Не було такого в мої університетські часи. Я ректора університету й у обличчя добре не знала. А тут можна кожної другої середи місяця прийти в Дзеркальний зал Львівського національного університету імені Івана Франка й поставити будь-які запитання ректору. Навіть провокаційні, навіть (жах!) дещо брутальні. Ніхто не підскочить у кріслі від неочікуваного нахабства, ніхто тебе за руку не виводитиме із залу, й прізвища не спитають... Відповідаючи, професор Іван Вакарчук ніколи навіть голосу не підвищує. Однак завжди знайде, що відповісти студентові, якому або болить, або кортить, або дійсно спало на думку щось вагоме, про що потрібно порадитися з людиною, яка має за плечима колосальний досвід. Не без почуття заздрості до сьогоднішнього студентства вирішила зробити щось на зразок дискусії в Дзеркальному залі для читачів «Дня». Поговорити про все без обмежень (однак довкола університетського життя) з ректором Львівського національного університету імені Івана Франка професором І.О.Вакарчуком.
— Іване Олександровичу, досить поширену думку про те, що наші вищі навчальні заклади надають молодим людям практично універсальну й високого рівня освіту, багато хто обґрунтовує твердженням, що наших випускників радо беруть на роботу в країнах з розвинутою економікою. (Німці навіть ґрін-кард для молодих комп’ютерників вигадали). Але є чимало людей, які з сумом стверджують, що насправді живемо ми в одну з найменш освічених епох, і сталося це через тотальну капітуляцію освіти перед економічними потребами. Практично вся наша освіта орієнтована на вирішення двох завдань: забезпечити добробут державний та засоби до існування окремій людині. Хоча в інші часи, навіть в стародавніх Греції та Римі, не говорячи вже про епоху Ренесансу, освіта відкривала перед молодими людьми науку розуміння високого сенсу життя й відповідальності перед суспільством. Чи забули ми про цю вимогу?
— Покласти всю провину за загальний спад духовності на освітянські плечі, погодьтеся, несправедливо. Це питання глобального значення: чи потрібні нашій державі розумні, незалежні особистості, люди з розвиненим почуттям обов’язку й честі, які відверто запитують себе — для чого я прийшов у цей світ? Надзвичайний вплив на освіту в усі часи мала держава: вона замовляє кількість спеціалістів, їхню якість і значною мірою визначає їхні духовні пріоритети. Сьогодні, на жаль, проблеми якісних змін в освіті не хвилюють політиків та адміністраторів — їм просто не це зараз в голові.
— І дійсно, на порозі вибори, а ми про якийсь вищий сенс буття говоримо... До речі, і ваших студентів активно залучатимуть до цього процесу.
— Втягувати студентів в політичні баталії аморально. Це, зрештою, й передбачено Законом України «Про освіту». До того ж політичні процеси сьогодні є такими, що молодій людині дуже часто складно визначити, де істина, а де гра на публіку… Як громадяни держави, ми не можемо бути поза політичними процесами, проте це все повинно мати своє місце та призначення.
— Але ж завтра прийдуть і скажуть, що ви не патріот…
— Патріот — це не той, хто кричить. Справжній патріотизм — це добра праця для свого народу, а не заклики. Це ґрунтовний аналіз і мудрі висновки. Аналіз свідчить, що ситуація у вищий освіті складна й що локальні процеси ускладнює фактор глобалізації нашого життя. Хочемо ми цього чи ні, а вона відбувається. Так, глобалізація розхитує національну ідентичність, а отже, нівелює основи духовного буття людини. Можливо, Болонський процес, пов’язаний з реорганізацією освіти в європейських університетах, який відбувається зараз в Європі, покликаний внести корективи в освіту України. Україна теж підписала відому Лісабонську конвенцію. Частину реформ ініціює міністерство, частину — університети. Організували й ми у Львові кілька конференцій, зокрема з реформи навчання в аспірантурі, з визначення необхідного рівня автономії вищих навчальних закладів. Хотілося б чітко з’ясувати, наскільки університет у сьогоднішніх реаліях спроможний приймати самостійні рішення, на яких рівнях, якими є межі університетської автономії і що таке власне автономія.
— Тобто, якщо освіта пробуксовує в загальнодержавному масштабі, тоді відроджуймо оази знань кожен автономно?
— Це спрощений підхід. Річ в іншому — історичний досвід показує i нарешті потрібно це усвідомити: розвивається лише те суспільство, яке піклується про розвиток науки, про освітні процеси для широкого кола громадян, обстоює престиж вченого у високому розумінні цього слова — коли вчений піднімається над дріб’язковим і дихає повітрям суспільно значимих істин. І саме такий загальний суспільний поступ міг би стати тією консолідуючою ідеєю, яка так необхідна нам сьогодні. Без цього не буде ні високих технологій, ні високого рівня життя. І для цього потрібна демократизація університетського життя зокрема.
— Іване Олександровичу, кілька днів тому я мала розмову у вчительському колі. Це були люди середнього віку, i вони з острахом говорили, що пройде кілька років, вони підуть на пенсію i для шкіл буде складно знайти гарного вчителя, який працює не за страх, а за совість, здатного на самопосвяту, щоб не лише гроші мали для нього вагу. Навіть люди, які прагнуть кращого своїй дитині, стурбовані не розвитком її здібностей, не пошуком покликання, а радять вступати на той факультет, який даватиме чималий заробіток…
— Не буду сперечатися. Ми багато що втратили й багато що будемо надолужувати. Однак і скиглити з цього приводу не варто, бо я бачу — чимало речей перебуває в стані переосмислення. Треба працювати далі. Відбирати в університети молодь, для якої інтелектуальний розвиток приносить задоволення. Таких дітей багато, й ними треба опікуватися. Університет, як і церква, має однією зі своїх місій виховувати в людині гідність, громадянську позицію, повагу до свого народу та інших народів. І що дуже важливо — потрібно вчити не пристосовуватися (цьому суспільство навчить автоматично), а тому, чого не варто робити. Конформізм, який вже був серйозним життєвим важелем, має відійти в минуле, він лише ламає людину, а не дає їй розвиватися.
— Особисто ви живете із такою позицією, але чи легко із нею? Як часто ви наживали ворогів своїми новаторськими кроками? Приміром, коли першим на Україні вводили тестування? Адже це була серйозна перепона на шляху хабарництва…
— Коли в 1990 році я дав згоду балотуватися на посаду ректора університету, то в моїй програмі були записані такі слова: лібералізація вступу. Йшлося саме про введення тестів. До цього я вже працював в освітянській системі, мав досвід роботи у Верховній Раді, невеликий, але все ж таки ґрунтовний, був обізнаний з документами, європейськими та світовими, щодо освіти і не один раз чув від своїх колег-фізиків на конференціях, що американська система тестування є досить цікавою. Все це й навело на думку, що потрібно вводити тести в нас. Мета була такою: почати процес формування суспільної свідомості, призвичаювати до тестів як до найпростішої форми прозорості. Тепер міністерство, підписавши угоду з фондом «Відродження», вже рік проводить експеримент з центрами тестування в кількох містах України (Київ, Одеса, Харків, Львів). А тоді ми були першими. Хотілося звести до мінімуму суб’єктивний фактор у процесі іспитів. Дитина одна віч-на-віч з тестами, немає викладача, який би в той чи інший бік її схиляв, немає психологічного тиску. Це означає, що через 10—15 хвилин хвилювання абітурієнт зможе опанувати собе. Наскільки це, звичайно, взагалі можливо на екзаменах.
— Але за комп’ютером теж людина сидить…
— Там так все спрощено й закодовано! Кожна відповідь маркується таким одноразовим «чортиком», який більше не повторюється, кожного разу інша конфігурація на талоні. Цікаво, що спочатку багато батьків подавали на апеляцію. Їм здавалося, що таким чином можна додаткові бали отримати. Це з одного боку. З iншого — ми самі були зацікавлені, щоб люди переконалися: працюємо відкрито. А задовольняли ми із сотень апеляцій дві-три, іноді — чотири, якщо були для цього підстави.
— Але чи стали ваші студенти від цього ліпшими?
— Так, ми підняли рівень знань. І в першi роки навіть були скарги на викладачів з боку студентів, що вони говорять про те, що студентам уже відомо…
— Проте, кажуть, є інша біда — запитання подані так, що без репетитора неможливо вступити?
— Немає перевищення програми середньої школи, ми зробили чимало «круглих столів», обговорюючи зміст тестів. До того ж усі завдання опубліковані, й у нашому університетському кіоску можна вільно купити збірники тестів кожного року. Тобто сумлінному учневі цілком можливо підготуватися самому. Але ж батьки хочуть упевненості, щоб дитина знала якнайкраще, тож шукають репетитора. Репетиторство було, є і, мабуть, буде. Це форма співпраці учня та вчителя. Якщо учневі потрібен репетитор, це питання не до мене.
Однак сьогодні, після 12- річного досвіду, скажу, що тести мають інший недолік — вони не дають можливості визначити, чи здатна потім людина до виконання тієї чи іншої роботи, чи має вона схильність до самопосвяти — наукової, викладацької, чи зможе виконати своє завдання перед суспільством. А потрібно досліджувати й ці питання.
— Добре. Ви відберете найталановитіших студентів, а потім вони з усіх сил рвуться працювати за кордоном.
— По-перше, не всі рвуться, i перекривати кордони теж не вихід. Ми нарешті отримали відкрите суспільство й маємо цінувати це. Приміром, до нас в університет щорічно приїжджає понад 800 іноземних спеціалістів і студентів, стільки ж наших студентів і викладачів вирушає за кордон на стажування, навчання, конференції тощо. Кілька років тому на зустрічі з Президентом України я запропонував свідомо й активніше висилати молодих людей на навчання за кордон, і почув у відповідь: та вони ж не повернуться… Так, частина залишиться там, а частина все-таки повернеться. Але та частина, яка повернеться, досвід інших країн перенесе до нас. Зараз ми маємо понад 50 угод про співпрацю з університетами інших країн і не боїмося, бо намагаємося зацікавити серйозною дослідницькою роботою тут, створити такий клімат, в якому комфортно розвиватися.
Що зараз можна було би зробити на державному рівні? Дати дуже високі стартові можливості молодим вченим, щоб вони позбулися зайвих, обтяжливих побутових проблем і виховані були б на потребі власного інтелектуального та духовного росту. Звичайно, таких людей дуже складно, а з iншого боку, дуже просто відібрати. Складно в тому сенсі, що для цього, можливо, варто створити чи регіональні структури, чи цілу мережу, де об’єднувалися б зусилля людей з високим моральним авторитетом, вчених, які в своїх активах мають не просто посади, звання та нагороди, а високу науку. I ці моральні авторитети мали б визначати, кому давати стипендію. Всі ж усіх знають: хто здібний, а хто так собі, кому варто надати підтримку, а кому ні. Це має бути добре продумана акція, яка повинна отримати ґрунтовну державну підтримку.
На мою думку, маємо ще одну проблему — зараз учені ступені присуджують майже адміністративно. На жаль, це дуже розповсюджене явище. Людина займається діяльністю, далекою від науки, i раптом отримує всі звання, які існують в природі. Хтось має зупинити цей процес. Треба, щоб громадськість сказала: ти ж не вчений! І відповідні структури, які присвоюють звання, мають це контролювати. А якщо ВАК втратила всі орієнтири, то дайте кожному університету право присвоювати звання або виконуйте свої обов’язки, як належить. Вченому, для якого наука — святе, це надзвичайно ранить душу.
Науковий ступінь став ніби обов’язковим додатком до посади. Майже всі керівники різних адміністрацій, навіть районного рівня, мають наукові ступені. Таке враження, що центр наукових пошуків зсунувся в державні адміністрації. Виявляється, саме там творять науку, а не в університетах. А молодих людей це не деморалізує!? Як їх виховувати на тому тлі? Ми звели освіту на маргінес. Це злочинне явище.
— А як ви оцінюєте шанси сільської обдарованої дитини в порівнянні з міською?
— Приблизно 40 відсотків наших студентів — випускники сільських шкіл. Ми маємо спеціальну програму під назвою «Обдаровані діти села», яка діє вже понад десять років. Суть цієї програми — відібрати здібних абітурієнтів з села через попередні тестування, які дають змогу сільським школярам змагатися лише між собою. Звичайно, вони можуть складати вступні випробування і влітку.
— Це діти, яких спеціально рекомендують?
— Ні, будь-хто. Вони приїжджають за оголошенням в газеті. Потрібно мати лише довідку про те, що закінчує сільську школу. Особливість у тому, що на початку такі абітурієнти конкурують між собою, а потім уже «виживають» поруч з дітьми з міських шкіл. І знаєте, що цікаво? Згодом вони своєю працьовитістю доводять, що мали право на вступ, і навіть випереджають своїми знаннями студентів міських. На третьому курсі все стає на місце.
— Ви стільки енергії віддаєте університету. А кажуть, що коли самі були студентом, то на спір на швидкість брали інтеграли. Якось навіть за це вас на плечах несли з гуртожитку до бібліотеки… І вам не шкода витрачати себе сьогодні не на чисту науку?
— Евристичні моменти бувають не кожної хвилини. Але я написав кілька книжок, без співавторів. Зараз вийде друге видання «Квантової механіки», пишу статті. Організував «Журнал фізичних досліджень». Це такий фаховий, сучасний журнал, який визнало Європейське фізичне товариство. Він виходить двома мовами — українською та англійською, i це свідчить, що наука таки у нас є. Знаєте, я не виправдовуюсь, до мене просто прийшло розуміння своєї потрібності, що я таки роблю щось корисне, й це теж додає сил.
Я також головний редактор науково-популярного журналу для дітей та вчителів «Світ фізики». Мені приємно, що маємо змогу видавати ці журнали. А ще наш університет видає журнали «Математичні студії», «Просценіум» і став співзасновником журналу «Урок української». Наша концепція: або видавати свої журнали всеукраїнського рівня, або стати їхніми співзасновниками з іншими університетами чи академічними структурами.
Я ціную кожну хвилину, i це не банальні слова. За будь-яких обставин — чи це літак, чи президія, чи авто, чи вдома — я пишу формули. У мене є, на мій погляд, цікава праця про проблему двох культур, у своїй основі вона дає пояснення, чому світ поділений на дві культури — інтуїтивно-образного й логічно- евристичного мислення. Щоправда, пояснення на ґрунті квантово-механічних принципів. Я задекларував цю ідею на Львівсько-Варшавському семінарі «Філософія науки» (відбувся вже четвертий семінар, з української сторони керую семінарами я, а з польської — відомий професор Яцек Ядацький). Так ось, моя доповідь носила назву «Кіт Шредінгера та проблема двох культур». Ервін Шредінґер — це один із авторів квантової механіки, яка описує мікросвіт. Квантова механіка є дуже незвичною наукою для здорового глузду, там багато парадоксів. Один з парадоксів, який вигадав Шредінґер, — згідно з принципом квантової механіки — кожна мікрочастинка може перебувати одночасно в кількох станах, і кіт може одночасно бути й живим, і мертвим. Як я кажу, живомертвий кіт. Отож, є виключні особистості, які можуть одночасно у двох станах реалізовувати себе — як люди з логічним мисленням і образно-інтуїтивним. Лише за цієї умови народжується щось геніальне… Так діє й постмодерністський принцип: немає філософії «або — або», а є філософія «і — і»; немає культури Заходу, яка є краща, ніж культура Сходу, а є принцип: і Захід, і Схід творять культури, які інтерферують, творячи щось зовсім нове.
— Що це дає людству?
— Це просто цікаво. Я думаю, що рушієм людства є одне лише слово — ц і к а в о…
