Модним стало стверджувати, що країні не вистачає інженерів, фізиків, інших спеціалістів технічного спрямування. Важко не погодитися концептуально з таким твердженням: справді, науковий потенціал колишнього Радянського Союзу повинен був розвиватися Україною, бо це саме та частина спадщини, за яку (чи не єдину) варто подякувати СРСР.
Проте розвиваючи фразу про гостру нестачу в країні технарів, автори згадують незлим-тихим словом перевиробництво давно вже популярних економістів та новомодних політологів.
Звісно, очевидним є перевантаження ринку праці людьми, які отримали освіту у приватному ВНЗ, яка є, швидше, марною тратою часу та грошей, ніж освітою як такою. Молоді люди в пошуках кращої долі, ніж та, що очевидно спіткає їх після закінчення школи, ідуть «абикуди», до світла, до знань.
Результатом маємо підвищення кількості студентів на гуманітарних спеціальностях, де слабким студентам «легше тягти» тягар знань. Та на виході молодь має дуже обмежений багаж знань, який просто не може бути застосований на практиці через його обмеженість.
Коли студент-економіст четвертого року навчання Івано-Франківського приватного ВНЗ не може відповісти на питання, що відбувається з попитом, коли знижується пропозиція, то сльози навертаються на очі і приходить розуміння, чому власне ми там, де ми є: на геополітичному дні з 1240 року (це коли Київ впав під тиском Золотої Орди), і у списку «загалом не вільних» економік, згідно з останніми рейтингами, складеними фондом Heritage Foundation і Wall Street Journal.
Наше майбутнє чекає на нас і, думаю, циніки чекають цього майбутнього з нетерпінням: оце буде час сказати: «А що ж ви хотіли?»
Держава бере на себе регулювання економіки, управління процесами міграції та ще подібні важливі функції, але Україні бракує управління освітньою політикою. На рівні школи, і не останніх класів, потрібно запроваджувати якщо не поділ за схильностями, то надання вичерпної інформації про усі можливі професії. Тоді маленька, але не така безпорадна людина зможе обирати, зможе бачити, що вона може і хоче, а що їй не потрібне.
Треба надати громадянам можливість обрати улюблену професію напевне і не кидати ВНЗ на останньому році навчання лише тому, що тобі здається, що у тому нескінченному потоці політологів, економістів-фінансистів, правників чи менеджерів ти просто губишся і нічим не вирізняєшся від інших.
На моїх очах п'ятеро однокурсників вибрали інший фах («втративши» таким чином кілька років життя, які пішли на навчання та пошук істини, а в ній — і себе), просто кинули це все, зрозумівши, що немає сенсу робити все життя те, що вони вважали найкращим вибором кілька років тому.
В колі моїх знайомих часто піднімаються питання, скільки ж однокурсників таки стануть тими, на кого вчаться. Середня цифра коливається в районі 15%.
А тепер віднімемо від цієї цифри тих, хто таки стане, але не принесе нічого корисного галузі, яку вибрав, хто стане черговою посередністю у численному потоці собі подібних.
А країні потрібні спеціалісти. Хто покаже урядові, куди іти? Хто напише урядові програми, розробить економічні реформи, оптимізує політичну систему?
Давати красиві коментарі та продаватися почергово жовтим, синім, сіробуромалиновим навчилися, слава Богу, усі вітчизняні «економісти», «політологи», «фінансові аналітики» і «експерти у галузі українського законодавства». А хто скаже урядові, яку цінову політику проводити, як стабілізувати грошову одиницю (це дві краплі з моря повноважень Кабміну, прописаних у свіжоспеченому Законі «Про Кабінет Міністрів України»), хто, врешті-решт, наставить Президента на шлях істинний?
Науковці-гуманітарії, які ще пам'ятають часи марксизму-ленінізму (і це не завжди вирок!), володіють великим запасом знань та досвіду, але всі ми знаємо, що рано чи пізно на їхнє місце стануть сьогоднішні першокурсники.
Давайте подумаємо, як подбати про те, щоб через кілька років усі економісти знали, що відбувається з попитом, коли знижується пропозиція, щоб усі політологи знали, що таке політична система, усі правники читали Конституцію, а фінансисти відрізняли монетарну політику від лібералізму.
