Про що говоритимуть політики і представники нинішньої влади 1 червня з нагоди Міжнародного Дня захисту дітей? Із чим вітатимуть, що бажатимуть та які обіцятимуть перспективи, якщо 2011 року розформували Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, згорнули програми, скоротили фінансування і, взагалі, махнули на дітей рукою. Укріплюють інтернати. Взагалі питання дітей-сиріт в Україні — найболючіше. Бо з року в рік не зменшується кількість тих, хто живе без батьків — 100 тисяч «плюс-мінус» 1—2 тисячі. Це величезна цифра, і таких показників немає в країнах Європи, які раз і назавжди взяли курс «на сім’ю», на збереження родини, зрештою, на усиновлення. Державні діячі ЄС, США, інших розвинутих країн знають: що вкладеш у дітей змалечку, те вони потім й отримають — в ідеалі стануть розумними, мислячими, вільними і творчими людьми. Але нашому Кабміну такі не потрібні, адже залежними та обмеженими значно легше маніпулювати. І це в кращому разі, бо, згідно з дослідженнями, кожна четверта вихованка дитбудинків та інтернатів стає повією, а приблизно 30% хлопців потрапляють за ѓрати.
Нещодавно в Києві відбулася велика міжнародна конференція, організована ЮНІСЕФ і Радою Європи, за участю українського уряду і представників близько 200 країн з метою привернути увагу до проблеми порушення прав дітей із назвою «Протидія насильству щодо дітей: від поодиноких дій до комплексних стратегій». Конференцію відвідали близько 200 експертів із 23 країн Західної та Східної Європи. В інтерв’ю «Дню» голова представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіє Мокуо зазначила, що цим наш уряд зробив важливий крок, адже Україна перебрала на себе роль головування в комітеті міністрів Ради Європи з травня до листопада цього року. Тобто Україна демонструє, що її уряд поставив на перший план питання захисту прав дітей.
— Я маю дуже великі сподівання і думаю, що український уряд може взяти на себе конкретні, серйозні зобов’язання перед міжнародною спільнотою, тому що для вас видалася найсприятливіша нагода продемонструвати рівень зрушень у сфері забезпечення прав людини, дитячих прав. Уже другий рік я тут працюю і бачу, що ваша країна має дуже багаті ресурси та освічене суспільство. Я не думаю, що український уряд зробить дурницю і не скористається такою можливістю. Це справді можливість для України показати себе із сильного боку, — зазначила Юкіє Мокуо.
Але навіщо вигадувати велосипед, брати «серйозні зобов’язання», якщо в останні роки у нас велася цілеспрямована робота з дітьми й сім’ями? Якщо в Україні є загальнодержавна програма «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року», яку просто треба виконувати? Наприклад, там міститься норма — збільшити рівень влаштування дітей-сиріт у будинки сімейного типу та прийомні сім’ї до 2016 року — до 80% і до того ж року зменшити кількість бездоглядних дітей на 95%. Треба тільки працювати. Щоправда, багато чого ще не було зроблено. Наприклад, коли Україна восени 2010 року звітувала в комітеті ООН з прав дітей про дотримання цих прав, то нам зробили багато зауважень щодо нерозвиненої структури супроводу кризових сімей, вказали на те, що з сім’ями мало працюють психологи, що потрібно формувати психологічну культуру населення. Ось цим можна було б і зайнятися: працювати на попередження розпаду сімей, конфліктів, різноманітних проблем, які можуть провокувати і сирітство, і все найгірше, з чим «боремося» сьогодні.
— Позитивно в Комітеті ООН з прав дитини оцінили створення єдиної бази на дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Та все-таки було сказано, що цю роботу треба продовжувати, що треба укласти реєстр дітей, які перебувають у кризових ситуаціях, також реєстр дітей-інвалідів. Порадили напрацьовувати нові норми щодо захисту цих дітей і створювати умови, аби вони не були приречені на життя в інтернаті, якщо виникають проблеми з батьківською функцією, — каже співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей» Людмила Волинець.
Але з часу звіту України в Комітеті ООН з прав дитини минуло понад півроку, а що ми зараз маємо? За даними колишнього міністра у справах молоді, сім’ та спорту Юрія Павленка, за останні два роки в Україні зменшилися обсяги національного усиновлення:
— Є високий ризик згортання національного усиновлення взагалі та повернення до ситуації шестирічної давнини, коли в Україні переважало міждержавне усиновлення над національним. Тоді це мотивувалося тим, що начебто українці не хочуть усиновлювати, бо бідні, нещасні та злі. Насправді, коли держава запропонувала зрозумілий механізм усиновлення, повноцінну службу захисту дітей, ситуація радикально змінилася за два роки, — сказав Юрій Павленко. — Інтернати стали фортецями для дітей-сиріт, а інтернатна система в Україні дедалі зміцнюється і нарощується, за рік на 40% зменшилася кількість дітей, які влаштовані в родині. Жодних об’єктивних причин для цього не існує, законодавство залишилося те ж саме, норми, пріоритетність у законодавстві, нормативних документах залишилися такими ж. Єдине, що змінилося — відповідальність органів влади всіх рівнів. За півтора року в країні ліквідовано організаційну структуру, кадри, які готувалися дуже непросто, всю ресурсну базу, ліквідовано Міністерство сім’ї, молоді і спорту. Натомість не запропоновано жодної альтернативи.
До речі, читачі «Дня» в опитуванні на нашому сайті так висловилися щодо проблем дітей, які держава, на їхню думку, має вирішувати насамперед. Найбільше голосів віддали твердженню «Алкоголізм і наркоманія серед дітей та підлітків» (35,75%) та «Слабка організація» дозвілля» (19,17%). І хоч це опитування не репрезентативне, не наукове, та все одно причини біди очевидні: батьки не займаються дітьми, втратили з ними контакт, от ті й «самостверджуються» й «розважаються». Яка їхня доля, чого вони можуть уже навчити своїх дітей і що чекає на вже наступне покоління: вулиця, інтернат? Замкнуте коло. Чи розуміє це уряд, чи йому потрібно лише «продемонструвати», як він піклується про дітей до листопада місяця?
