В одному з інтерв’ю журналістам на початку серпня цього року начальник головного управління агропромислового розвитку Київської облдержадміністрації Олександр Покотило з тривогою в голосі стверджував:
— Нам зовсім не зрозуміла динаміка стрімкого підвищення цін удвічі на мінеральні добрива. Ця ситуація для селянина ще складніша, ніж із дизпаливом. Чимало господарств будуть неспроможні за новими цінами придбати достатню кількість добрив, а отже, проблема підтримання родючості ѓрунтів стане ще гострішою.
ЧИНОВНИК УПОВНОВАЖЕНИЙ ЗАЯВИТИ...
Що ж, цілком закономірна й обѓрунтована тривога чиновника, зокрема, щодо землі. Справді, родючість ѓрунтів, а точніше, вміст гумусу, найбільш поживної речовини українських чорноземів, за останні 10 років знизився на 10%. Мінеральні добрива, ціна на які постійно зростає, — далеко не лікувальні засоби для підтримання здоров’я землі. Здебільшого буває навпаки — саме вони через надмірне застосування часто стають причиною хронічних хвороб ѓрунтів. Тому, чого найбільше не вистачає нашим захімізованим ѓрунтам, так це органіки, ось того самого гною чи інших поживних органічних речовин. Але де його взяти, якщо на десять гектарів — одна худобина...
Я не випадково у словах чиновника виділив саме слово «селянин». Бо ніяк не второпаю, хто він сьогодні — український селянин? Наскільки й ким він уповноважений заявляти, вимагати, скаржитися? А те, що під журналістське перо потрапили слова Олександра Покотила, просто збіг обставин. Вони були тією краплею, яка переповнила чашу терпіння — вже не можна було зволікати із написанням даної статті. А отже, на місці міг би бути будь-який аграрний начальник і будь-якого рівня — від райуправління до Мінагрополітики і навіть уряду.
Подібних заяв вистачає. Та й не тільки у виконавчій структурі. Добра половина політиків з будь-яких трибун теж не проти розіграти селянську карту — точніше, виголосити необхідну для себе чи своєї партії тезу від імені селян, прикинувшись то їх слугою, то покровителем, хоч ніхто із селян їхнім на це не уповноважував.
Що конкретно я маю на увазі? А те, що від імені селян чиновники й політики обурюються розбазарюванням земель, підвищенням цін на паливно-мастильні матеріали та техніку, мінеральні добрива й засоби хімічного захисту, відсутністю належного кредитування, лякають деградацією ѓрунтів і т.п., до чого мільйони селян не мають прямого відношення, оскільки не залучені до виробничого процесу, а є лише орендодавцями власної землі, отримуючи за це певні дивіденди.
Однак усі роки незалежності, а точніше, з того часу, як оті ж самі захисники селян відчули зиск, що можуть мати від багаторазового повторення у різних варіантах слова «селянин», вони активно й послідовно це роблять. Мабуть, впевнені, що це саме той випадок, коли від повторення стає ще солодше у роті й багатше у гаманці. Бо хто ж не розчулиться, почувши плач про те, як оббирають нещасного «селянина» з усіх сторін, як не дослухаються в уряді до його розпачливого голосу. Хіба один раз доводилося слухати подібних захисників у Верховній Раді?
ПРО «СЕЛЯНИНА НА «МЕРСЕДЕСІ» ЗАМОВТЕ СЛОВО
Слухаючи ці плачі, вимоги, протести, скарги, я щоразу задаю собі запитання: про якого саме селянина йдеться? Покажіть мені його. Покажіть того селянина, власника земельного паю у два—чотири гектари, який, здавши його в оренду, знає, скільки коштує сьогодні тонна міндобрив чи інших різних хімікатів? А чи які сьогодні ціни на зерновому ринку і т.д.? Або — хто може заборонити орендарю сіяти на одному й тому ж полі четвертий рік поспіль соняшник, виснажуючи землю, або знехтувати сівозміною і зайняти усю площу ріпаком?
Знайдіть мені такого селянина в особі колишнього механізатора, а нині уже пенсіонера діда Павла чи теж колишньої ланкової, пенсіонерки бабусі Насті. Не знайдете. А вони поки що сьогодні, наголошую, ще є основними приватними землевласниками в Україні, пайовиками. До 80, а то й до 90 відсотків з них де-юре володіють основними земельними ресурсами країни. Бо де-факто оці самі володарі основного багатства країни безправні й беззахисні на своїй землі. Вони не мають ніяких важелів, щоб диктувати свою волю орендарям, зокрема, втручатися у виробничий процес, вимагати чіткого дотримання агротехнологічних вимог, бити тривогу з приводу зниження родючості. У договорах цього не передбачено.
Та й не всі навіть власноруч підписували подібні документи. Більше того, мало хто із пайовиків пам’ятає прізвище орендаря (хазяїна), не кажучи уже про те, що знає його в обличчя, а чи мав за честь потрапити до нього на прийом. Бо, як правило, ці так звані «селяни» мають свої приймальні у столиці й лише окремі — в обласних центрах.
А щодо переважної більшості селян, то і де-юре, і де-факто основною годувальницею як була, як кажуть, «при колгоспах», так і зараз залишається присадибна ділянка. На них вони дійсно є повноправними хазяїнами, і на свій селянський розсуд, наскільки дозволяє досвід і знання, вирішують — де, що й коли сіяти чи садити, скільки вносити добрив, обробляти хімікатами чи ні, продавати врожай і скільки, чи використати для власних потреб. До речі, з отих самих городів і садів харчується цілу зиму більше половини населення України, хоч від загальної кількості орної землі вони складають лише 8 — 10%. А щодо забезпечення власників присадибних ділянок необхідними технічними засобами, високоякісним насінням, добривами, то лише в окремих випадках цим опікуються сільські ради, а чи дорадчі служби. Для райуправлінь сільського господарства це — «не їхні питання». Тому ніхто не моніторить подібних запитів, а отже, скільки та яких технічних та матеріальних засобів потребує цей сектор, ніхто не скаже.
Та й кому потрібен зайвий клопіт? Тим більше, що в жодних положеннях та інструкціях не записано, що державний службовець має дбати про приватний сектор. «Воно ваше, ви і дбайте», — ось зразок стандартної відповіді. Та й справді, що візьмеш із власника присадибної ділянки, у якого в кращому випадку є одна кінська сила?
Інша справа — «селянин» на «Мерседесі». Назустріч такому найвисокопоставленіший чиновник не те що стане із-за столу, а вийде навіть на вулицю. Бо і один, і другий добре знають, що їхні інтереси співпадають. Особливо за рахунок бюджетних коштів. І можете не сумніватися, що для покращення свого бізнесу такий «селянин», якщо не особисто сам, то через своїх лобістів та, головне, від імені «своїх» селян, на їхнє прохання, за їхньою вимогою і в тендері державного проекту виграє, і внесе потрібні зміни до закону. Словом, виб’є все, що зможе. А може він дійсно майже все.
ХТО ОСТАННІЙ У ЧЕРЗІ ЗА ДЕРЖАВНИМИ РЕСУРСАМИ
Вихованці радянської школи «вибивачів ресурсів». Цими навичками вони володіють достеменно! У зв’язку з цим мені пригадується випадок, який мав місце у 70-х роках минулого століття, з одним двічі Героєм Соцпраці, головою колгоспу. Не буду називати прізвища, оскільки він ще, слава Богу, живий. Так ось, зустрілися ми з ним випадково у Москві. І на моє запитання, що його привело до столиці, він гордо відповів: «Нарешті вибив тепловоза для колгоспу». Вся інша техніка, причому найновіших зразків, у господарстві була, не вистачало для повного щастя лише тепловоза. І пробивний герой домігся свого. А потрібен він був для того, щоб відвозити готову продукцію від консервного заводу прямо до залізничної станції. Для цього збудували колію, закупили товарні вагони. А чому б не зробити, якщо і в Києві, й в Москві були свої покровителі у ЦК КПРС чи ЦК КПУ, у Раді Міністрів. У найгіршому випадку — у Мінсільгоспі. Причому таке могли собі дозволити сотні керівників, а тисячі — раділи й тому, від чого фаворити відмовлялися.
Так що нічого дивуватися, що аграрний сектор входить сьогодні до п’ятірки найкорумпованіших, що селянські паї сконцентровані в основному у руках кількох десятків, м’яко кажучи, грошовитих панів-латифундистів, більшість з яких свої володіння у кілька сот тисяч гектарів по всій Україні бачили лише на карті. Але, як не дивно, саме їх мають здебільшого на увазі чиновники, коли говорять про «селян», які можуть потрапити у скрутне становище у зв’язку із підвищенням цін на міндобрива, пальне і т.д.
А про те, що справжні селяни уже давно знаходяться у скрутному становищі — і щодо працевлаштування, і різних махінацій з боку орендарів, рейдерського захоплення пайових земель, розбазарювання майна, символічною платою за паї, низькими цінами за вироблену продукцію у селянських господарствах — чиновники воліють не говорити. Зокрема, місцеві. Ці проблеми їх просто нервують. Тому у цих ситуаціях доведені до відчаю селяни самі добиваються справедливості, влаштовуючи все частіше страйки, голодовки, безстрокові пікетування, перекриття шляхів. І навіть підпал приміщення сільської ради, як це трапилося недавно у селі Чернець Талалаївського району Чернігівської області. За версією сільського голови, так селяни відреагували на нового орендатора.
Або, може, чиновники опікуються фермерами? І від їхнього імені переймаються селянськими проблемами? Я би цього теж не сказав. Як правило, фермери роблять це самі регулярно, пікетуючи то Кабмін, то Верховну Раду, то облдержадміністрації. Але роблять це далеко не всі фермери, а лише так званої першої хвилі. Тобто ті, хто кожен гектар землі під власне фермерське господарство вибивав у влади з боєм і роками, з великими матеріальними і моральними втратами. І навіть ціною власного життя (більше десяти фермерів, протягом 1992 —1997 років або померли від серцевих нападів, або були вбиті за настирливість в отриманні землі). Так ось, у володінні цих відчайдух сьогодні лише три—п’ять відсотків землі. Багато їхніх колег збанкрутіли й поховали мрію про фермерство, або ледве зводять кінці з кінцями. За дотаціями і субсидіями держави, за кредитами вони у черзі завжди останні.
РЯТІВНИЙ КРУГ ДЛЯ АГРАРНОЇ НОМЕНКЛАТУРИ
Але є друга категорія фермерів — це ті, хто не з власної доброї волі ставали колись фермерами. До цього їх підштовхував Указ президента Л. Кучми від 6 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Це був свого роду рятівний круг для аграрної номенклатури. Саме згідно з цим документом тодішні голови колгоспів і директори радгоспів отримували від держави виняткове право своєї участі у реформуванні колективних господарств. По суті, вони офіційно визначалися головними реформаторами на селі. Тому й діяли хто на що гаразд.
Одні, далекоглядні й мудрі керівники, пішли еволюційним шляхом і безболісно, як для людей, так і для майна, провели реформування господарств. І чимало з них згодом стали героями України.
Але немало колишніх невдах-керівників скористалися ситуацією виключно у власних інтересах і в авральному порядку ліквідовували колективні господарства, і створювали не на голому місці, як інші фермери, а фактично на базі колгоспів і радгоспів власні фермерські господарства, а чи інші приватні структури. А насправді міняли лише вивіски на конторах (офісах). Розрахунок у них був простий: поки налякані, розгублені та необізнані селяни думають-гадають, а народні депутати розмірковують над законами — прибрати до власних рук побільше майна і схилити на свою сторону, теж побільше, власників земельних паїв. Головне, треба було заручитися надійною підтримкою з боку чиновників місцевих державних структур. Та це було найпростіше. Бо серед цих чиновників кожен як не колишній компартійний товариш, то кум, то сват. Словом, кожному із них перепало з того великого колгоспного пирога, особливо у земельному питанні.
Звичайно, потім багато хто з цих фермерів не виправдали довір’я селян, а точніше, своїх покровителів, і їх доводилося замінювати. Але цей процес теж ніколи не відбувався без участі опікунів-чиновників. Отож, як не крути, не верти, а коло своїх «селян» сформовано у кожному районі, ниточки управління яким тягнуться на сотні кілометрів. Причому, це коло настільки зцементоване і згуртоване, що розрубати чи розірвати його, а тим більше увійти в нього практично не можливо. Всі, хто у ньому — це «свої», а за ним — «інші». Так і ресурси державні розділяються. Та найприкріше те, що у цьому «колі» опікуються не інтересами селян, і навіть не інтересами найманих працівників корпорацій, компаній, а здебільшого власними і частково корпоративними.
ЧИ СТАНЕ РАДЯНСЬКИЙ КОЛГОСПНИК УКРАЇНСЬКИМ СЕЛЯНИНОМ
Правда, був час, коли чиновники в парламенті, уряді, міністерстві, в обласних і районних, державних структурах виступали на боці фермерів. В усякому разі публічно, стиснувши зуби. Це на початку 90-х років, коли уряди багатьох країн спрямували мільйонні дотації, але за умови, що вони підуть на підтримку фермерського руху в Україні. Але звідки було знати наївним добродійникам з Канади, США, Нідерландів та інших країн, що у радянських чиновників не лише подвійні політичні стандарти, а й заідеологізована психологія, що словосполучення «фермерський рух» вони використають як свого роду приманку, наживку для отримання фінансової допомоги із-за кордону. Але спрямують її зовсім за іншою адресою — для продовження агонії колгоспно-радгоспної колективної системи, додаткового підживлення новостворених фірм типу «Земля і воля», а чи просто розкрадуть. В усякому разі перші інвестори-благодійники так і не домоглися звіту від української сторони про використання грошей, призначених для розвитку фермерства. Одним словом, поступили, як завжди, по-більшовицькому — зруйнували «до основи». А там хоч трава не рости. На жаль, саме бур’яни і ростуть на місці багатьох колишніх колективних господарств. І селяни, які десятками років тяжко і практично за безцінь працювали на них, дивляться на це з болем і розпачем, але позбавлені можливості будь-що змінити. Одні — фізично уже безсилі, інші психологічно продовжують жити у статусі радянського колгоспника і досі не вважають себе українськими селянами. А тим більше — приватними землевласниками.
І лише в останні два-три роки вони почали розуміти, що земля, яка їм дісталася безкоштовно, має ціну. І велику ціну. На жаль, не всі ще усвідомлюють, що саме через цю ціну і обплутані сьогодні різними шахрайськими схемами, як павутиною, і кожен гектар землі, і кожне українське село. І що масовкою у цих драматичних спектаклях постійно виставляють їх — селян. А вони погоджуються — хто за солодкі обіцянки, хто за додатковий мішок зерна чи цукру, за сотню гривень, а хто і за ідейне переконання, що багатий сусід-селянин — це куркуль, класовий ворог. А режисери цих спектаклів лише потішаються і роблять свої справи спритно й цинічно.
А що ж глядачі? — ми з вами, хто у третьому, хто у десятому коліні із селянського роду? Невже ми не здатні вивести на чисту воду імітаторів селянських голосів? Невже неспроможні заступитися за тих, чиїм іменем і від чийого імені вершать свої справи різні спритники і шахраї? Невже не пам’ятаємо, що нібито «на прохання селян», за «дорученням колгоспників», від «сільських громад» компартійна влада вершила геноцид в українських селах — колективізацією, голодом, терором. Своя правда має бути не тільки у своїй хаті, а й на своїй землі. Поки вона ще наша.
