Учора в Казані розпочався неформальний саміт глав держав СНД, який відбувається на тлі святкових заходів із нагоди 1000-річчя столиці Татарстану. Зовні святкова атмосфера, що супроводжуватиме зустріч лідерів Співдружності, схоже, покликана пом’якшити глибинні розбіжності всередині міждержавного об’єднання. Вони настільки очевидні, що дали привід говорити про те, що цей саміт може стати останнім. Немов підтверджуючи таке припущення, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров напередодні саміту в інтерв’ю газеті «Московские новости» заявив, що Казанський саміт «не стане похороном СНД». Він також був вимушений визнати, що «нинішня структура не дала результатів, на які розраховували творці СНД».
Визнання російського міністра вкотре винесло на поверхню те, про що вже давно йшлося в експертних колах. А саме, що всі інтеграційні ініціативи на пострадянському просторі, і насамперед СНД, залишилися недієвими та малоефективними. Одна з основних ініціатив СНД під час його формування — зона вільної торгівлі — так і залишилася нереалізованою. І, хай це дивно, через небажання саме Росії. Її Дума так і не ратифікувала відповідного документа.
Із політичного погляду, СНД, здавалося, була ефективніша, даючи додаткові нагоди для зустрічей пострадянських лідерів і можливості для переговорів. Однак і ця функція Співдружності останнім часом тихо згасає. Свідчення цього — засідання Ради міністрів закордонних справ країн СНД напередодні саміту з метою підготовки порядку денного, під час якого голова МЗС Туркменістану Рашид Мередов відкрито поставив питання про намір Ашгабада обмежити співпрацю в рамках СНД лише асоційованим членством. Ще більше ослабили політичну вагу Співдружності революції, що відбулися в Україні, Грузії та Киргизії. Саме вони і посприяли тому, що менше країн почали потребувати політичного підживлення Росією їхніх режимів. У білоруського лідера, до речі, немає нафти й газу, і готовність Києва брати участь в антилукашенківській коаліції (що підтвердила вчора Ю. Тимошенко) навряд чи обіцяє СНД що-небудь хороше. Крім того, новим лідерам навряд чи комфортно в компанії з Лукашенком і середньоазійськими диктаторами.
Загострила ситуацію й ініціатива Віктора Ющенка та Михаїла Саакашвілі про створення нового регіонального альянсу Співдружності демократичного вибору. Його завданням ставиться поширення демократії на пострадянському просторі — просторі СНД. Цю ініціативу в Росії зустріли досить холодно, а в російській пресі вона отримала назву «антиСНД» — Грузію й Україну звинуватили в намірі розвалити Співдружність. Крім того, останнім часом з української сторони почастішали заяви про відмову від участі в ЄЕП. І хоча ці заяви нагадували чи то зондаж російської реакції, чи то безладдя при владі, вони ознаменували стагнацію ще однієї інтеграційної російської ініціативи. Не виключено, що саме через ці «неприємні моменти» пропозиції Києва щодо порядку денного казанського саміту російська сторона відхилила внаслідок нібито пізньої подачі. Пізніше, щоправда, Україна все-таки наполягла, щоб її ініціативи були внесені в порядок денний. Тож у Казані обговорювали й українські пропозиції з реформування СНД, а також питання, що стосуються пенсійних прав громадян країн СНД, транспортних коридорів, перетину кордонів, створення зони вільної торгівлі, реадмісії.
Свого часу Володимир Путін сказав, що Співдружність незалежних держав створювалася для «цивілізованого розлучення» країн колишнього СРСР. Здавалося б, зараз процес добігає кінця, і члени «сім’ї» влаштовують своє життя. Однак відчувається і бажання все ж утримати Співдружність у певних рамках. Яке сьогодення та майбутнє СНД? Наскільки необхідною є участь України в об’єднанні що розвалюється? З цими запитаннями «День» звернувся до українських експертів.
КОМЕНТАРI
Вадим КАРАСЬОВ , директор Інституту глобальних стратегій:
— СНД вступив у нову фазу свого розвитку — фазу не висхідного, а низхідного сузір’я. Її особливість — диференціація пострадянського простору та його країн-учасниць. Сьогодні в рамках СНД існують три групи держав, що різняться природою та особливостями політичних режимів. Передусім це група держав, що виникли в результаті «кольорових» демократичних революцій — це Україна, Грузія, частково Молдова та Киргизстан. Друга група — держави керованих демократій, ключові з яких Росія й Казахстан. Третя група — держави авторитарних політичних режимів, зокрема Білорусь і Туркменістан. Подібний поділ не може не сприяти подальшій дезінтеграції СНД як міждержавного утворення. Цьому сприяють і дві контр-тенденції пострадянського простору — революційна, що йде з Києва, і контрреволюційна, що йде насамперед з Москви.
Заяви про роль СНД як «цивілізованого шлюборозлучного процесу», свого часу озвучені самим Володимиром Путіним, свідчать про розуміння того, що СНД у певних ситуаціях може бути використаний і в ураженнi інтересів Росії. Москва розуміє, що монополії в СНД вона вже не має й може позбавитися остаточно. Варто сказати, що «розлучення» власне вже сталося. Але, як часто буває в багатьох сім’ях, після судового процесу починається розподіл майна. Саме зараз у СНД у рамках конкурентного плюралізму та диференціації пострадянських держав починається боротьба за радянську й пострадянську спадщину — ресурсну, інтелектуальну, культурну й геополітичну загалом.
Сьогодні країни-учасниці СНД розуміють, що його «золотий час» скоріш у минулому, ніж у майбутньому. Однак є певна інтеграційна та геополітична інерція взаємозв’язків у рамках СНД. Тому всі президенти, будучи прагматиками, розуміють, що краще використати цю інерцію, ніж штучно її блокувати. З інституційного погляду СНД дедалі менше схожий на міждержавне об’єднання й дедалі більше набуває клубної, персоніфікованої форми. СНД стає клубом пострадянських президентів, які використовують ще наявний капітал соціальної інтеграції, що дістався від Радянського Союзу, в поточних політичних цілях, а також в інтересах своїх держав. Капітал інтеграції ще не проїли, й чимало президентів країн СНД використовують саміти як переговорний майданчик для корекції двосторонніх відносин і вирішення важливих злободенних задач.
Однак наполегливість та ініціативність Києва у формуванні порядку денного останнього саміту СНД була сприйнята інакше — як спроба України та низки держав революційно-демократичного походження перехопити інтелектуальну й політичну гегемонію на пострадянському просторі. А оскільки Росія й низка інших країн занепокоєні впливом «кольорових» демократичних революцій і збереженням власного статус-кво в рамках СНД, то цілком зрозумілою є різка й ревна реакція на останню активність України. Боротьба й конкуренція на пострадянському просторі між різними групами держав та їхніми політичними режимами посилюватиметься. За формою в рамках СНД це виглядатиме досить коректно й дипломатично, але багато держав використовуватимуть, здавалося б, уже мертвий і повергнений СНД саме як майданчик не лише зустрічей, а й незримої конкуренції за лідерство у великому й ключовому для сучасного світу регіоні.
Очевидно, що СНД як клубний і неклубний майданчик Україні все ж потрібен, щоб бути присутньою на пострадянському просторі й чинити на нього політичний і економічний вплив. Було б великою помилкою піти із цього простору, оскільки саме тут, зважаючи на останні події, Україна має шанс поборотися.
Михайло ГОНЧАР , віце-президент фонду «Стратегія-1»:
— СНД — деградуюча структура. Шанси на її виживання, щоправда, є. У той час, як відбуватиметься її поступова деградація, вона може існувати доволі довго, трансформувавшись у своєрідний клуб для формальних і неформальних зустрічей. Тим більше, що основному ініціатору СНД та нинішньому її натхненнику Росії подібна оболонка потрібна, щоб зберігати видимість того, що пострадянський простір має якісь певні інтеграційні перспективи. У цьому сенсі доки існує оболонка СНД, доти можна підтримувати міф про пострадянську інтеграцію. Подібна оболонка може бути потрібною не тільки Росії, але і країнам, що йдуть у фарватері її політики — тій же Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Вірменії.
Якщо пригадати 1995 рік, коли з’явився указ, підписаний президентом Єльциним щодо країн СНД, ми побачимо, що тоді реалізовувалася модель СНД як інтеграційного об’єднання під домінантою Росії. У чомусь ця концепція була реалізована, але разом з тим процес її реалізації викликав спротив з боку країн-учасниць і зрештою це дало протилежний ефект. Відтак оболонці СНД необхідна якась нова концепція, але в принципі новою вона може бути лише за формою, але не за змістом. Адже Росія, декларуючи свій відхід від імперських амбіцій, насправді реально продовжує їх плекати. Тому будь-яка стратегія реформування буде просто своєрідним маскувальним антуражем, спробою влити нове вино у старі міхи.
На сьогодні є країни, які беруть формальну участь в СНД, лишаються у ньому, але звертають дуже мало уваги на політичне життя, яке відбувається в рамках цієї організації. Це, наприклад, Грузія, Азербайджан, Молдова. Напевно, сюди значною мірою можна зарахувати і постпомаранчеву Україну. Я вважаю, що немає жодної необхідності у перебуванні України в цій організації, оскільки нічого, окрім затрат у вигляді відповідних внесків на підтримання апарату цієї організації, Україна не має. Разом з тим вона зв’язує себе за низкою зовнішньополітичних напрямків необхідністю узгоджувати свої дії в рамках цієї організації. Теоретично, Україна могла б мати якийсь вплив на процеси на пострадянському просторі, але практично за майже 14 років існування СНД, ми бачимо, що це нереально. В організації, де є чітка домінанта Росії, такого зробити неможливо. Приміром у ситуації з пропозиціями української сторони до порядку денного казанського саміту ми бачимо своєрідну модель свідомої поведінки Росії. Вона остерігається на політично-підсвідомому рівні повтору «помаранчевих» подій у себе, і намагається в такий спосіб, через механізм СНД, вказати Україні на її місце, субординувати її. Це дрібний штрих, але досить знаковий.
Якби створення СНД насправді було процесом «цивілізованого розлучення», то він би розлученням і завершився. Механізм СНД багатьом справді бачився саме так, і так, напевно, мало би бути. Але російська сторона, декларуючи такий підхід, разом з тим, зробила все, аби на початку 90-х років змінити модель СНД із «шлюборозлучної» на інтеграційну. Указ Єльцина саме це і зробив. Але з огляду на внутрішні проблеми Росії, зокрема чеченську проблему, Москва втратила привабливість, і інтеграційний механізм не спрацював. І це, в свою чергу, знову підтверджує, що правильною моделлю була саме «шлюборозлучна». Вона теж зіграла свою роль — запобігла війнам за прикладом Югославії, але і не повторила моделі Чехословаччини, яка швидко і успішно «розлучилася». У сім’ях часто буває так, що юридично вони розлучені, але продовжують жити в одній квартирі. У випадку з СНД трохи інакше: у кожного вже є своя квартира, спільно ніхто не живе, але штамп у паспорті іще стоїть — штамп СНД.
Україна не є членом СНД, а лише країною-учасницею, і цей статус дає нам можливість розпрощатися з цією організацією. Але звісно є інерція, політична практика, набута за роки існування СНД, і обережний підхід «хай буде так, як є». З цієї точки зору Україна іще досить довго буде перебувати в оболонці СНД, доки у керівництва не з’явиться достатньо політичної волі, аби у зручний момент покінчити з цим. Будь-яка спроба реанімувати СНД як інтеграційну структуру приречена на програш. Найкраща трансформація цих структур відбудеться тоді, коли знайдеться одна чи дві країни, які захочуть облишити порожню оболонку. Такою країною теоретично могла б бути Україна, але з точки зору поточної політичної практики сьогоднішнє керівництво не наважиться на подібні кроки.
