2,73% українських виборців на нинішніх виборах поставили галочку в графі «проти всіх». Для порівняння: минулого року цей показник становив 1,77%. Коли вся країна є свідком кричущих зловживань, вони показово ловлять «клопів» на ураженому метастазами корупції державному організмі, говорять опитані «Днем» українці, які, проголосувавши «проти всіх», висловили свій протест. 2,73% — це майже прохідна партія. Ця цифра, ймовірно, повинна викликати інтерес у політиків нової хвилі, а представників нинішнього політичного класу — провести ретельну роботу над помилками й зробити відповідні висновки.
2,73% — це реальна ніша для кардинально нової політичної сили — партії «Проти всіх». Які її перспективи? «День» запрошує всіх бажаючих приєднатися до піднятої нами дискусії.
«День» запитав: Чому ви проголосували проти всіх і хто або що може змінити вашу позицію?
Євген СОКОЛОВ, інженер, Київ:
— Політикою не цікавлюся, але маю чітке переконання: це політики не просто повинні — зобов'язані цікавитися нами. У нас же виходить навпаки. Саме тому я вирішив проголосувати проти всіх. Це швидше не протест, а спроба примусити представників трьох найбільших партій задуматися над тим, що на наступних виборах навпроти графи «проти всіх» галочок буде набагато більше.
Особисто я готовий витратити свій особистий час для того, щоб прийти на виборчу дільницю ще не на одні вибори й сказати їм, що я «проти». Готовий робити це доти, доки в парламент почнуть балотуватися люди, а не клоуни, фахівці, а не пройдиствіти, вихідці з народу, а не збагачені за народні кошти олігархи. Можливо, це банально, але я вважаю, що всі українці, які хочуть, щоб замість вікна в Європу, нам були завжди відкриті ворота у світ, повинні приходити на вибори й говорити «ні» всім тим, хто весь цей час не працював, а симулював роботу, не вів країну, а гальмував її боязкі спроби йти. Ще я впевнений: ні БЮТ, ні «Наша Україна», ні, тим більше, явно антиукраїнська Партія регіонів, не можуть забезпечити нам путівку в європейський дім. Вони всі вже показали, на що здатні: на зведення особистих рахунків, на популістські лозунги, які забувають одразу, вимовивши словом усе, тільки не те, що направлене дійсно на службу країні й нам, її жителям, яких, до речі, стає все менше й менше...
Що може змінити мою думку? Принципово нова, альтернативна нинішнім партійним кланам (саме кланам, оскільки ідеологічної складової у нинішніх партій немає) політична сила. Але в мене відразу виникає запитання: а де їй взятися, цій новій політичній силі? Як цьому новому партійному паростку прорвати інформаційну брилу, майстерно викладену всіма тими, хто сьогодні вважає себе парламентською елітою? Як достукатися до людей новій політичній силі, якщо секунда телевізійного ефіру обчислюється сотнями доларів? Тому я вважаю, що ще, щонайменше, на двох виборах голосуватиму проти всіх. Якщо вже неможливо дати шанс новій силі, то необхідно примусити нинішніх партійців подивитися на себе в дзеркало й почистити списки, від яких, вибачте, погано пахне.
Олена ПЛАКСЮК, адміністратор грального залу, Хмельницький:
— Я належу до категорії українців, які не просто цікавляться політикою як вітриною, я аналізую все, що відбувається «під прилавком» і кожного разу ставлю запитання: а далі що? Саме це запитання я ставила собі і в день, коли стало зрозуміло, що позачергові вибори в парламент уже неминучі. Відповідь шукала недовго, і полягає вона в тому, що нові вибори приведуть у парламент тих самих людей і ніщо в моєму житті, в житті моїх рідних, близьких, друзів і знайомих не зміниться. Саме тому я проголосувала проти всіх. Напевно, наївно, але, віддавши свій голос фактично в пустоту, я впевнена, що все-таки примусила «їх» задуматися над якістю «продукту», тобто над фігурантами їхніх списків. Не хочу я міністра, який не знає одиницю вимірювання радіації! Не хочу міліціонера, який все життя пропрацював у сфері сільського господарства! Чому я повинна голосувати за тих, хто в результаті приводить в уряд, м’яко кажучи, непрофесіоналів? Я не хочу бути жертвою дослідів таких міністрів, я хочу заснути, знаючи, що, наприклад, міністр охорони здоров’я не допустить у моїй країні епідемії курячого грипу.
І я не просто проголосувала проти всіх, я агітувала вчинити аналогічно всіх своїх знайомих і колег. Бо один голос — крапля в морі, десять голосів — хвиля, мільйон — сила, яка, нехай не завтра, але може принести вітер змін.
Жанна ГРИЦЕНКО, ріелтор, Житомир:
— На мій погляд, нинішні вибори — це вибори без вибору. Старі особи в новому парламенті. Навіщо це?
Спочатку хотіла просто проігнорувати вибори, але напередодні все ж вирішила, що проігнорую я — не проігнорують вони і впишуть у мій бюлетень «потрібний» значок у потрібному місці. Тому прийшла й проголосувала проти всіх. Більше того, я вважаю, що суспільство, яке хоче змін, не повинне підтримувати тих, хто за такий маленький відрізок часу дискредитував не тільки себе, але й важливі державні інститути, такі як, скажімо, Конституційний Суд. Хто тепер у країні повірить, що в приміщенні КС сидять чесні, незалежні судді? Хто повірить у те, що генеральний прокурор діє в рамках Конституції, а не за неписаними законами розлютованих депутатів і окремих міністрів? Хто повірить, що депутати — це слуги народу, а не маріонетки уряду, готові проголосувати «за», навіть не читаючи суть запропонованого законопроекту? На жаль, на мій погляд, за останні роки дискредитовані всі гілки влади. Тому, я гадаю, необхідно зробити повне «перезавантаження» й дати дорогу новим політикам нового покоління.
Сергій ЛІСОВСЬКИЙ, стоматолог, Київ:
— Я вважаю, що політика в нашій країні — це суцільний обман людей. Це симуляція руху, при найповнішому ступорі. Це заяви про зростання прибутків при високому показнику убогості. Це «соло» про зростання економіки при повному її розвалі. Словом, мені здається, у нас немає державних діячів, у нас є егоїсти, в яких на першому місці їхнє «я». До речі, я впевнений, що нинішні великі партії, незважаючи на, здавалося б, різні лозунги, солідарні в одному: в тому, щоб не допустити до влади принципово нову партію, яка всіх їх «зробила б». Ось тому, крім ПР, БЮТ, «Нашої України», в бюлетені не було партій, були сателіти, були одноразові проекти, якщо хочете. А якщо ти зневірений в нинішніх політиках і не бачиш серйозної альтернативи, що робити? Природно, висловлювати протест. Я його висловив, прийшовши на дільницю й поставивши галочку в графі «проти всіх». І я вважаю, так повинні вчиняти всі свідомі українці, як на сході, так і на заході країни, оскільки обманюють нас усіх. Знаєте, адже в нас дійсно є дві України: їхня й наша. Скажіть, як можуть мільярдери зрозуміти потреби пенсіонерів? Адже Віктор Андрійович обіцяв нам відділити владу від бізнесу. Мені ж здається, що влада й капітал зрослися настільки, що зробити це вже неможливо. У нас продається й купується все: депутатські місця, міністерські посади, крісла суддів і прокурорів. Але найстрашніше, що я не можу знайти відповіді на запитання: що суспільство може цьому протиставити?
Катерина ЛУДЧЕНКО, менеджер з продажу мобільгих телефонів, Донецьк:
— За тиждень до виборів прочитала анекдот: «В України є дві біди: дурні й ті, хто за них голосує». Це моє лаконічне пояснення, чому я проголосувала проти всіх. Існує стереотип, що, мовляв, у Донецьку голосують тільки за Януковича. Це не так. Їх усіх: Януковича, Ющенка, Тимошенко, Луценка й багатьох інших об’єднує одне — прагнення влади. Але вони, прориваючись до владного Олімпу, в результаті, виявляється, не знають, як цією владою розпорядитися (не у своїх, а в державних інтересах) і навіщо вона власне їм потрібна. Вони вміють говорити (так і то, не всі), але абсолютно не вміють діяти, вони вміють красиво відпочивати, але не вміють працювати, вони відмінно ведуть свою особисту бухгалтерію, але не вміють вести країну. Саме тому вони повинні піти. Але ж вони і не вміють йти! В інших країнах після політичного, економічного банкрутства люди пишуть заяви про відставку. А в нас?
Я лояльно поставилася до новини про те, що в країні будуть дострокові вибори. Нехай вибори будуть кожного року, й тоді, можливо, ми дійсно оновимо політику від набридлих «розмовляючих голів».
Наталія ІЛЬНИЦЬКА, співробітник банку, Вінниця:
— Моїм стимулом проголосувати проти всіх став той факт, що проходить час, проходять вибори за виборами, а ми замість того, щоб дати шанс новим людям, знову й знову тасуємо стару політичну колоду. Я не здивуюся, якщо через 10—15 років моя дитина буде вимушена вибирати з тих політиків, які є сьогодні. Але так не можна! Потрібна еволюція, потрібна думка і свіжа кров, потрібна висока якість політики, а не сумнівний напівфабрикат. Я вважаю, що рядові українці, які розуміють, що ці «капітани» заведуть український корабель на дно, повинні зробити все, щоб скинути їх за борт. Не можете — поступіться місцем. Так, відсторонити їх із насиджених крісел непросто, але не нереально. Пам’ятайте, ми не вірили в те, що може перемогти наш, а не їхній вибір під час президентської кампанії в 2004 році? Але перемогли ми. У результаті, звичайно, все одно програли, але це, вважаю, наслідок післяреволюційної байдужості моїх земляків. Ми вистояли на Майдані, домоглися справедливості, та відразу стали лише пасивними глядачами в політичному театрі абсурду. А нам необхідно було послідовно, настирливо вимагати від Віктора Ющенка робити все, що він обіцяв нам зі сцени Майдану. Де не на слові, а на ділі виконання відомого лозунгу: «Бандитам — тюрми!»? Усе, на що був здатний міністр Луценко — це запросити високопоставлених фігурантів кримінальних справ на чай до себе в кабінет. Але ж це фарс! Чому ми мовчки спостерігали за цим фарсом!? Тому в усьому, що сталося після помаранчевої революції, я винувачу нас, українців, які дозволили собі знову й знову бути «кинутими». Гадаю, потрібен новий Майдан. Упевнена, тільки об’єднана народна сила може струсити цих понадміру самовпевнених в собі людей і повернути їх із небес на грішну землю. Багато видань пишуть про розчарування людей в «помаранчевій» команді, я ж розчарована в людях, які після колосального суспільного прориву в 2004 році впали в тривалу сплячку. А ми не повинні спати — адже проспимо майбутнє своїх дітей.
Валерій БОЛТУШКІН, пенсіонер, ліквідатор аварії на ЧАЕС І категорії, Житомир:
— Я і моя сім’я, а (крім мене) це дружина, син, який працює інженером-програмістом, і дочка-журналістка проголосували проти всіх, тому що вважаємо це дієвим з такої точки зору. Політикам, щоб впевнено брехати, треба знати правду. Тому саме таке голосування повинно рано чи пізно донести до них, що населення, або, як вони говорять, електорат не вірить нікому. Коли у владі знатимуть правду, то брехатиму значно менше. За радянських часів, наприклад, навіть, коли офіційно оприлюднювалася цифра у 99,99% тих, хто взяв участь у голосуванні, влада знала справжні дані. І зараз справа йде до того, що наша держава, можновладці можуть залишитися без електорату. А держава без народу — це смішно. Тим, хто при владі, ми потрібні, аби щось з нас взяти. Цей процес не одномоментний, але частина тих, хто голосує проти, постійно зростає, і спостерігається чітка динаміка. Розрахунок у нас на те, що коли ці цифри будуть ще більшими, то політики, які при владі, замисляться: «Хай нам поставлять у підсумку потрібні відсотки, але реально нас мало хто підтримує».
І проблема ще в тому, що великі інтелектуальні сили покинули нашу країну — найкращі вчені, програмісти вже не в Україні. Ми вже залишились без цвіту інтелігенції. І зараз велика частина бюджету тримається на грошах людей, які виїхали за кордон. І коли держава залишається без людей, передусім кращих, виникає питання, для чого вона є? Сама держава є тільки структурою, яку ми, її громадяни, наповнюємо. І тому я член партії своєї сім’ї. А оскільки влада плює на нас, ми плюємо на неї. А ті, хто є при владі або зараз прийде їм на зміну, не гідні бути там.
Людмила ЗАЛОГІНА, інженер, м. Сімферополь:
— Я довго сумнівалася, чи йти на ці вибори взагалі. Думаю, мої почуття як виборця зрозумілі — жодна з політичних сил, які працювали у Верховній Раді V скликання, не виправдала наших виборчих надій. І почуття були двоїсті: з одного боку, не хотілося ще раз голосувати за когось, хто знову не виправдає сподівань, а з другого боку, в душі зрів протест — і цей протест був проти всіх. Але я зрозуміла, що якщо не піду на вибори, то хто-небудь із членів виборчої комісії може зловжити своїм становищем і вкинути бюлетень за мене. Тому я пішла на вибори, і навіть зраділа, коли побачила в бюлетені графу «проти всіх», я зрозуміла — це те, що відповідає мої настроям і побажанням.
Як це оцінити? Так, це дійсно вираження протесту виборця проти безглуздо втраченого часу Верховною Радою V скликання, протест проти їхніх внутрішніх розборок, протест проти того, що зайняті цими розбірками депутати не вирішують проблем країни й народу. Що стосується дієвості, то я думаю, що це не дуже допомогло, однак, виходячи з того, що нас таких протестуючих — набралося досить багато, можливо, хтось це осмислить і когось це хоч частково приведе до тями в цій країні…
Андрій НЕМИРОВСЬКИЙ, письменник, м. Дніпропетровськ:
— Чому я голосував проти всіх? Та через те, що вибирати ні з кого. Набридло дивитися та слухати, як «помаранчеві» змагаються з «біло-синіми». На виборах 2006 року в нас у місті перемогли регіонали, а «тимошенківці» й «ющенківці» виявилися у меншині. Почалася бійка через те, хто відводитиме земельні ділянки й видаватиме дозволи на будівництво, хто очолюватиме бюджетну комісію або комітет комунального майна. Але справа в тім, що серед депутатів практично всі — бізнесмени, що купують місце в списку, а потім намагаються не лише «відбити» свої «бабки», але й отримати максимальний зиск. Не випадково, частина «опозиціонерів» потім перебігла до переможців, щоб компенсувати витрачені кошти. Отож як не голосуй — хоч на місцевому рівні, хоч у парламент — ти допомагаєш потрапити ближче до бюджетного корита жадібним і безпринципним «бізнесюкам», які готові перефарбуватися у будь-який колір, лише б набити кишені. Більше того, вони звели відсотковий бар’єр і грошові застави для того, щоб «сторонні», які не мають таких капіталів, ніколи не змогли пройти ні у парламент, ні до місцевих рад і перешкодити їм «дерибанити» залишки народного добра. Я вважаю, що при такій системі людям просто пускають пил в очі — «помаранчеві» «вболівають» за національну культуру, «біло-сині» — за російську мову, але на думці в них лише євро та долари. За такої ситуації залишається лише голосувати проти всіх. Не голосувати ж, справді, за комуністів, які до цього навіть не сорок, а семдесят років водили пустелею й нікуди не привели. Зараз я чую розмови про те, що позицію «проти всіх» у бюлетенях для голосування треба скасувати, але тоді людей узагалі позбавлять свободи вибору. Виходить, що ходити на виборчі дільниці немає сенсу — все й так вирішують без нас.
Ольга СКИБА, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка:
— Чула, що Міжнародна спостережна комісія європейських інститутів закликала нашу країну виконати ще торішні рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи й скасувати можливість голосувати проти всіх. Але я щиро пишаюся тим, що українські парламентарі не захотіли дотримуватися рекомендацій з-за кордону. Голоси, віддані виборцями «проти всіх», тільки з юридичної точки зору враховуються в розподілі місць у майбутній Верховній Раді, при цьому виборець непрямо впливає на розставляння сил. Кількість тих, що проголосували «проти», за останні півтора року зросла рівно вдвічі (результат березня 2006 року був 1,8 %). 600 тисяч чоловік, а це населення великого міста, за результатами нинішнього волевиявлення, нехтували всіма суб’єктами виборчого процесу, відмовивши їм у підтримці. Ще трохи, і кандидат «проти всіх» подолав би тривідсотковий бар’єр! Щиро впевнена в тому, що зростання протестного електорату пов’язане з упевненістю громадян у неможливості змінити що-небудь своїм голосом. Особисто я напередодні 30 вересня бачила безліч лозунгів, але не знайшла жодної дієвої програми реалізації обіцянок. Щоправда, все ж була в мене вельми стійка спокуса проголосувати за партію, чий лідер правильно говорить про необхідність українського прориву. Але наявність у списку кандидатів, підтримати яких мені не дозволяють власні моральні принципи, відбив таке бажання. За останні п’ять років я повністю розчарувалася у вітчизняних політиках, а після помаранчевої революції цей стан лише посилився. Іноземні політтехнологи на догоду певним силам розділили країну на дві частини, геть забувши про відповідальність за розпалювання ворожнечі. «Ліві» ж парламентські партії мене не влаштовують, вони фактично продають голоси своїх виборців партіям великого капіталу. Поки альтернативи сьогоднішній системі влади в Україні я не бачу, настрої народу можуть змінитися лише з плином часу або з кардинальною зміною існуючого політичного устрою.
Згідно з даними останніх соціологічних досліджень, близько двох третин жителів держави не вірять у те, що вибори можуть вплинути на їхнє життя. Нові гравці на політичній сцені не з’являються, всі партії та їхні лідери в тій чи іншій мірі були при владі, і до них є певний відсоток недовіри. До всього цього додається і чинник недосконалості пропорційної системи виборів, до якої українці як нація просто не доросли. Голосування «ні за кого» — це моральне самозадоволення для незгідних із поточним політичним курсом: мовляв, проголосував проти всіх, і ні за кого з обраних іншими не відповідаю. Повністю поділяю думку відомої співачки Руслани Лижичко. Вона сказала, що якби графу «проти всіх» замінити на відомий вислів «пішли всі на…», то за цей варіант проголосує абсолютна більшість населення України.
ТИМ ЧАСОМ
Коаліція демократичних сил зобов’язується підвищити виборчий прохідний бар’єр у парламент до 5% і розвести в часі вибори народних депутатів і депутатів місцевих рад. Про це говориться в тексті коаліційної угоди між БЮТ і «НУ-НС», оприлюдненого на сайтах цих політичних сил.
Так у розділі, присвяченому Програмі діяльності коаліції, йдеться про необхідність удосконалення Закону України «Про політичні партії в Україні» й кодифікувати відповідне законодавство України.
Зокрема, сторони зобов’язуються розвести в часі вибори до ВР і органів місцевого самоврядування, удосконалити пропорційну систему виборів, у тому числі щодо місцевих виборів, ввести норму про конфедерації партій за європейським зразком, підвищити прохідний бар’єр на виборах у парламент до 5%.
ДУМКА ЕКСПЕРТА
Ірина БЕКЕШКІНА, кандидат соціологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціології, фонд «Демократичні Ініціативи»:
— 2,7 — це зовсім невеликий відсоток. Це найзавзятіші пришли, проголосували, інші просто не дійшли до виборчої дільниці. Їм просто було ліньки. За всіма опитуваннями відсоток «проти всіх» обіцяв бути набагато вищим. Це було і 5%, і 6%. Але я вже тоді казала, що ці люди просто не прийдуть на вибори.
Я думаю, що протест виразився в тому, що явка була набагато нижчою. Ми проаналізували, чому люди не хочуть йти на вибори — більш як 60 % тому, що вони вже нікому не вірять. Ніяким партіям і ніяким політикам.
Але 2,7 — це абсолютно не загрозлива тенденція. Загрозлива — це коли явка знижуватиметься. Якщо, скажімо, взяти інші країни, ті, які ми вважаємо демократичними, то явка може знижуватися в трьох випадках. Перше, коли людям стає байдуже, коли нічого не міняється. Друге, коли все більш-менш нормально й нема чого витрачати сили й час, аби йти на виборчу дільницю. Третє — це коли зовсім ненормально, але люди усвідомили, що прийдуть чи не прийдуть, все одно буде погано.
До речі, європейські країни в цьому плані дуже різні. У скандинавських країнах під 80 відсотків явка, й це нікого не дивує. А в Польщі навіть при голосуванні щодо вступу до ЄС набралося лише 53 %. І це було критично, бо треба було 50 %.
