини. Згадаймо, що і Христа, Месію, теж не помічали... Але плоди його діяльності дали рясні сходи.
