Те, про що так довго говорилося — слухання в сенаті США у справі імпічменту президента Білла Клінтона — розпочалося. Четвер і п’ятницю за процедурою відведено для виступів представників звинувачення та захисту, в суботу, в разі потреби, справа розглядатиметься далі.
Процес проти Клінтона викликає подвійне враження. Прилюдне порпання в чужій брудній білизні («сексгейт») викликає лише відразу. Але водночас справа Клінтона демонструє й те, що влада в США — під жорстким контролем суспільства. Що, власне, і є найголовнішим принципом демократії.
Як би там не було, а Клінтон залишається найпопулярнішим американським політиком — йому повністю чи частково довіряє багато більше за половину суспільства. Сполучені Штати залишаються наймогутнішою супердержавою. Долар, попри глобальну кризу, залишається валютою номер один у світі. І все одно це не рятує президента, який дозволив собі збрехати під присягою (хоча його адвокати й запевняють, що це не так). І сенат запросто може вимагати його особистої явки для свідчень, які транслюватимуться на всю країну та на весь світ.
Для порівняння варто спробувати уявити саму фігуру незалежного прокурора в Україні або в іншій країні СНД. Ще важче уявити собі, щоб цей прокурор розпочав справу проти президента країни — навіть коли цьому президентові, як в Україні, не довіряє більшість населення.
Американське суспільство створило систему публічної політики, в якій партія відповідає за свого члена-президента країни, а президент відповідає перед народом, який його обрав, хоча й має імунітет.
Історія з імпічментом Клінтона дає ще багато уроків. Наприклад, що є межа, якої переходити все ж не варто — але почавши справу, треба її довести до кінця. Що в нормальному суспільстві не може бути недоторканних, а влада мусить мати інструменти наступності. А найголовніше — що не треба брехати під присягою.
