Можливо, в мені говорить досвід людини, що пережила сорок років комуністичного режиму, а перед тим — нацистську окупацію. Може бути, позначається досвід жителя країни, що знаходиться в самому центрі Європи, країни, яка віками була перехрестям європейських духовних течій, геополітичних інтересів і протиборства. Можливо, всі ці чинники в сукупності привели мене до переконання в тому, що Європа є єдиною політичною освітою, безпека якої неподільна.
Уявлення про можливість вічного існування двох Європ — однієї демократичної, стабільної, процвітаючої і інтегрованої, іншої менш демократичної, менш стабільної, менш процвітаючої і ізольованої, — невірно. Це все одно, що одна половина кімнати може опалюватися, а інша міститися в холоді. Є тільки одна Європа, незважаючи на існуючий розподіл. Будь-які значні події знаходять відгук на всьому континенті загалом.
Якщо Європа має стати одним цілим, якщо Європейський Союз має намір прийняти в свої ряди нові посткомуністичні демократії (що відповідає інтересам всієї Європи), то треба вирішити ряд життєво важливих задач як всередині нових демократій, так і всередині Європейського і Атлантичного союзів.
Справа в тому, що мешкаюче суспільство не може перебудуватися по команді зверху. Таким чином, Європа повинна допомогти цим новим демократіям стати органічною частиною Континенту, підлеглого ідеям поглиблення і розширення цивільного суспільства. Чим більше різноманітними і взаємопов’язаними стануть європейські цивільні структури, тим краще нові демократії будуть пристосовані до членства в ЄС, і тим більше стабільною виявиться їх державність.
Щоб досягнути таких цілей, Європа повинна заохотити нові демократії передати функції щодо здійснення різних задач по зміцненню солідарності самоврядованим органам і неурядовим або громадським організаціям. Чим нижче рівень, на якому будуть виконуватися ці задачі, тим більше прозорим і економічним він виявиться, і тим краще він буде задовольняти ті запити суспільства, які не спроможний розпізнати центральні органи влади. Суспільна солідарність стане більш достовірною, якщо тісніше ув’яжеться з конкретними людьми або їх союзами.
Справжня солідарність серед людей, суспільних груп, в населених пунктах і регіонах, також служить самою надійною основою для таких форм солідарності, що можуть бути реалізовані тільки на державному рівні. Політика заспокоєння з ідеєю зречення від європейської солідарності, що привела до капітуляції в Мюнхені, є гірким розділом сучасної європейської історії. Цей досвід досі закликає бути пильними. Зі злом необхідно боротися з першого моменту його появи, але недостатньо одних тільки дій уряду, оскільки урядова політика виникає з настрою цивільного суспільства, з думки людей.
І дійсно, стурбованість питаннями безпеки є вираженням суспільної солідарності. ЄС інтенсивно працює над новою концепцією політики безпеки. Вона повинна включити в себе здібність до швидкого прийняття рішень і до швидкого перетворення рішень в конкретні дії — реформи, необхідність яких підтвердили останні події в Югославії.
Торішня інтервенція НАТО показала, що повага до людського життя і людської свободи, і міркування пан-європейської безпеки можуть спричинити інтервенцію ззовні кордонів Європи. Чим сильніше мандат на такі дії, тим краще. На жаль, можуть виникнути ситуації, в яких мандат ООН не може бути отриманий, нехай навіть інтервенція буде в інтересах багатьох людей, або всієї Європи, або навіть людської цивілізації загалом. Донедавна Європа була погано підготовлена до такої альтернативи. Зараз вона підготовлена краще, принаймні психологічно. Така психологічна готовність повинна бути використана для поліпшення матеріально-технічної готовності Європи.
Але потрібно зробити набагато більше в області превентивної безпеки, щоб ця безпека відображала цінності більш широкого європейського цивільного суспільства. Якщо міжнародне співтовариство почало б діяти з самого початку конфлікту, то в Косово, Боснії- Герцеговині та інших частинах колишньої Югославії вдалося б врятувати десятки тисяч людей і багато матеріальних цінностей. Незважаючи на попередження про навислу загрозу, дії були скромними. Ці помилки виникали з різних міркувань внутрішньої політики, а також через неготовність ризикувати в ім’я благої мети.
Дійсно, без американської енергії міжнародне співтовариство, як і раніше, продовжувало б спостерігати жахи Косово. Європа не може постійно залежати від Америки, особливо при розв’язанні європейських проблем. Вона повинна бути здатна самостійно виробляти рішення. Важко представити, що ЄС отримає гідну роль в світовому порядку, якщо він не в змозі визначитися відносно захисту прав людини не тільки на своїй території, але і в тих областях, які одного прекрасного дня можуть до нього приєднатися. Розширення ЄС можна зрозуміти тільки тоді, коли воно йде рука в руку з реформуванням інститутів ЄС. Я вірю в те, що Міжурядова Конференція з інституційних реформ приведе до вироблення цінних пропозицій, направлених на просування Союзу вперед. Але я дивлюся на це, як на початок процесу, який може затягнутися на десятиріччя, і який треба постійно підстьобувати, прискорюючи процедуру прийняття рішень в ЄС і роблячи її більш прозорим.
З інституційною реформою пов’язані і питання про те, як гарантувати меншим державам, що платять внески в ЄС пропорційно своєму розміру, рівноправність при голосуванні в порівнянні з великими країнами. Одним iз можливих рішень є установа другої палати Європейського Парламенту, члени якого будуть обиратися не прямим голосуванням, а парламентами країн-членів ЄС зі своїх рядів. Таким чином, перша палата ЄС (тобто його нинішній Парламент) відображала б розмір окремих держав- членів; друга ж палата, з однаковим числом представників від кожної країни, посилила б рівність.
Раніше або пізніше, ці зміни зажадають того, щоб ЄС прийняв чітку і зрозумілу Конституцію, текст якої змогли б вивчити всі діти Європи. Така Конституція повинна складатися з двох частин. Перша частина визначала б права і обов’язки громадян Європи і країн, що є членами ЄС, основні цінності об’єднаної Європи, значення і цілі інтеграції. Друга частина описувала б ключові інститути ЄС, їх головні повноваження і взаємостосунки між ними. Такий основний закон не обов’язково автоматично б означав трансформацію сьогоднішнього союзу у федеральну наддержаву, якою лякали євроскептики. Проте він би полегшив для громадян інтегрованої Європи задачу розуміння призначення ЄС і його зв’язку з їх власним життям, і в результаті допоміг би ототожнити себе з єдиною Європою.
