Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Iменини

21 січня, 2009 - 00:00

Напідпитку заходити до метро, кажуть, небезпечно: можна завдати шкоди собі чи навколишнім, спричинити конфлікт з обладнанням чи охороною. Насправді залежить від настрою. Коли, наприклад, у тобі танцює собака — невеликий, злий, кусючий, бо не раз битий пес, тоді загроза травматизму буде явно підвищена: ненароком покусаєш ти або покусають тебе.

Коли ж у тебе, відверто кажучи, настрій роздовбайський, — висловлюючись більш літературно, не такий щоб дуже веселий, але достатньо поблажливий стосовно себе і решти людства, твій внутрішній цуцик доброзичливо вимахує хвостом, тоді метро перетворюється на безплівкове кіно, без драматичного сюжету (що важливо), взагалі, здається, без сюжету.

І всім у цій історії без початку і без кінця добре, й усі цікаві. Надто ж коли сядеш глупої вже ночі в останній поїзд. У ньому натрапляєш на чудернацьких пасажирів — середнього віку чоловіків у помаранчевих жилетах поверх синіх одностроїв із якимись дивними інструментами в руках: в котрогось масивна залізяка, другий тягне чималу складану драбину, а он його колега обтяжений цілим ящиком блискучих лампочок. Виходять вони на Петрівці й одразу стають посеред перону, напевне, в очікуванні вказівок, і ти був би радий ті вказівки їм дати, якби потяг не помчав тебе далі в темний тунель, всередині якого отой виводок лампочок не дає тобі спокою, і починає здаватися, що як ти з вагона вийдеш, то все довкола сяятиме.

Ось напроти хлопець і дівчина, вочевидь ровесники, нема ще й п’ятдесяти на двох, вбрані приблизно однаково, в обох трохи заспані обличчя, а в дівчини на пазусі ще й портретик Че Гевари, парубок торочить щось про ентропію смерті (масло масляне, ага), внаслідок чого хутко засинає, а вона його все тримає за руку, пильнує. Їдуть вони до кінцевої, пара не сказати б що найгарніша, але ідеальна, підходять одне одному, і ти був би радий дістати вагоме підтвердження цьому своєму висновку, пробувши з ними ще з півстоліття, та, на жаль, мусиш на наступній вже виходити.

Нагорі — електрики таки встигли зробити все як слід — блимає різнокольорова районна ялинка, а над нею в небі спокійний майже повний місяць, і не по-січневому тепло. Ти чимчикуєш собі додому й розумієш, що вік твій не парубоцький, і що життя, ймовірно, є сон, але снишся ти самому собі, і тобі таки за сорок, і ти все ще напідпитку.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: