Недавно спектакль «Ігри на задньому дворі», поставлений режисером Одедом Котляром у Національному театрі російської драми, було показано в Ізраїлі. Кореспондент «Дня» звернулася до художнього керівника театру Михайла Рєзниковича із запитанням, як тамтешня публіка реагувала на київську інтерпретацію «ізраїльської трагедії».
— Наші гастролі пройшли з великим успіхом. На спектаклі була присутньою автор п’єси Една Мазія, котра підкреслила, що наша сценічна версія — одна із найкращих. (Слід сказати, що це солідна похвала, оскільки п’єсу Мазії грають сьогодні багато великих європейських театрів). Найголовніший же, на мій погляд, підсумок цієї поїздки — впевненість, яку вселила в молодих акторів нашої трупи (а для них це — перші зарубіжні гастролі) реакція ізраїльських глядачів. Перевірка на іншого глядача — це завжди важливо, адже якщо наш спектакль цікавий і їм, значить, ми працюємо не містечково.
— Наскільки я знаю, ваш театр не вперше гастролює в Ізраїлі...
— Ми ознайомилися з муніципальним театром Хайфи два роки тому; тоді ж виникла ідея подібних гастролей. Того разу ми запропонували ізраїльським імпресаріо «Школу скандалу» та «Історію однієї пристрасті». Цікаво, що відносно «Історії...» у ізраїльтян виникли істотні сумніви. Я ж наполягав, бо був упевнений в успіху. І не помилився. Тільки на сцені з’явилася Валерія Заклунна, зал вибухнув оплесками. Я таку реакцію прогнозував: в Ізраїлі дуже багато «нашої» публіки — наших колишніх співвітчизників.
Наша ж нинішня поїздка була відповіддю на візит у жовтні цього року Хайфського театру, який показував у нас на сцені «Тойбеле та її демон» (мою режисерську постановку, але вже з ізраїльськими артистами). До речі, нашу трупу в Ізраїлі побачили й представники найкращої місцевої театральної школи «Бейт-Сві» (Тель-Авів) Геррі Біллу і Ніна Соломонівна Міхоелс, котрі запросили мене поставити у їхній школі спектакль. Також завдяки цій поїздці вдалося налагодити тісні зв’язки з Національним театром «Габіма», де зараз Одед Котлер ставить шекспірівського «Юлія Цезаря». Я сподіваюся, що ця п’єса з’явиться і в нашому репертуарі. Адже «Юлій Цезар» — це політична драма, а зараз немає нічого важливішого, ніж політичні драми.
— Чому ви так вважаєте?
— Є періоди в історії, коли політичні драми перетворюються на особисті драми кожного. І, на жаль, зараз саме такий час, який я б назвав часом зміни віх. Коли ж суспільство благополучне, спокійне й сите, йому не потрібна й не цікава політична трагедія. Зараз, на жаль, інші часи.
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
