Майбутні президентські вибори в Україні можна розглядати з різних поглядів. Це й вибір майбутньої моделі розвитку країни, і передумова для зміни політичного режиму, й нарешті, вибори завжди таять у собі перспективу ротації та зміни еліт. Усе це так, однак у сучасному світі вибори втрачають винятково внутрішньополітичне значення та перетворюються на високоліквідний товар, який користується попитом у різних міжнародних гравців. У цьому контексті для Заходу й Росії вибори в Україні — це, передусім, боротьба за право управляти міжнародним іміджем і репутацією країни.
Вихід України з економічної кризи, підтримка соціальної стабільності, попри досить низький рівень матеріального достатку в країні, відмова України від будь-яких амбіцій у зовнішньополітичній сфері не дають особливих підстав для жорстких і силових методів впливу на країну ззовні. Однак продекларована і Росією, і США відмова від ставки на особистість, на конкретного кандидата зовсім не означає, що провідні геополітичні гравці готові відмовитися від спроб вплинути на результат президентської кампанії в Україні.
Насправді й Росія, і США, враховуючи українські реалії, не стільки відмовляються від стратегій зовнішнього управління, скільки міняють об’єкт цього впливу. Сьогодні імідж і міжнародна репутація країни є точками докладання зусиль найбільших геополітичних гравців, які намагаються вплинути на результат президентських перегонів в Україні.
І Росія, і США чудово усвідомлюють, що моделі зовнішнього впливу на Україну, які досить успішно застосовувалися в попередні 10—12 років, втратили свою колишню ефективність. Часто вони просто не працюють. Інцидент із Тузлою і спроби прямого тиску на режим із боку США показали, що і країна, і влада мають достатній запас міцності, щоб протистояти зовнішньому тиску.
В останні рік-півтора в умовах економічного зростання, в ситуації, коли в Україні сформувався великий національний капітал, що претендує не тільки на контроль за економічними активами, а й на програмування внутрішньополітичних процесів, впливати, а тим більше управляти внутрішньополітичними розкладами «ззовні» практично неможливо.
Імідж і міжнародна репутація — це, мабуть, єдина сфера, яка знаходиться поза рамками прямого контролю влади й українських еліт. У певному сенсі проблеми іміджу та міжнародної репутації, питання міжнародної легітимності й респектабельності почали виконувати роль ахіллесової п’яти для більшості пострадянських еліт, у тому числі й для української.
Сьогодні великий бізнес і політичний режим, пройшовши стадію первинного накопичення, стурбовані не стільки проблемами виживання, скільки проблемами й перспективами свого розвитку.
При цьому питання капіталізації українських компаній, можливості доступу бізнесу українських регіонів і держави до міжнародних ринків капіталу переходять із теорії у площину практичної політики. Очевидно, що капіталізація порівняних конкурентних переваг, які кристалізувалися на базі економічного зростання, неможлива без підвищення економічного й політичного рейтингу країни, без формування стабільної міжнародної репутації, без уміння управляти брендом країни й конвертувати імідж та особисті якості політичних лідерів у певні міжнародні преференції.
Той факт, що українська влада має великі проблеми з міжнародним іміджем і не управляє «брендом» власної країни, не міг довго залишатися без уваги. Зацікавлені геополітичні гравці «постаралися» і вельми настирливо почали пропонувати послуги політичних адвокатів, брати на себе явочним порядком функції бренд-менеджера України, проголошувати себе як провайдер і гарант міжнародного статусу України. Таким чином геополітичні гравці включилися у формування нової моделі впливу й «зовнішнього управління» України.
«ЗОВНІШНЄ УПРАВЛІННЯ»
Сьогодні, без перебільшення, можна сказати, що «зовнішнє управління» — це управління брендом країни і можливість впливати на капіталізацію країни як території та соціуму. Нерозуміння цього з боку української влади та великого бізнесу є причиною того, що на міжнародному рівні Україна як країна і як нація виявляється «недооціненою й недокапіталізованою». На рівні масової свідомості ця проблема фіксується фразами на кшталт: «У нас все є, але ми не вміємо себе продати». Практично це твердження вірне стосовно ключових процесів економічного й політичного життя країни.
Наприклад, в Україні багато говориться про економічне зростання. При цьому мало хто усвідомлює, що з погляду міжнародного ринку важливим є не лише саме кількісне зростання. Важливим і цінним є визнання з боку міжнародних гравців можливості перетворення України на нового центрально-східноєвропейського тигра.
По-друге, влада вельми активно намагається розігрувати карту, пов’язану з політичною реформою. І все ж таки, важливим є не лише сам факт і глибина політичної реформи в Україні. Принциповішою є підтримка у міжнародної спільноти (ЄС і США) очікувань того, що Україна може й готова рухатися в напрямі освоєння тієї моделі політичної організації, яка сумісна з європейськими стандартами і цінностями.
По-третє, важливим є не лише те, що в Україні, на відміну від інших країн СНД, у тому числі й Росії, відбулася інституціоналізація органів місцевого самоврядування, розвиваються паростки громадянського суспільства та існують партії, на базі яких можливо довести до кінця політичне структурування влади. У цьому сенсі президентські вибори 2004 р. покажуть, чи зможе Україна зберегти за собою лідерство на просторі СНД щодо освоєння розвитку інститутів політичної демократії. Від України значною мірою залежить, чи візьме гору на пострадянському просторі уніфікована модель політичної організації суспільства або ж буде створено прецедент і дано поштовх до розвитку цивілізаційного та соціокультурного розмаїття.
Нарешті, проблема не в тому, що участь України у проекті ЄЕП поховає євроінтеграційну стратегію країни, а в тому, що ЄЕП може легко еволюціонувати убік регіональної економічної автаркії. У результаті регіональна інтеграція в рамках ЄЕП може поставити під загрозу процеси інтернаціоналізації української економіки, отже, заблокувати не просто Україну, а стратегію ЄС щодо розширення європейського економічного й політичного простору далеко «на схід».
ОДИН ІЗ ДВОХ
У контексті президентських виборів 2004 року не можна не зупинитися ще на одному аспекті іміджу й міжнародної репутації України.
У короткій політичній історії України спостерігається боротьба двох взаємовиключних тенденцій. З одного боку, 1994 року Україна отримала досвід передачі влади у відносно цивілізованій формі. Тоді Україні вдалося уникнути як стрільби танків у центрі столиці (Росія), так і узурпації влади однією клановою або сімейною групою (країни Центральної Азії). З іншого боку, існує шлейф скандалів, що набули міжнародного резонансу в зв’язку з «касетним скандалом», з «кольчужним скандалом», з інцидентом в Донецьку та «бєспрєдєлом» на виборах у Мукачевому.
У результаті сьогодні є всі підстави розглядати президентські вибори 2004 року як фінальну фазу боротьби двох політичних тенденцій останніх 10 років. Іншими словами, в жовтні-листопаді 2004 року Україна або підтвердить на міжнародному рівні статус і імідж країни, що входить до категорії «нових демократій», або ж вона зійде з орбіти, на яку була виведена внаслідок проголошеної 1991 року незалежності.
Якщо влада й еліта виявляться втягнутими у сценарій «політичної війни», то вони де-факто перетворяться на співучасників тих зовнішніх сил, яким вигідно, щоб Україна остаточно самодискредитувалася в очах міжнародної спільноти, а також добровільно виключила себе з числа претендентів на роль лідера в регіоні центральної та східної Європи. Якщо ж у суспільстві знайдуться сили, здатні заблокувати «партію війни», якщо вибори відбудуться без особливих ексцесів, з дотриманням норм і правил чинного законодавства, то українські політики отримають шанс по-новому забрендувати свою країну.
Передусім Україна здобуде реальні підстави для того, щоб подати прецедент цивілізованої передачі влади 1994 року як тенденцію, яка після успішних виборів 2004 року здатна перерости на нову політичну традицію.
По-друге, цивілізована зміна влади в ході президентських виборів 2004 року, незалежно від особистості переможця, здатна підвищити привабливість і міжнародну ліквідність України. На фоні відродження політичного централізму в Росії, білоруського авторитаризму й режимів одноосібного правління у країнах центральної Євразії Україна може постати як провайдер проєвропейських стандартів політичного розвитку на пострадянському просторі.
Нарешті, утримання політичної стабільності під час президентських виборів-2004 і, як наслідок, низький рівень політичних ризиків у поствиборний період може розглядатися як реальна інвестиція в майбутнє. Іншими словами, міжнародна легітимність президентських виборів — це ексклюзивний ресурс, який здатен зробити Україну не просто територією, привабливою для інвестицій, а й форпостом розширення європейського політичного та економічного простору на Схід.
