У той час, коли політичні процеси в Україні через парламентський тайм-аут тимчасово призупинилися, призначений на завтра розгляд Парламентською Асамблеєю Ради Європи питання щодо «конституційної кризи» в нашій державі є помітним інформаційним приводом.
Інтерес викликає сам факт внесення «українського питання» до порядку денного засідання з формулюванням «конституційна криза». Для людини, хоч трохи обізнаної в процесах, що відбуваються в українському політикумі, розгляд ПАРЄ саме «конституційної кризи» може свідчити про дві речі. Або уповноважені Радою Європи переплутали терміни, або саме така постановка питання комусь дуже потрібна. Звісно, що не в Страсбурзі. Навряд чи варто підозрювати Ханну Северинсен, яку можна вважати вже майже киянкою, в необізнаності. Вірогідніше, що кут зору, під яким розглядалося й розглядатиметься «українське» питання у ПАРЄ, був заданий заздалегідь. Чи добре це для нашої демократії?
Видається, що нічого, окрім користі, наша схильна до кризових ситуацій політика від розгляду ситуації в Україні таким поважним зібранням не отримає. Стурбованість нашими проблемами Ради Європи свідчить щонайменше про небайдужість до нас, про готовність допомогти Україні в подоланні аж занадто гострого політичного протистояння. Інша річ — чим може допомогти нам саме така постановка питання а ПАРЄ? Йдеться саме про допомогу, бо жодних формальних причин до інших дій стосовно України в Ради Європи немає.
Можна зрозуміти частину європейських парламентаріїв, які розчаровані аж занадто керованою демократією в сусідній з нами Росії й не хотіли б такого ж сценарію для України. Тут шановним європейцям можна бути спокійними. Історія України ще не знає прикладів одностайної підтримки народом вітчизняного політика, швидше навпаки. Національна психологія разом із національною традицією надовго застрахували нашу країну від найменших проявів щирого культу особи чи монархізму стосовно співвітчизників. Те, що не зовсім вірно звуть «конституційною кризою», якраз і свідчить про невідворотність політичної боротьби між різними таборами, що, власне, нормально.
Коли ж говорити про аргументи опозиції щодо нелегітимності голосування руками у Верховній Раді, то звинувачувати в саме такому результаті й способі голосування опозиціонери можуть лише себе. Дії тих, хто блокував трибуну й ламав електроніку в парламентській залі, нагадують дії спортсмена, який не вийшов на старт, зіпсував секундомір, а потім звинувачує переможця забігу у фальсифікації результату.
Якщо Парламентська Асамблея Ради Європи розглядатиме нашу «конституційну кризу» саме з вищеназваних позицій, наслідків, окрім інформаційних, не буде. Вирішувати проблеми влади та опозиції все одно доведеться в Києві, а не в Страсбурзі.
І нарешті, про очевидне. Розгляд «конституційної кризи» в Україні на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи більше потрібен не самій Асамблеї разом із Європою, а українській опозиції. Потрібен як додатковий аргумент на переговорах із владою, які мають відбутися найближчим часом. Залишається сподіватися, що окремі учасники засідання ПАРЄ з української сторони не перенесуть до Європи набутий у Верховній Раді досвід, тобто трибуна ПАРЄ не буде блокована, а мікрофони та інша електроніка не будуть розкурочені неспокійними руками стурбованих долею власного кандидата-2004 (і нічим більше) депутатів. А шкода. Може, тоді емісари з Європи по- іншому подивилися б на проблеми українського парламентаризму.
