Зазвичай у цей день пишуть про серпневий путч, про оборону Білого дому в Москві, про здобуття Незалежності тощо. Я ж хочу написати про подію, для мене аж ніяк не менш важливу.
Адже цього дня, рівно 31 рік тому, 19 серпня 1978 року, було здано для заселення мій будинок, моя дев’ятиповерхівка на Оболонському проспекті. Я вже кілька разів писав про неї. Варто було б, звичайно, відзначити минулорічний ювілей, але й нині не пізно — все ж у четвертий десяток вступаємо. Тож розкажу ще раз.
Згадаю про те, що це насправді два будинки, прибудовані один до одного, тому сприймаю їх як один, і зверху вони утворюють такий собі прямокутний завиток, наче змальований із давньогрецьких орнаментів. Про те, що сусідній будинок на розі підіймається нагору приступками, а на самий його дах веде ще й залізна пожежна драбина точнісінько по центру останнього приступка — так що виходять сходи у небо, облаштовані для невідомого велетня. А посередині двору росте дерево, яке мені здається кленом, втім, порода — то пусте. Головне, що на початку весни він запаморочливо красиво осипається потоками котиків і не припиняє рости; скоро, здається, перекриє мій шостий поверх і стане в мене краєвид, як у лісі. Ще попід стінами у нас росте цілий гай — абрикоси, вишні, шовковиця, бузок, і цвітуть вони навесні білими й рожевими багаттями. Взимку в квартирі холоднувато, але коли випадає сніг, двір просто світиться, не треба навіть ліхтарів — вночі видно, як удень. Влітку мій кут перегрівається, однак цілий день перед шибками із заколисуючим цвіріньканням кружляють стрижі й інколи зопалу залітають на балкон.
Складено будинок, мов конструктор, із бетонних блоків, які кожен обживає, як уміє. Дехто вимощує зовнішню стіну фарбованим пінопластом, і тому будинок поступово вкривається охайними жовтими й білими латками. А ще на моєму, ближньому, розі розбито цілий квітник, за яким доглядають сусіди з нижніх поверхів. У сусідки на другому поверсі живе розкішна пухнаста триколірна киця, котра влітку вилізає на кондиціонер погрітися. До того ж, у моєму під’їзді мешкають три собаки: жвавий чорний спанієль, великий волохатий і грайливий пес і стійка чотиринога істотка, геть гола, сліпа після інсульту, але неймовірно життєлюбна. Сусідка з першого поверху, хазяйка спанієля, завжди посміхається. А друга сусідка з першого, пані Поліна, приймала будинок у будівельників того серпневого дня, бо займала відповідну посаду, але й досі лишилася авторитетом і начальником під’їзду. І взагалі, мої сусіди — хороші люди. Бо живемо в хорошому будинку.
Так що усіх нас — із днем народження!
