Продовжуючи коментувати результати президентських виборів у Росії, одні кажуть про номінальний характер волевиявлення росіян і відсутність альтернативи, інші — про успіх Путіна як про закономірний результат ефективної політики Кремля в економічній сфері тощо. А на думку глави українського парламенту Володимира Литвина, «подібний рівень довіри до владних структур в Україні дозволив би вирішити багато важливих питань». Тим часом, згідно з результатами соціологічного опитування, яке проводив із 17 по 26 лютого Український інститут соціальних досліджень і Центр «Соціальний моніторинг», сьогодні Президенту України не довіряють 68% населення, Кабінету Міністрів — 63%, Верховній Раді — 73%. Тільки близько чверті респондентів можуть сказати, що довіряють вищевказаним інститутам влади. І це при тому, що, за офіційними даними Кабміну, зростання ВВП у 2003 році в Україні становило 9,3%, а обсяги промислового виробництва зросли майже на 16%, не кажучи вже про скорочення кількості безробітних більш ніж на 7%. Уже в січні 2004 року, за даними Державного комітету статистики, доходи населення зросли порівняно з січнем 2003 року на 15,5%.
Чому українське суспільство не дуже довіряє владі? І як повернути довіру?
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології НАНУ, доктор філософських наук:
— Рівень довіри до влади не можна розглядати як такий собі універсальний показник готовності держави або суспільства вирішувати назрілі соціальні проблеми. Оскільки інтерпретація рівня довіри залежить від характеру держави та суспільства, яке склалося в рамках цієї держави. Дуже високий рівень довіри до влади, наприклад, був у радянському суспільстві часів сталінізму, що аж ніяк не означало, що суспільство вирішує соціальні проблеми, пов’язані з розвитком його соціальних і духовних засад. Це було так зване мобілізаційне суспільство, головною метою якого було служіння державі і, передусім, її бюрократичній машині, тоталітарній ідеології та військово- стратегічним цілям. Зважаючи на те, що Росія й Україна є багато в чому уламками того суспільства, я не можу вважати, що довіра, яка існує в Росії, є тією довірою, яку в усьому світі прийнято вважати основою позитивного соціального розвитку. На мій погляд, це залишкова пострадянська довіра до централізованої влади, це приклад традиційних для радянського суспільства механізмів соціальної пасивності, одностайності й одноголосності та делегування всіх своїх функцій верховнiй владi. У СРСР КПРС усе знала, вміла і могла вирішити будь-які проблеми, приблизно такою самою я уявляю в Росії функцію делегування повноважень президенту та його адміністрації. У цьому розумінні для мене це аж ніяк не перспективний шлях соціального розвитку, тому що це призведе до цілковитого відриву влади від інтересів суспільства. Якщо влада не перебуває в ситуації постійної критики і тиску громадської думки, вона навряд чи зможе здійснювати конструктивну стратегічну діяльність.
Що стосується України, то в нас рівень довіри до влади низький, як, проте, і в Росії, оскільки довіра до президентської адміністрації не означає в Росії взагалі атмосфери загальної довіри, що інтерпретується в розвинених демократіях як основа соціального капіталу, необхідного для стійкого соціального розвитку. Я розглядаю низький рівень довіри до влади в Україні як результат економічної кризи, погіршення умов життя людей протягом 1990-х років. І подолати цю недовіру, тільки зважаючи на те, що впродовж останніх років окреслилося певне поліпшення в макроекономічних показниках, навряд чи реально. З іншого боку, ця недовіра стимулює діяльність влади. Українська влада має більше шансів для конструктивної діяльності, бо перебуває під постійним пресом суспільного невдоволення. Це примушує її шукати шляхи для покращання ситуації. До того ж суспільна недовіра створює базу для формування політичної опозиції, на яку влада зобов’язана зважати і під загрозою втрати своїх повноважень вимушена йти на кроки, пов’язані з соціально-економічними реформами. Інше запитання: як це здійснюють і чи завжди ці шляхи і засоби оптимальні?
Як правило, ризик помилитися й ухвалити рішення, що може призвести не тільки до позитивних наслідків, завжди існує. Рівень недовіри до нашої влади — конструктивніший елемент суспільного розвитку, ніж тотальна довіра до влади в Росії, що не базується, власне, на соціальній і політичній активності громадян.
Влада має мати певний рівень довіри хоч би для того, щоб вважатися легітимною. Але категорію «легітимності» часто плутають із категорією «легальності». Досить того, що влада легальна, щоб вона мала право здійснювати правлячі функції. А легальність означає те, що вона була обрана шляхом волевиявлення народу. У дуже багатьох країнах рівень довіри до влади низький, але вона продовжує здійснювати свою діяльність у рамках тих повноважень, які вона отримує на період виборів.
Звичайно, в ідеалі нам було б краще мати досить високий рівень довіри до влади і таку атмосферу в суспільстві, що дозволяла б при цьому рівні довіри владі здійснювати конструктивні кроки. На жаль, досвід пострадянських держав показує, що довірою громадян влада, як правило, зловживає і вирішує свої внутрішні проблеми. Загальний рівень розвитку, характерний для держав пострадянського періоду, все-таки не дозволяє розглядати довіру громадян як передумову конструктивної діяльності влади. У перші десятиріччя становлення держави має бути елемент конструктивного конфлікту між владою та громадською думкою, оскільки тоді виключається можливість того самого зловживання владою. У тих пострадянських державах, де цей конфлікт назріває, мені здається, існує сприятливіша перспектива для демократичного розвитку, а не для реконструкції радянської системи, що майже повністю відбулося в Білорусі і що багато в чому загрожує сьогодні Росії.
Володимир ПАНІОТТО, директор Київського міжнародного інституту соціології:
— Рівень довіри до влади в Україні низький, й істотної динаміки немає. Хоча на тлі певних подій певні коливання були. Наприклад, ситуація навколо о. Тузла викликала деякий сплеск у цьому показникові, але потім він знову знизився. В Україні взагалі окреслилася тенденція загального розчарування, коли відсутній високий рівень довіри до будь-яких соціальних інститутів. І це не дивно, адже протягом тривалого часу постійно гіршало життя населення, до 1999 року фактично падав рівень життя. Після 1999 року доходи громадян почали зростати, причому ще до моменту збільшення ВВП. На мій погляд, це пов’язане з тим, що запрацювала неформальна економіка. Іншими словами, на той момент почали діяти два основні механізми виживання населення: присадибні ділянки та неформальна неоподатковувана зайнятість.
Проте даний показник має досить істотне значення. Високий рівень довіри дозволяє владі ефективно вирішувати проблеми, які вона перед собою ставить. Якщо владу не підтримують, її ініціативи не працюватимуть. Дуже важливо при цьому зважати на те, яка це влада по суті: що працює в інтересах країни чи що лобіює вузькокорпоративні інтереси певних груп впливу. Тому високий рівень довіри не завжди можна розцінювати позитивно, за тотальної довіри влада може привести країну до важкого соціального катаклізму. А недовіру можна розглядати позитивно лише в тому випадку, коли це дозволяє змінити владу, що не відповідає інтересам людей.
Олександр СТЕГНІЙ, старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, доктор соціологічних наук:
— У Росії, яка нещодавно тріумфально переобрала президента, з’явилася одна цікава особливість, якої в Україні поки що немає: об’єднання людей навколо ідеї «великої Росії». Ми не маємо якого-небудь єдиного «стержня», тому не маємо такого рівня консолідації суспільства та довіри до влади. Двома цінностями, на підставі яких можна консолідувати українське суспільство, як показали дослідження, є збереження громадянського миру в країні та рівні можливості всіх перед законом і в суспільстві. Тобто ми отримуємо модель громадянського суспільства, де поважають інтереси кожної людини. Населення ставить акцент саме на створенні рівних можливостей у широкому значенні цього слова — доступ до якісної освіти, отримання робочого місця та зарплати, яка дозволяла б вийти за рамки прожиткового мінімуму на члена сім’ї, якісна охорона здоров’я та соціальний захист. Це розуміння рівних можливостей у масовій свідомості. Поки що влада погано забезпечує реальну складову в цій сфері. Якщо говорити про громадянський мир і порядок, то влада тут працює.
Наявна інерція недовіри до владних інститутів, коли недовіра до попереднього уряду переноситься на новий. Економічні прорахунки уряду Януковича, пов’язані з АПК і пенсійною реформою, — ще одне могутнє джерело скепсису. Постійні дебати в ВР — яскрава демонстрація населенню неконструктивної роботи парламенту. Згідно з останніми опитуваннями, і уряду, і парламентській більшості, й опозиції довіряє приблизно однакова кількість виборців (на рівні 20- 25%). Інші не довіряють ні тим, ні іншим. Виникає політичне болото, вакуум недовіри, в якому і відбуватимуться майбутні вибори президента.
Для покращання ситуації влада повинна відповісти на соціальний виклик громадської думки — реалізація принципу рівних можливостей і детінізація економіки. Водночас низький рівень довіри не заважає владі вирішувати значущі проблеми, оскільки в руках влади фінансові, фіскальні ресурси та легітимне поле. Потрібна добра воля, професійний менеджмент, який дозволяв би керувати і фінансовими потоками, і колективними ресурсами. Щоб отримати довіру, потрібно щось зробити в інтересах країни.
Сергій ТЕЛЕШУН, президент фонду «Співдружність», доктор політичних наук, професор:
— Відсутність взаємної любові між владою та громадянами в Україні має низку причин. Сьогодні владна еліта, незалежно від того, чи представляє вона чинну владу або ж опозицію, не зацікавлена в існуванні соціального ліфта, у відкритому спілкуванні з громадянами. Приватизація фактично не зачепила 90% населення України. І це абсолютно закономірне явище, бо приватизувати об’єкти за найдоступнішими цінами і в найстратегічніших галузях економіки завжди доцільно з мінімальною участю громадян. Чим менше суб’єктів, тим нижча ціна об’єкта. Крім того, це доцільно, якщо влада концентрується в руках тих або інших вузькопрофільних корпорацій і груп, тоді і період первинного накопичення капіталу відбувається менш болісно. Як ми бачимо, приватизація пройшла не в прозорому руслі, а навпаки — в напівтіньовій сфері. І ця проблема, ймовірно, знову постане в процесі приватизації землі, коли селяни можуть бути відсторонені від економічних важелів управління.
Проте розподіл не тільки власності, а й політичної власності, тобто політичних повноважень, сьогодні також відбувається без участі громадян. Бо ініціативи щодо реформування політичної системи відбуваються не завдяки громадянам, а всупереч, коли політична еліта пропонує свої схеми реорганізації суспільства, не пояснивши, що це робиться не для політичної еліти та домінуючих партій, а для всього суспільства. Звичайно, якщо ми будуємо демократію, а не партизоване охлократичне суспільство.
У зв’язку з цим виникає ситуація, коли суспільство існує саме по собі, а політико-економічні гравці — самі по собі. У розвинених демократіях існує соціальний ліфт, який є індикатором ротації при владі невдалих менеджерів, резервом для рокіровок системи влади та барометром тих або інших рішень політичної еліти стосовно змін у суспільстві. У нас цього триєдиного соціального ліфта не існує.
Демократія може не мати громадянського суспільства, але громадянське суспільство завжди включає в себе демократію. Ми сьогодні будуємо демократію за принципами кулуарних домовленостей між основними політичними гравцями та фінансово-промисловими групами. Найжахливіше, що криється в недовірі до влади — це соціальне невдоволення, що страшніше за революцію, бунт, диктатуру, бо воно ставить на грань виживання саму державу. Тобто платники податків не зацікавлені в існуванні інститутів влади, а останні існують самі по собі.
Тріумф Путіна — це збіг кон’юнктури, сподівань значних мас населення з пропозиціями влади. На відміну від української влади, російська активно використала метод роз’яснення будь-яких рішень. Українська політична еліта діє шляхом домовленостей за принципом «свої — свої», «свої — нейтральні» і «свої — чужі». Вона зациклена на цьому примітивному трикутнику відносин. А Путін почав працювати за принципом «він — громадяни», і через населення давити на ті групи, які перебували біля нього і конкурували за право впливати на нього. Це створило ілюзію та кон’юнктуру ринку, за якої Путін виявився на своєму місці в потрібний час.
В Україні ситуація може покращитися, коли відкриють шлюзи конкуренції. Зараз усе дуже жорстко розписане, всі стежать за тим, щоб не з’явилися непрогнозовані гравці, які можуть порушити латентні домовленості, що існують як в політиці, так і бізнесі.
P.S. Як завжди, запрошуємо експертів та читачів «Дня» приєднатися до обговорення теми.
