Уже третій рік при Чернігівській облдержадміністрації працює прес-клуб «Ділове слово». За словами Віктора ТКАНКА, заступника голови Чернігівської облдержадміністрації, з ініціативи якого й було створено клуб, щотижня чернігівські журналісти мають можливість безпосередньо поспілкуватися з цікавими людьми — наприклад, бізнесменами, чиновниками різних рангів, колегами з інших областей і навіть країн. Минулої п’ятниці гостями прес-клубу (в роботі якого брали участь редактори обласних і районних газет Чернігівщини, журналісти) були головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА і доктор історичних наук Юрій ШАПОВАЛ.
Оскільки зустріч припала на дні, коли українська журналістика переживала втрату двох талановитих журналістів — Тараса Процюка та Олександра Кривенка, розмова не могла не торкнутися i цих подій. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші фрагменти цієї розмови, яка відбувалася у форматі «запитання — відповідь».
РЕФОРМА І КАРТОПЛЯ
Валентина ГРОМОВА, Чернігівська облдержтелерадіокомпанія:
— Ларисо Олексіївно, ваша газета, як і всі засоби масової інформації, висвітлює тему політичної реформи в Україні. Але хотілося б почути вашу особисту думку щодо змін до Конституції, запропонованих Президентом.
Лариса IВШИНА: — Кожного разу журналіст, який висловлює свою особисту думку з того чи іншого політичного питання, ризикує. Бо плутати журналістику з політикою — це дуже поширена в нас хвороба. Мені здається, що слід усе-таки триматись одного берега. Але як журналіст мушу сказати: вакханалія з обговоренням запропонованого Президентом проекту показує, що суспільство абсолютно дезорієнтоване. Чому? Тому що представники опозиційних партій протягом останніх років як мантру повторювали: «Нам потрібна зміна системи влади». Ніхто толком не розумів, що вони мають на увазі, але вони про це постійно повсюди говорили. Коли Президент зробив кроки, які він вважає зміною в системі влади, в таборі опозиції спочатку виникло певне відчуття незручності: підтримувати — не підтримувати, що робити? Потім почали з’являтися альтернативні проекти. І тепер люди, які звикли думати у категоріях «добре» й «погано», просто заплуталися. Чи підтримувати Президента, тому що він за ту зміну, якої хотіла опозиція, чи не підтримувати, тому що він Президент, а «ми — проти нього»? Чи ці зміни в принципі нереальні, бо їх реально в парламенті ніхто не може «конвертувати»? Чи вони просто не потрібні зараз, бо внутрішні і зовнішні обставини їм не сприяють — саме зараз, коли світ стрімко змінюється? Після подій 11 вересня розпочався новий етап світового розвитку. Після війни в Іраку НАТО в колишньому вигляді майже не існує, у європейській спільноті відбувається складна дискусія. Україна в цей час, коли викликів у світі більше ніж досить, починає затяжну конституційну реформу. Чесно кажучи, навіть люди, які мають гігантський інтелектуальний багаж, повинні дуже добре оцінити з усіх можливих боків, як тут бути. Чи вистачить сили для того, щоб цю конституційну реформу, зараз почату, до 2004 року завершити? А якщо не вистачить сили, то чи втягуватися зараз в цей процес, чи, можливо, обмежитися лише запровадженням пропорційних виборів і формуванням на цiй основi Кабінету Міністрів? Є ще один суттєвий момент. Леонід Кравчук в інтерв’ю нашій газеті із цього приводу сказав, що суспільство мусить позбавитися зайвих підозр. Він зазначив, що у 2004 році — вибори Президента, і ця реформа не є підставою для пролонгації терміну повноважень чинного глави держави та інших різноманітних фокусів. Ющенко під час парламентських слухань навдивовижу зрозумілою мовою сказав приблизно те ж саме: проблема конституційної реформи — це проблема довіри в суспільстві. Я теж так вважаю. Це — один з моментів, де ми з Віктором Андрійовичем маємо спільну точку зору. Я вважаю, що рівень довіри в суспільстві — не такий, який би забезпечив швидке просування конституційної реформи, і він є недостатнім для того, щоб опозиція провела свої проекти. Одним словом, є складна колізія. Як каже моя мама, хоч покинь перебирати картоплю і розбирайся в конституційній реформі. Що ми повинні зробити як журналісти? Очевидно, треба з’ясувати суть реформи. Зараз немає протистояння «стінка на стінку», бо ніхто не знає толком, як краще зробити. Немає відповіді у кінці «задачника». Відповідно, є можливість проявити істинні аргументи.
ВИБІР ЧИ КОМПРОМІС?
Олена ЛАЗУН, телерадіоагентство «Новий Чернігів»:
— Чи існують для вашої газети заборонені теми, на які вам не дозволяють писати, — влада чи якісь інші структури?
Л.І.: — На мій погляд, на сьогоднішньому етапі питання про заборонені теми — це питання особистої лінії поведінки тієї чи іншої людини. Якщо ти маєш якийсь запас міцності, щоб щось стверджувати, то вибираєш для себе відповідну лінію поведінки і її відстоюєш. Якщо ні — ти шукаєш компроміс, іншу роботу і, звичайно, будь-які інші можливості.
...За радянських часів було багато редакторів, які розуміли: зробиш по-своєму, не послухаєш — тебе завтра звільнять з роботи, виключать із партії, і ти будеш ходити, просити, щоб тебе кудись взяли. Хоча б кур’єром. Така була система. У нинішній, якщо тебе звільнять з роботи, ти собі підеш прес-секретарем до 70-го номера якоїсь партії, ходитимеш із розумним виглядом за ним, носитимеш папку, «кум королю, сват міністру». Відповідно, кожного разу йдеться про вибір конкретної людини: слухати когось — не слухати, приймати вказівки чи не приймати. Хоча, звичайно, є державні засоби масової інформації. Людина, яка йде туди, до певної міри обслуговує державну машину і повинна приймати певні правила.
Коли у нас відбувалися палкі дебати про свободу слова, я казала: знаєте, колеги, проблема не в тому, що в нас є якісь обмеження чи нема свободи слова. У нас нема достатніх умов для неї. У нас немає «матеріальної частини». Польська «Газета Виборча» опирається на купівельну спроможність поляків. А ми щоразу отримуємо пачки листів від наших читачів, які просять: в порядку винятку, будь ласка, передплатіть нам газету. І все це пов’язано зі свободою слова. Тому що ті, хто стоїть міцно на ногах (в економічному плані), дуже часто дбають уже не про політичну свободу слова, а виключно про комерційне наповнення. Немає прямого тиску і заборони, але є дуже багато обмежень, які не дозволяють тобі робити щось інше, ніж ти робиш, або немає на це грошей. Наприклад, ми могли б випускати набагато товстішу газету, залучати більше цікавих журналістів, яким, відповідно, треба було б набагато більше платити. Неможливість це робити — гірше, ніж цензура.
ДОРОГИЙ «СЕРВІС»
Віктор ТКАНКО, заступник голови Чернігівської обласної державної адміністрації:
— Є рішення Верховної Ради щодо обов’язкового друку звітів народних депутатів. Що реально відбувається? Наприклад, народний депутат-мажоритарник, округ якого включає лише три чи чотири райони, надає інформацію про себе в обласну газету. І обласна (!) газета зобов’язана цю інформацію друкувати. Якщо газета відмовиться, на неї подають до суду, бо вона не виконує закон, прийнятий депутатами Верховної Ради...
Л.І.: — Я думаю, що це стосується питання про конституційну реформу. Чого ми хочемо від нашого парламенту, від нашого депутатського корпусу? Той час, коли у нас був, скажімо так, бунтівний парламент з народу, минув. У парламенті немало людей, які прийшли захищати свій приватний інтерес (у прямому смислі слова), дуже багато таких, які зі своїми виборцями пов’язані дуже опосередковано. Такі люди досить дорого коштують платникам податків. Якби обрахувати ефективність парламенту в економічних величинах і запитати народних обранців, що вони можуть собі дозволити за ті гроші, які вони заробили, то, очевидно, це запитання відпало б автоматично. Парламент рік не міг ефективно працювати. Депутати хочуть звітувати про щось? Що стосується недержавних видань, тут навіть нема про що говорити, автоматично — за власні гроші. Вони повинні звітувати перед своїм народом за депутатські гроші. А не за наші, додаткові гроші платників податків. І депутати, і виконавча влада — це ті люди, які обслуговують наші інтереси, «політичний сервіс», найнятий за гроші платників податків. Це — ідеологія суспільства, яке повинно усвідомити себе таким. Поки воно бідне, воно, звичайно, не може таку «ноту закотити». Але воно ніколи і не стане багатим, якщо не вимагатиме, щоб народні обранці поводили себе так, як мають поводитися на службі у людей. Капризів можна придумувати хтозна-скільки. Але треба вводити якісь обмеження і твердо стояти на своєму.
АМБІЦІЇ ТА «АМУНІЦІЯ»
Гала СОКОЛОВА, тижневик «Гарт»:
— Які риси сучасного журналіста для вас, як для редактора газети, — найголовніші?
Л.І.: — Компетентність, адекватність, пропорційне співвідношення амбіцій з «амуніцією», тобто того, що ти реально вмієш, з тим, на що ти можеш претендувати.
Г.С.: — Знову ж таки, що вас більше цікавить: неоднозначність подачі матеріалу, наявність власної думки, аналітичність чи, можливо, щось інше — письменницький рівень або просто репортажна подача?
Л.І.: — Усі редактори знають: людина, яка вміє класно написати 20 рядків інформації, — просто безцінна. Бо якщо людина знає, як це робиться, вона може написати і репортаж, і все інше. Але основна проблема полягає в тому, що люди часто не розуміють, що важливе, що другорядне. Чому красне письменство в Україні було, до певної міри, висміяне? Тому що коли журналістика розвивалася в умовах відсутності свободи, те, що не можна було висловити за допомогою гострих думок, висловлювали химерним плетивом слів, відтінками, нюансами. Потім це — за традицією — збереглося. Але в журналістиці все-таки важливо передати інформацію, думку і різноманітність цих думок. Тому «красного письменства» в сучасній журналістиці, звичайно, менше. Хоча в нашій газеті, наприклад, є «Сторінка одного автора», де публікуються цікаві есе, і мені теж це подобається. Просто репортаж і есе — це зовсім різні жанри. Особисто мій улюблений жанр — це міні-форми або інтерв’ю.
Г.С.: — І ще одне запитання. Нині в нас дуже поширена практика, коли приїжджають іноземці (американці, англійці) і вчать нас, журналістів, як треба писати. Як ви до цього ставитеся? Як ви вважаєте, чи є різниця між журналістикою, наприклад, Америки і України?
Л.І.: — Різниця, звичайно, є. Вчитися потрібно все життя: у всіх розумних учитися розумного, а все те, що вважаєш не дуже підходящим для себе, вміло сортувати. Але для того, щоб зрозуміти, що ось це — не твоє, треба все-таки просіяти немалий масив інформації.
А що стосується згаданих вами навчань, знаєте, у нас, українських журналістів, завжди така занижена самооцінка, ми завжди говоримо: ось ми тут — сірі, вбогі і нещасні. А ось вони там... Ті, що в Москві, то, звичайно, —метри. Ті, що в Польщі, — метри. Ну, а ті, що в Америці... навіть нема що сказати. Це — давня хвороба. Але і ми ще не відчули в нових параметрах, що ми реально можемо. Коли ми у нашій газеті згадували Тараса Процюка, то один із журналістів сказав, що Тарас був нашим «українським космонавтом» у відкритому просторі світових ЗМІ. Знаєте, така думка — дуже важлива, тому що тут йдеться про конкурентоспроможність. Умови роботи і в Reuters, і в інших іноземних корпораціях — дуже складні. Тарас сам писав, сам знімав, сам водив машину, володів іноземними мовами тощо. Якийсь український журналіст скаже: «А я знаю свою «класову правду» і знаю її краще за всіх». А йому скажуть на ринку праці: «Твоя «класова правда» коштує п’ять копійок. Ти вмієш працювати в такому-то режимі? Який у тебе комп’ютер? Якою мовою, окрім рідної, ти володієш? Скількома мовами, між іншим? Чи вмієш ти водити машину?» Ось весь набір. Ми в цьому не жили, не працювали. Нам дуже швидко треба переорієнтуватись — зокрема і за допомогою навчання в американців. Але при тому не забути, не загубити свою ідентичність і своє розуміння того, як треба жити в світі. Тому що часом, набуваючи тільки інструментарію, ми по дорозі «викидаємо» свій український світогляд. І починається: з’являються «метри» на американський манер, без «месіджа» жодного матеріалу не напишуть. У чому проблема? Що, українських слів не вистачає, щоб висловити свій багатий внутрішній світ?
Крім того, є ще й інші побоювання. Той же Тарас — це перша жертва глобалізації, наслідки якої так болісно відчула українська журналістика. Український хлопець загинув як журналіст на американо-іракській війні. Ще зовсім недавно ми не могли собі уявити, що будемо включені в ці ринки праці. Світ змінюється, і ми беремо участь у цих змінах.
НІМА ПРАВДА
Анатолій МАЗУР, «Чернігівські відомості»:
— Чи не збираєтеся ви видавати газету «День» i німецькою мовою? Адже Німеччина — це держава, в якої слід було б повчитися.
Л.І.: — Дійсно, мовна політика держави мала б бути зорієнтована на те, щоб ми могли більше транслювати свої погляди, свої знання в світ. Очевидно, тоді ми змогли б викликати більше позитивних емоцій, сформувати інше ставлення до нашої країни. Але я хочу трошки відійти від цього питання для одного спостереження. Нашими проблемами постійно опікуються сусіди. Ми, завдяки своїй внутрішній закомплексованості, дозволили, щоб по периметру всі говорили: «Ми — адвокати України». Я взагалі завжди відчувала абсолютне неприйняття такої формули. Але чому наші політики з цим погоджуються? Чому наші журналісти не бунтують проти визначення нас як підзахисних? Де логіка? А це — просто притуплена чутливість. Коли, наприклад, у Польщі проводять «круглi столи» за участю наших опозиціонерів, то вони вважають, що нам треба допомагати. І якусь розумну допомогу ми можемо прийняти. Але ж треба залишатися в рамках пристойності. Тому що коли ми будемо постійно погоджуватися з тим, що ми — вічні «підзахисні», ми взагалі перестанемо ходити власними ногами. А проблеми конкурентного світу полягають у тому, що є вічні інтереси. Добре, зараз у Польщі дружньо налаштований президент, еліта, яка хоче добра Україні. Але водночас, після того, як у 1997 р. підписано декларацію між польським президентом Квасневським і Президентом України Леонідом Кучмою про те, що ми всі свої старі рахунки закриваємо і починаємо нове життя, в Польщі раптом знову виникає жорстка дискусія навколо волинських подій. Мені здається, що це зараз повинно викликати новий інтерес усієї України до цих подій, а поряд iз тим слід сформувати наше внутрішнє українське ставлення до своєї експортної моделі поведінки. Що ми можемо собі дозволити? І де є той спільний інтерес, щоб люди і при владі, і в опозиції казали: ні, про свої внутрішні проблеми ми будемо говорити дома, називати тут одне одного так, як вважаємо за потрібне. А за кордоном будемо говорити те, що стосується України. І тоді це треба було б перекласти і українською, і англійською, і німецькою. Якщо буде державна воля на це, будуть і кошти. Бо державна політика й імідж держави — державна турбота. А покладати це на приватні видання... Слава Богу, що «Дню» це вдається. Але, зрештою, ви ж розумієте, що комерційні видання повинні виживати за допомогою власних рекламних коштів. А держава повинна займатися тим, щоб той же «Голос України», «Урядовий кур’єр» видавалися українською, російською, англійською, польською. Щоб дискусія з поляками відбувалася польською мовою. Щоб вони знали, що українці не згодні з однобічною постановкою питання: мовляв, з польського боку був винен тоталітарний режим, а з українського — злочинці-українці. Так не можна ставити питання. Але вони не можуть почути нашу полум’яну правду, тому що ми не розповсюджуємо її їхньою мовою. От ми, наприклад, видаємо газету англійською мовою. А хто ще? А ніхто. Якщо ж почнемо самостійно (без допомоги) видавати «День» ще й німецькою, то навряд чи хтось із наших журналістів зможе купити собі новий костюм.
ІНШІ ВЕЛИЧИНИ
Ігор ЧАЙКА, Чернігівська облдержтелерадіокомпанія:
– Ви де-кілька разів згадували Тараса Процюка, але мало згадували Олександра Кривенка. Чому? Яке ваше ставлення до цієї особистості?
Л.І.: – По-перше, мені був дуже симпатичний Тарас Процюк. Це була людина надзвичайно світла. А ті якості, які він мав, дозволили йому досягти дуже сильних професійних позицій. У нас настільки сильно перекручена свідомість, що першими номерами ми вважаємо тих, кого бачимо по телебаченню. А не тих, хто мовчить, але своїми професійними якостями доводить власну високу конкурентоспроможність. Так, до речі, і в політиці: в нас же рахують не хто скільки прийняв цінних законів, а хто скільки чого сказав по телевізору, як часто і як гостро. І це — неправильно, так не повинно бути. Тараса просто менше знали. Але для репутації української журналістики, для її образу він зробив дуже багато.
Олександра Кривенка я теж дуже давно знаю. І під час панахиди в Києві було дуже багато людей, які, я думаю, не завжди були з ним згодні. Тут, справді, дiють інші величини. Не на часi буває розповідати про своє знання людини. Олександр Кривенко запам’ятався мені, перш за все, як редактор «Пост-Поступу». «Пост-Поступ» був дуже доречним, дуже вчасним. Зокрема, своєю інтонацією — розкутою, іронічною: хороша пропорція «стьобу» і хуліганства, яке повинно було розгойдати суспільство. У нас ще дуже багато «повидла». Часом ми так любимо все солодке, пафосне. Вони дуже правильно ввійшли в медіа-простір і почали своєрідне миротворче змагання. Я працювала тоді в «Киевских Ведомостях». Ми були антагоністами за творчим почерком, тому що «Киевские Ведомости» вийшли російською мовою в 1992-му році (ви, очевидно, пам’ятаєте процеси, які тоді відбувалися). Але за змiстом це теж була хороша газета того часу — знову ж таки, український зміст російською мовою. І «Пост-Поступ» з цього приводу знущався з «КВ», як хотів. І це було, в принципі, абсолютно правильно. Потім, на мій погляд, Сашко хворів хворобами націонал-демократичного руху. Всім, чим перехворів цей табір, перехворів і він. Говорю про це відверто і легко, тому що в мене були особисті причини ставитися до цього саме так. Скажімо, був час, коли Галичина бачила українського хазяїна в особi Лазаренка... Хіба це не хвороба? А Сашко в той час був його радником. Більше того, тоді з волі цих людей розколювали газету «День». Я прийшла на її руїни, щоб витягувати видання. І мені складно було б сказати, що все було безхмарно. І я не хочу цього говорити. І не треба ображати навіть мертвих неправдою. Але його незаспокоєність, його освіченість, його, як і в Тараса, патріотичність, його відданість тому, що він вважав українським інтересом, видаються мені набагато важливiшими, ніж його хвороби, помилки і навіть біль, який мені особисто був завданий якимись його кроками. Я все-таки хочу, щоб ми бачили більші величини. І його смерть, безумовно, — втрата для української журналістики. Тому що Українська Справа взагалі — це така річ, яку треба починати щодня зранку. Все спочатку. Поки не «намиється»критична маса людей, які апріорі здатні робити все по-українськи правильно. І дуже мало людей, які можуть усе кинути, кудись поїхати в один кiнець України, в другий, про щось говорити, проводити семінари, журналістів чогось навчати. І ще боляче тому, що і Тарасу було 35, і Олександру Кривенку — менше 40. І хто буде молодих учити? Бо вони ж були першопрохідниками, вони завжди були в гущинi подій, вони щось значили для нової історії України. Я не знаю, чи повністю відповіла на ваше запитання, але відповіла абсолютно відверто і щиро.
«ЗАВАЛИ БЕЗПРИНЦИПНОСТІ»
І.Ч.: — Яку позицію займатиме газета «День» на майбутніх виборах?
Л.І.: — Після президентських виборів 1999 року було багато якихось образ, непорозуміння і багато чого ще: так відбувається завжди, коли люди не хочуть самi собі сказати правду і шукають, на кого звалити провину. Я думаю, що, повертаючись до 1999-го, український політичний бомонд повинен був дати дуже жорсткі оцінки своїм діям, провести серйозний самоаналіз; українська журналістика — теж. Розібратися, хто був з ким і чому, за що і проти чого. Тому що з цим багажем легше було б далі йти. Але ні в кого сили на це не вистачило. Після зради Олександра Мороза всім було зручно і далі вважати його моральним політиком. Після того, як Геннадій Удовенко отримав на президентських виборах трохи бiльше одного вiдсотка голосів, всім було зручно лишити його головою партії й далі. З Юрiєм Костенком — та ж історія. Ніхто з них не дав люфту новим. Ніхто не сказав: я пішов, бо, вибачте, не можу залишатися на цій посаді, якщо я не отримав певного відсотка голосів виборців. Ну правда ж? Подобається комусь Юрій Іванович або Геннадій Йосипович чи ні, але є принцип, є технологія влади. Не виграв — пішов. Дав дорогу навіть гіршому, але іншому. Цей принцип повинен перемагати апріорі. Але ніхто нічого такого не зробив. Так? Усі потім знайшли зручний вихід із ситуації: треба оголосити, що той, кого вони всі хотіли обрати, тепер винуватий. А вони, виявляється, в опозиції. Хіба це не трагікомічна ситуація? Тому давайте ми все ж таки зосередимося на критеріях, системі координат, на принципах і поясненнях: хто, як, чому, за що, проти чого. Бо інакше в нас нічого не вийде.
Чесно кажучи, в мене було колись бажання написати один скандальний матеріал, але потім спрацювали залишки зваженостi, і я поки що його не написала. Перш ніж сказати, про який матеріал йдеться, зроблю одне зауваження. Моя особиста позиція і редакторська лінія в газеті дозволяє мені про ці речі говорити спокійно, бо я не соромлюся ані того, що в 1999 році ми говорили правду, ні тих обставин, за яких після 1999-го ми зайняли спокійнішу позицію і сказали: «Цього ви хотіли? Ми вам пропонували інший варіант, але суспільство так вирішило. Що ж, ми не можемо битися головою об стіну». Правда ж? Треба жити далі, треба працювати, треба придумувати якісь нові ідеї. Кожен відповідає за свою ділянку роботи. Отже, потім у мене виникла така ідея: при тих занижених стандартах, при всіх тих проблемах нашої опозиції, яка часом є погіршеною копією нашої влади, дуже доречно було б написати матеріал «Ностальгія за Кучмою». Бо якщо з цими підходами і методами, якими оперує наша опозиція, її представники прийдуть до влади, мені буде дуже шкода всіх тих, які зараз фанатично деруть за них горло, самі себе не чуючи. Досвід 12-ти років повинен був нас навчити: треба підходити до політичного життя з певними критеріями, вимагаючи від політиків ефективності, а не вклоняючись їм. Нікому. Ні лівому, ні правому. Тим більше слід засуджувати союзи, засновники яких кажуть: от, ми тільки знімемо Кучму, а вже потім розійдемося і будемо інакше все робити. Заради цього союзи патріотичних сил з комуністами (які кажуть, що в Україні не було голоду, а була засуха), заради цього? Це моральна політика? Я вважаю, що треба розчистити ці авгієві стайнi безпринципності. І журналістика тут повинна зробити все, що реально може, а якщо не може, то звинувачувати слід тільки себе.
ЕФЕКТИВНИЙ ПАТРІОТИЗМ
Григорій ВОЙТУК, ТРК «Обрій» (м. Бобровиці):
— Які телеканали ви з чистою душею можете назвати українськими за змістом програм?
Л.І.: — Чесно кажучи, за змістом програм я б не ділила вітчизняні телеканали на українські та неукраїнські. Хоча мені здається, що «1+1» з самого початку зробив у плані українізації дуже велику справу, тому що навіть реклама, перекладена українською мовою, значила набагато більше, ніж якісь агітаторські виступи. Тому що це було нове життя, це було цікаво, добре знято на новій техніці і — гарною українською мовою. Так що реклама тут була абсолютним рушієм прогресу. До речі, ви бачили рекламу відомого кондитерського бренду «Україна від краю до краю, українці від серця до серця»? Скажіть, це не українська ідея? Вона повторюється, вона звучить під музику «Океану Ельзи». Мені здається, що це взагалі (на якому б каналі це не було) — та продукція, яка українцям тисне на якийсь правильний сентимент. У будь- якому разі я — не агент цієї корпорації. Я лише хочу сказати, що такі речі працюють набагато ефективніше, ніж якісь правильні слова.
Чи взяти, наприклад, яскраві «Сезони моди» з українськими дизайнерами. Лілія Пустовіт, один iз найкращих, на мій погляд, і найсміливіших дизайнерів, створила новий образ Софії Ротару. Ми всі помітили, якою Софія стала в останні роки. Їй справді змоделювали новий образ. Ті, хто це роблять, можуть не називатися українськими по суті, але сам продукт завойовує серця. Софія Ротару давала концерти в Москві — чотири аншлаги підряд. Її не відпускали, москвичі «стогнали і ревли» під пісню «Одна Україна, одна калина, одна родина» (це її новий хіт). Розумієте, така експансія — якщо ти конкурентний, якщо тебе дивляться — приносить більше користі Україні.
Телеканал «Інтер» зробив мюзикл «Попелюшка», який купили російські канали — це є просування української марки. Тому що Валерій і Костянтин Меладзе — українці (наполовину грузини, але народжені в Україні). Це все наше, ми повинні цим пишатися. Ми настільки щедрі, добрі, ми все постійно роздаємо, думаємо, що ми ще собі наробимо. І забуваємо про наші таланти.
Той же Андрій Цаплієнко з «Інтеру» — чудовий професіонал. Що ж до каналу взагалi, то у них зараз кормережа по всьому світу. Навіть часом більшу дозу російської в ефірі я б їм спокійно вибачила за те, що вони роблять технологічно сильні спроби. Приклад — перший день війни в Іраку. Яку вони забезпечили сітку! Це було ще не СNN. Але справді — класна робота.
СТБ трошечки, на мій погляд, зараз «розмився». Мені шкода, що на ICTV змінилися деякі речі, що Дмитру Кисельову залишили лише десять хвилин в ефірі: це втрата для каналу, я абсолютно переконана. Можливо, з часом це якось вирівняється... А щодо українськості, то я, знову ж таки, пропоную розглядати все це крізь призму ефективності і конкурентності. Чим більше користі приносиш Україні — тим більший патріот. А хто лише каже, що любить Україну, не може без неї жити, руки ламає, то це ж... Ми, звичайно, довірливі й сентиментальні, нам скажи, що любиш Україну — всі в сльози. А потім, що з того?
Валентина КРАСАВІНА, викладач української мови, Чернігівський державний інститут економіки і управління:
— Зараз серед українських мовознавців ведуться дискусії щодо впровадження нового правопису. Як ви ставитеся до реформи правопису, до розхитаності і неусталеності мовної норми у засобах масової інформації (наприклад, «поліціянти», «міліціянти»)?
Л.І.: — Я тут не можу бути безсторонньою, тому що мені дуже болить українська мова в нашій газеті. Наша двомовність — це, крім усього іншого, й велика проблема для перекладачів. І зараз ця реформа, на мій погляд, — гурманство. Зараз ми ще не зможемо повністю це «перетравити». Водночас я переконана, що на лабораторному рівні ця робота повинна йти, бо мова — живий організм. Хай пропонують. Щось приживеться, щось ні. Але нічого не потрібно заперечувати категорично. Головне — щоб було більше альтернатив.
P.S. Крім зустрічі з представниками місцевих мас-медіа у Чернігові відбулася й презентація книги «Україна Incognita». Про неї читайте в одному з найближчих номерів «Дня».
