...Зранку, заварюючи каву, слухаю радіо і телевізор одночасно. Передають новини. «Вбито першого заступника...», «Для здійснення нових терактів бойовики «Аль-Каїди»...», «США створять в Афганістані військову базу...», «Сибірку виявлено в поштовому центрі...», «У місті Тур злочинець у масці застрелив...», «З «Курська» дістали 45 тіл...», «За підозрою у підпалі хати на Полтавщині...». «Київська міліція не має відомостей про смерть водія і охоронця спікера». Це якраз у той час, коли дві викопані могили уже чекають на них...
...Не життя — а «всесвітня косовиця смерті», — давно поставила діагноз Ліна Костенко.
Переключаю на музичний канал: «Я на тебе, как на войне, а на войне, как на тебе», «Ковыляй потихонечку». З екрана повідомили, що це шедеври: перші місця у хіт-параді.
Клацаю іще раз. Суцільне мамаду, біла ворона і Елка з корешами. Іще «клац»: відставник із «забугорної» науки переконує, що Шевченко помер від алкоголю, а Коцюбинський культивував їжу.
Може, Перший національний? Ага, що перший — то перший по саме нікуди: національний кілер для Генпрокурора!
Судячи із телевізора, оце майже увесь спектр сьогоднішньої культурно-інтелектуальної самоідентифікації суспільства. І так із дня у день: з Інтернету тхне фекаліями. На книжкових ятках дешеве «Это животное — мужчина».
...Добре каже Мушкетик: не український інформаційний простір — а суцільна «дірка в задній стінці нужника». І добре каже найбільш якісний український «1+1» з домашнім продуктом виробництва: ти не один (чи ти не одна). Лише не каже, що я не одна у своєму обуренні.
...І я вже не дивуюся, коли по дорозі на роботу про дорогу до станції метро незнайомий чоловік розпитує мене, як про дорогу до раю. Може, він просто хоче почути живий голос?
...Пора «Х» для вищих ешелонів держави, думаю, давно настала, і не лише пора для себе жить, але і пора дуже жорсткою рукою подбати про інформаційну безпеку, про суспільне здоров’я України і про відповідальність за націю перед історією.
Може, це звучить дещо абсурдно, але проблема інформаційної безпеки країни прямо пропорційно пов’язана з проблемою небезпеки, навислої над суспільством саме внаслідок внутрішньої інформаційної політики, а значить — інформації, яка продукується друкованими та електронними ЗМІ і всіма тими чинниками, що формують чи розмивають формування громадської думки та впливають на суспільне здоров’я чи суспільні недуги.
На перший погляд, така постановка питання видається абсурдною — небезпека від поширюваної інформації. Проте, якщо дивитися в корінь, абсурд перестає бути таким.
Так, віра у невпинний прогрес, який несуть у собі нові знання, передбачає нерозривність з новітніми технологіями, процесом глобалізації та входженням країни у світові економічні та політичні структури.
Проте цей процес на українському грунті увійшов у суттєве протиріччя із суспільним настроєм, який у переважній більшості пручається (коли мовчки, коли галасливо, але закономірно безрезультатно) нав’язуваному свавіллю («беспределу») якраз у сфері поширення інформації. Не проти інформації як такої бунтує суспільство. Воно бунтує проти своєї дебілізації і дебілізації своїх дітей посередництвом низькоякісного, аморального, маніпулятивного (але дороговартісного) інформпродукту.
То що ж відбувається у нашій інформаційній сфері сьогодні, коли суспільні протиріччя в силу різних факторів — економічних, політичних, ментальних, моральних — загострені до краю?
Суспільство завжди, а найбільш — у переломні часи — шукає точок опори духу. І ось у такий переломний момент виникає питання: наскільки інформація, нав’язувана суспільству інформаційним простором, забезпечує йому, суспільству, орієнтацію у джунглях ринкової економіки, яка, як відомо, функціонує поза межею моральних чеснот і категорій?
Чи передбачає система і стратегія нашого інформаційного простору відповідальність за націю перед історією?
Наскільки наш вітчизняний інформаційний простір включно із книговидавничою галуззю культивує соціологічні та моральні цінності, вироблені у народних надрах?
Хто і що культивує в Україні стає цілком зрозуміло зі статистики саме у книговидавничій галузі. Від такої арифметики — чорніє в очах: 1999 року на душу населення в Бiлорусі видруковано 12 книжок, в Росії — 2,8, в Україні — 0,36. (У царській Росії у 1913 р. друкувалося 2 книжки на душу населення). Сьогоднішня Росія видає на рік 60 тис. найменувань книг, Україна — 6 тис. Якщо в 1981 р. видавництво «Український письменник» видало майже 5 млн. книг 176 найменувань, то в 1999 році — 10 найменувань. Отже, на душу населення в 1999 р. в Україні припадало 0,36 книжки.
1999 р. в Україні видано 18 млн. примірників книжок (усіма мовами, включно з підручниками та брошурами). Водночас з Росії завезено (за офіційними даними) 25 млн. книжок (без підручників і брошур). За неофіційними даними, ця цифра ушестеро більша. За рік сумарний наклад виданих в Україні книжок зменшився утричі. Це означає, що держбюджет не отримає від галузі понад 13 млн. гривень податків (розрахунки Книжкової палати України). Кожний проданий в Україні мільйон примірників російських книжок — це неоподатковане «перекачування» до Росії близько 1 млн. USD.
А тепер подумаймо, якщо здатні думати: дешева російська книга, завезена переважно контрабандним способом, сприяє галопуючій русифікації, поповнює російську казну і водночас впливає на підсвідомість потенційного покупця: українське — вторинне, а отже, неперспективне.
То може, ми дбаємо про дітей? Дбаємо: до 1990 року щорічний сумарний наклад підручників для середньої школи сягав 46 млн. примірників. Упродовж двох останніх років видано лише половину річної норми фізичного забезпечення підручниками. Між тим, значна частина українських підручників «успішно» формується і продукується в Росії.
Чи знайдеться після цього хтось, хто насмілиться сказати, що ми прямуємо в Європу?
А що ж телебачення, газети? А наші телебачення і газети переважним чином — інакомовні. До того ж, це в основному російське «мавпування» і демпінгування. Ми основним чином споживаємо інформаційний продукт, вироблений і закуплений в Росії (за винятком «1+1», якому надає перевагу навіть російськомовний Крим). Так що справа тут не у начебто непрестижній українській мові, а в якості інформації.
Мусимо визнати, що найбільш агресивними об’єктами посягань з боку ЗМІ, особливо неукраїномовних, стали споконвічні духовні цінності, наші національні та моральні традиції, постаті великих предтеч.
Цинічне, жлобське, (пофігістське) висміювання історії, грубі наїзди на ембріональні зародки трансформованої національної самосвідомості, смакування силою, надмірна, часто патологічна увага на проявах жорстокості та актах насилля, повна незалежність від етичних табу, нав’язування обивательсько-нігілістичного ставлення до загальнолюдських, не лише нами придуманих і усталених норм, — це іще не повна зведена картина потворних виразок того великого вітчизняного поля, яким є нинішній інформаційний простір України.
Думаю, не варто надто поширюватись про те, який колосальний вплив на громадську свідомість, і без того затиснуту лещатами матеріальних нестач та моральних сумнівів, мають усі ці чинники. Цей вплив — невимірюваний ані грошима, ані іншими осяжними одиницями. Але він може конкурувати з руйнівними наслідками війни чи стихійного лиха. Усе це і є небезпекою, яка цілеспрямовано веде до дебілізації суспільства, до відчуття суспільством своєї вторинності.
Скажете, свобода слова. Безперечно! Але свобода слова, що обертається свободою від усього, у тому числі — від фактичних, моральних, етичних обмежень, — скидається на їзду без гальм. Така свобода має ознаки дамоклового меча, який будь-якої миті може зітнути дерево національного духу.
Яким високотехнологічним, техногенним і т.і. не є сучасний світ, а він дуже ретельно чатує над своєю національною самоідентифікацією навіть за нинішніх умов найжорсткіших викликів. Найяскравіший тому приклад — позиція Франції стосовно засилля американської культури. А подивімося, як після Головосіку (Головосiк — релiгiйне свято 11 вересня) морально розчавлена, зi зруйнованими своїми військовими, інтелектуальними символами Америка збирає в кулак волю і які вводить самообмеження (в рамках демократії) у час великих для себе випробувань!
У цьому контексті для нас виникає не менш складне питання: питання трансформації ЗМІ України в умовах формування і розвитку демократичного суспільства і водночас в умовах повної залежності від своїх господарів ЗМІ потрапили, умовно кажучи, в ножиці: свобода вiд тоталітарної цензури і несвобода від фінансових важелів, фінансових потоків і насамперед власників цих потоків, які через підконтрольні їм видання нав’язують суспільству нерідко дуже сумнівні орієнтири. Дуже часто ця залежність від грошових ресурсів стає прямо пропорційною незалежністю від логіки і моралі.
Не йдеться про необхідність пуританського підходу до справи. Ідеться про те, що подібна політика у засобах масової інформації може призвести до так званої відрубності нашого інформаційного простору від світових процесів, суспільство можуть обмежити малоцікавим процесом з’ясування стосунків між окремими, хоча й не останніми особами, зведенням порахунків і помсти, що може в кінцевому результаті вилитися в процес маргіналізації інформаційної сфери.
Ідеться про розумні, збалансовані обмеження владою дедалі зростаючої вакханалії підриву суспільного здоров’я і ті самообмеження, які ЗМІ повинні виставити самі собі, без владних окриків чи роздратування. Постала нагальна необхідність знайти ту ватерлінію, яка не дозволила б нам поглинути себе потоком нечистот, дріб’язковості і подальшим суспільним занепадом. Ідеться про необхідність збалансованого підходу у ЗМІ до проблем глобалізації і водночас збереження стратегії на випередження, а не здоганяння.
Інакше виявиться надзвичайно складною проблема утвердження національної ідеї та єдності нації. Попри усі протиріччя, пов’язанні з ідеологічною різновекторністю самого суспільства, кожен громадянин, між тим, має велику потребу ідентифікувати себе із сильною державою. Державою, якою можна пишатися, яка дбає про своїх громадян, захищає їх усіма можливими способами, у тому числі — інформаційним способом.
Настільки інформаційна політика сьогоднішньої України співмірна з цими суспільними запитами?
...І не кажіть мені, що цих запитів у суспільстві немає.
