Чотири роки тому, 18 вересня 2000-го, на оновленому телеканалі ICTV вийшов у ефір перший випуск програми новин «Факти». Оновлення каналу розпочалося з приходом нової команди на чолі з Олександром Богуцьким, а службу інформації ICTV очолив тоді відомий російський тележурналіст Дмитро КИСЕЛЬОВ. Кореспондент «Дня» поставив йому кілька запитань про українські новини сьогодні.
— Що (спираючись на ваш чотирирічний досвід роботи на українському ТБ) треба для того, щоб робити в наших реаліях якісні новини?
— Журналісти передусім. І вони в нас є. Ми починали з великих тренінгів. І в перших тренінгах чотири роки тому брали участь 100—120 журналістів. Ми просіяли їх і визначили кістяк майбутньої команди. Багато ветеранів цих тренінгів у нас працюють досі й роблять це блискуче, що дуже приємно усвідомлювати. І вони вже виховують молодь, яка до нас приходить. Це перше. Друге — потрібна концепція новин, тобто ви повинні знати, для чого ви робите новини та для кого. Плюс потрібна воля, щоб цю концепцію втілювати в життя. Наша концепція — це збалансовані новини, зроблені за принципом «ближче до людей». Ми не захоплюємося політикою, хоч і політику також, як нам здається, вивітлюємо досить збалансовано. Про це свідчить найвищий рейтинг довіри до наших новин в Україні.
— А які загальні тенденції розвитку (чи деградації) інформаційного мовлення за останній рік ви могли б відзначити?
— Це дуже просто — в Україні часто професію журналіста плутають із професією піарника. Це дві шановані професії, але вони — різні. І часто це змішування відбувається й у суспільній свідомості, й у свідомості деяких журналістів. Мені здається, це найбільша небезпека, і її треба уникати.
— А наскільки, як ви відчуваєте, українським новинам вдається освоювати не тільки український, а й міжнародний простір, точніше — Україну в міжнародних контекстах?
— Мені здається, не зовсім вдається. Свідчення тому — певний період євроромантизму, який пройшла Україна та під час якого українські журналісти підігрівали відчуття, що ось-ось ми вступимо в ЄС, хоч до цього ще дуже й дуже далеко. Підігріваючи ці настрої, вони зовсім мало розповідали про саму Європу. Наприклад, навряд чи кому з українських телеглядачів відомо, що таке копенгагенські критерії 1993 року, яким повинна відповідати країна-кандидат у члени ЄС. (А копенгагенські критерії говорять, зокрема, про рівень добробуту країни, про стан із правами людини, про внутрішні конфлікти в країні, про систему цінностей тощо. Цей досить довгий документ, на мою думку, заслуговує на серйозне прочитання в Україні). І за цю явну прогалину в інформованості Україна заплатила гірким похміллям. І зараз платить.
Проте такі самі справи зі вступом в ЄЕП — про це розповідають дуже мало, в основному емоційно й досить складно.
— У зв’язку з майбутніми виборами вам доводиться постійно спілкуватися в ефірі з кандидатами в президенти. На які думки про український політикум у цілому вас наштовхує це спілкування? Чи можна говорити про «поліпшення породи», підвищення політичної культури тощо?
— Ну, про «поліпшення породи» говорити важко. Взяти, наприклад, першу трійку, яка в мене побувала, — один націоналіст, один, скажімо так, панславіст і один ліберал. Особисто в мене залишилося відчуття, що люди все-таки не готові взяти на себе відповідальність за країну і сприймають політику як певне політиканство. Одні хочуть покрасуватися, інші — забрати в когось голоси. Звичайно, 26 кандидатів... Я щось не пригадаю, щоб у якійсь країні світу було 26 кандидатів у президенти. Це говорить про неякісну систему відбору кандидатів у кандидати в президенти. Очевидно, треба міняти закон (але не до виборів, а після) й уживати якихось заходів. Тому що просто є кандидати, які компрометують собою сам процес і роблять Україну смішною. Нам тут не смішно, звичайно, але ззовні це виглядає дивно, м’яко кажучи. І потім, є ще такий момент — якщо ви закриєте фотографії на програмах кандидатів, то навряд чи відрізните, чию саме програму ви читаєте — досить абстрактні, емоційні зобов’язання. І серйозний підхід, на мій погляд, не дуже проглядається. Крім того, мені не подобається, що кандидати ніби ломляться в ефір, а насправді ми маємо немалі труднощі із запрошенням гостей, тому що не всі готові до конкурентної розмови. У мене склалося враження, що не всі готові до дебатів. І ось це, звичайно, — проблема для суспільства.
І ще мене дивує те, що концептуально відсутній культурний розвиток у країні. Ось я зараз роблю фільм про Україну для телеканалу «Росія». Ми взяли інтерв’ю у директора Інституту філософії НАН України академіка Мирослава Поповича. І він сказав, що жодна політична сила не запропонувала переконливої культурної стратегії країни. Таке враження, що сфера культурного життя України ігнорується кандидатами...
