Для більшості українських журналістів вияв громадянської позиції сьогодні так і лишається примарними словами, що де-юре існують у кожному кодексі професійної етики, підручнику з журналістики, проте де-факто нехтуються в реальному житті. Але з будь-яких правил є винятки, і таким винятком став Ігор Лосєв — постійний автор «Дня», доцент, кандидат філософських наук, відомий публіцист, кореспондент газети «Флот України». Саме таких особистостей мають на меті відзначити організатори Премії імені Джеймса Мейса, першим призером якої цього року став пан Ігор Лосєв. Скориставшися нагодою, «День» вирішив поцікавитися у переможця, що він вкладає в поняття «журналіст із громадянською позицією».
— Яким критеріям має відповідати громадянська журналістика сьогодні?
— По-перше, служити не особистостям, а ідеям. Не бути обслуговуючим персоналом для політиків, олігархів тощо. Мати професійну і громадянську гідність. Себто не бути продажними, не бути холуями. Це дуже важливо для будь-якої преси. І тоді, я думаю, ставлення суспільства до журналістики буде іншим. І ніхто про нас не скаже, що ми є представниками, здається, найдавнішої професії. Бо, на превеликий жаль, деякі з нас справді підпадають під це визначення. Я вважаю, що журналіст ніколи не має боятися висловлювати свою, так би мовити, вистраждану точку зору, тому що тільки в цьому полягає наша громадська цінність.
— Якщо оцінювати пропорцію між журналістикою, яка відповідає цим критеріям, і тією, що не відповідає, то якою є ця пропорція в українському інформаційному середовищі? Чи вистачає її?
— Давайте для початку визначимо, що таке українське інформаційне середовище. Я думаю, що з нього треба вирахувати відсотків п’ятдесят тієї преси, що існує за рахунок іноземного капіталу задля обслуговування певних іноземних служб і яку не можна вважати українською пресою. А ось якщо взяти решту п’ятдесят відсотків, і взяти їх за сто, то (можливо, я невиправний оптиміст) відсотків 25 відповідають цим критеріям. Зрозуміло, що ми нікуди не подінемося від цього, тому що газета, я вже не кажу про канал, коштує дуже дорого. І завжди постає запитання: а хто в це вкладатиме гроші? І це дуже серйозна, складна проблема, ми маємо це розуміти. Хоча й кажуть, що хто дає гроші, той нібито замовляє музику, втручається в інформаційну політику й таке інше. Дійсно, спокуса існує. Можливо, на Заході з цим трохи легше, проте в нас усе відбувається взагалі на зоологічному рівні. Людина каже: я вас годую, даю вам гроші, тож будьте ласкаві мене оспівувати й давати те, що мені подобається.
— Тобто ви вважаєте, що проблема, перш за все, у власниках, а не в журналістах?
— Так, насамперед у власниках. Уявімо собі таку ситуацію: ми всі страждаємо від браку нових людей у політиці, людей з якимись позитивними якостями. Раптом така людина з’явилась. Як суспільство про неї дізнається? Суспільство може дізнатися через телеканали. Ми знаємо, кому належать наші канали. Себто ця нова людина має пройти через жорстку цензуру власників цих каналів: чи потрібна вона їм, чи не потрібна. А якщо вона пройде таку цензуру, то вона вже ніколи проти них виступати не буде, та й не зможе. Це справді проблема, я не знаю, як із цього вийти. Ось у нас кажуть про громадське телебачення, проте що значить «громадське»? Адже громади є дуже різні, отже, фактично за цим знову стоятиме держава, а не громада, суспільство. Я сподіваюся, що знайдуться люди, можливо, навіть серед тих же олігархів, можливо, треба, щоб пройшов час, прийшло друге, третє покоління людей, які будуть підтримувати вільну пресу.
— Повертаючись до приємного — вашої перемоги. Пан Юрій Щербак сказав, що, на його думку, ідея премії в тому, що відстоювання національних принципів і цінностей — найперше. А як, на вашу думку, — в чому завдання Премії? І чи зможе вона реально встановити якісну планку для журналістів, що змогла б схилити їх у громадянський бік?
— Я, звичайно, не переоцінюю можливостей будь-якої премії. Для мене, як і для наступного переможця, ця премія стала (стане) великим авансом на майбутнє. Журналісти повинні відчувати вагу свого слова, його значимість. Ми знаємо, що в багатьох навіть етнічних, релігійних, військових конфліктах часто-густо саме журналісти виступали провокуючим елементом, де слова були у прямому смислі закривавлені, сприяли кровопролиттю й таке інше. Мені здається, що ця премія спрямована на відчуття журналістської відповідальності. Мені дуже не подобається, коли журналісти починають брехати, що ми (журналісти) лише дзеркало, що ми лише віддзеркалюємо світ, що від нас нічого не залежить. Ніякого дзеркала! Журналісти творять світ, а не просто його віддзеркалюють. І вже саме від них залежить, який саме світ вони творитимуть — добра чи злочинності, зла. Ми не дзеркало, ми творці буття, реальності.
— Що, на вашу думку, впливає на виявлення, формування в журналістів громадянської позиції? Наприклад, на вас вплинуло те, що ваше рідне місто — Севастополь?
— Так, вплинуло. Треба знати специфічні умови цього міста. Я отримував такі «авторські гонорари», як побиття шибок у моїй хаті, погрози й таке інше. Я навіть вважаю, що саме місцеві російські шовіністи у Севастополі зробили мене українським патріотом. Бо коли я дивився на їхні милі мордоленції, буквально спотворені ненавистю, люттю, в мене з’являлось дуже тепле почуття до такої ненависної їм України.
— А що ще впливає на формування громадянської позиції, крім оточення?
— Я думаю, особистісні якості людини. Для початку є таке поняття, як совість. Вона або є в людини, або її немає. Якщо є, тоді людина завжди шукатиме правильний шлях у своєму житті, постійно буде себе засуджувати за щось, за якісь промахи. Совісна людина постійно себе гризе. І це нормально, бо, як казав ще Еммануїл Кант, совість — це є голос Бога в людині. Якщо совісті нема, то вже все решта не має значення. Вже немає значення, під прапорами якої партії стоїть ця людина... Знаєте, інколи більше поважаєш людину, котра хай навіть має інші переконання, але по-справжньому чесна, ніж людину своїх переконань, якщо вона порядною не є.
— На вашу думку, совість — це вирішальна риса?
— Так, в усьому. Це глобальна філософська етична категорія. Це те, що пов’язує людину з Богом.
— Ви скромно сказали, що не порівнюєте свій доробок зі здобутком Джеймса Мейса. Що в Джеймсі вас захоплювало?
— Це є посланець Бога нам. Він зумів зробити наші проблеми проблемами світового масштабу. Він фактично нас приєднав до світової історії. Адже вся наша трагедія могла б залишитися на якомусь провінційному рівні. Завдяки Джеймсу вона стала частиною всесвітньої історії, драми. Це те, що зумів зробити Мейс і чого, на жаль, не зміг зробити я, бо я людина іншого культурного кола, іншої традиції... Проте, знову ж таки, коли Джеймс сказав, що наші мертві вибрали його, то це був дуже серйозний докір нам. Бо насамперед ми повинні думати про своїх мертвих і своїх живих.