Послання президента Російської Федерації Д. Медведєва Президентові Республіки Україна В. Ющенку, що містить рішення не надсилати до Києва нового посла Росії, а також десяток висловлених «образ», є, мабуть, безпрецедентним у сучасній історії дипломатичних відносин демаршем. Однак, щоб не повторювати думок інших аналітиків, які вже з’явилися, хотів би розпочати цей матеріал, всупереч заведеним правилам, з того, чим зазвичай закінчують, — з висновку. А висновок щодо головного сенсу цього демаршу, гадаю, абсолютно справедливо встигли озвучити деякі українські політики (яких, у свою чергу, встигли процитувати російські ЗМІ) — вступ у гру на виборах президента України. Хочеться тільки додати: Росія — як це часто буває останнім часом — погано вступила в гру, а якщо говорити ще точніше — російське керівництво просто по-хлопчачому зірвалося в істерику.
Дійсно, одностороннє пониження дипломатичних відносин між такими великими, багато в чому географічно й економічно сусідніми державами, що залежать одна від одної, як Російська Федерація й Україна, — ну чим це не знамениті хлоп’ячі випади на кшталт «аби допекти кондуктору, піду пішки» або «аби допекти бабусі, відморожу собі вуха»?
Суворо кажучи, істеричні нотки в поведінці російського керівництва вже виявилися цього року, й про це ми вже говорили з читачами «Дня». Йдеться, як, ймовірно, читачі вже зрозуміли, про абсолютно неадекватну реакцію Кремля на підписану ще 23 березня декларацію між Україною та Євросоюзом про модернізацію української газотранспортної системи. Досі сам факт цієї угоди діє на Росію, яка ну ні за якими законами ринку не має до добровільної угоди двох суверенних сторін жодного стосунку, мов червона ганчірка на бика. Невипадково в посланні Д. Медведєва ця подія знов-таки згадана як один з «прикладів» «недружньої політики» керівництва суверенної України щодо Росії.
Але повернімося до самого факту появи на світ цього безпрецедентного послання. Поставимо питання: а чому воно взагалі з’явилося? Ну що ж такого сталося в російсько-українських відносинах, що Кремль, грубо кажучи, «прорвало», й істерика, що визрівала, раптом виплеснулася назовні у вигляді «обвинувачень», які насправді звучать одне несерйозніше за інше?
Ризикну висловити особисту думку: а нічого нового, взагалі-то, не сталося — просто кількість негараздів, з яким стикається російське керівництво і з якими Україна в головах деяких політиків хоч якось опосередковано асоціюється, за законами діалектики перейшла в якість. А конкретним приводом, упевнений, стала річниця подій у Південній Осетії й ті міжнародні незручності, які Росія зі своєї ж власної вини переживає внаслідок одностороннього визнання нею незалежності двох складових частин суверенної Грузинської держави — згаданої вже Південної Осетії, а також Абхазії.
І абсолютно марно відомий своїми прокремлівськими поглядами політолог В. Ніконов (до речі, рідний онук багаторічного радянського наркома — пізніше міністра — закордонних справ В. Молотова) робить на сторінках газети «Известия» хорошу міну при поганій грі російського керівництва, сам собі ставлячи запитання й бадьоро на нього ж відповідаючи: «Чи достатньо визнання Росії, щоб вважати ці дві країни незалежними державами? Більше ніж достатньо». Щоправда, тут-таки сам собі суперечить (оце вже дійсно обмовка за Фрейдом!): «Гірше, що за рік незалежність не визнали наші союзники... що оголило проблему наших союзників».
Та ні, це аж ніяк не у «союзників» проблема — «оголилася», кажучи словами Ніконова, проблема в самої Росії, причому дуже велика. Проблема в тому, що їй, у її нинішньому вигляді та за нинішньої політики, не довіряють навіть найближчі союзники й партнери по СНД і ще тісніших об’єднаннях — таких, як Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) та Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ). Не довіряють і не сподіваються, а тому, цілком природно, зіставляють свої зовнішньополітичні дії хтось із США та Євросоюзом, а хтось — з Китаєм. І це, повторимося, цілком природно для відповідальних суверенних держав — як природно й те, що російську авантюру з визнанням Абхазії та Південної Осетії не підтримала жодна країна світу — за винятком, як відомо, такої могутньої держави, як Нікарагуа.
А ось — для контрасту — інша цифра. На сьогоднішній день 62 країни світу визнали незалежність Республіки Косово. Рахунок, таким чином, 62:1, і це співвідношення чітко показує співвідношення сил і успіхів у світовій політиці й дипломатії між коаліцією сучасних західних держав і спрямованою в позавчорашній день, у ще дореволюційне імперське минуле Росією.
Як знати, чи не обізнаність щодо цього співвідношення спонукала російське керівництво до таких неадекватних дій стосовно України? «Але чому, власне, України?», — запитають читачі. А давайте разом пошукаємо відповідь у тексті самого послання російського президента.
Отже, в посланні Д. Медведєва буквально сказано: «Ті в Києві, хто постачав озброєння грузинській армії й, до речі, не збирається припиняти робити це й зараз, повністю розділяють з Тбілісі відповідальність за скоєні злочини». Вишуканий стиль, нічого не скажеш!.. Так оть, «до речі», нагадаємо тим, хто «забув»: ніякий міжнародний трибунал ніяких «злочинів» за Республікою Грузія не визнав; ніхто — за винятком самої Росії — не запроваджував щодо неї міжнародних санкцій, а отже, грузинська армія, як армія суверенної демократичної держави, може вільно, відповідно до норм міжнародного права, забезпечуватися будь-якими неядерними озброєннями. Якщо Росії це не подобається — це її право, але робити на цій підставі «предъявы» іншим суверенним державам, перебираючи тим самим на себе функції Ради Безпеки ООН — це, між іншим, схоже на міжнародне самозванство з усіма наслідками, що звідси випливають.
Крім того, поставимо собі елементарне запитання: а що, крім України, ніхто армію Грузії озброєнням не забезпечує? Чого ж тоді «хоробра» Росія не відкликає послів із США або якоїсь з країн Євросоюзу? Чи цієї «хоробрості» вистачило лише на Україну, яку вирішили проучити, щоб інші боялися?
Подивімося далі послання Д. Медведєва, де прямим текстом говориться: «Політичне керівництво України, ігноруючи думку громадян своєї країни — не кажучи вже про відому вам позицію Росії, — вперто продовжує курс на вступ до НАТО». За логікою авторів послання виходить, що цей факт свідчить мало не про міжнародний злочин України та її керівництва! Узагалі ж, наведена фраза являє собою просто набір політико-дипломатичних і юридичних перлів, які слід вивчати в місцях підготовки дипломатів і юристів-міжнародників під рубрикою: «Так не слід робити».
По-перше, Північноатлантичний союз, знов-таки, жоден міжнародний суд «злочинною організацією» не проголошував, а тому вступати до нього чи не вступати — абсолютно добровільна справа будь-якої суверенної держави, й тільки неї. Нагадаємо, до речі: й за президента Б. Єльцина, та й у перші роки президентства В. Путіна Росія сама зондувала грунт на предмет приєднання до НАТО. То яке ж тоді моральне право нинішнє керівництво РФ має судити інших за «курс на вступ до НАТО»? І, знову ж таки, до чого тут «позиція Росії»? Хіба сама Росія у своїх контактах із НАТО з Україною радиться?..
По-друге, звинувачувати «політичне керівництво» суверенної країни в тому, що воно «ігнорує думку громадян своєї країни», означає найгрубіше й неприкрите втручання у внутрішні справи згаданої країни. Це підкаже будь-який студент, що займається міжнародним правом, це має знати будь-який початківець дипломат. Напевно, дипломовані, з великим стажем юристи Д. Медведєв і В. Путін забули таку просту істину...
Але, з іншого боку, не забули інстинкту самозбереження: в сьогоднішньому НАТО — 28 держав, а «обвинувачення» з боку Росії в прагненні вступити до лав НАТО «удостоїлася» чомусь одна Україна. Знов-таки, вважають, що Україна — найслабша й на ній можна спробувати відігратися за всі свої міжнародні прорахунки й поразки?
Ось тільки не прорахуватися б...
Олег ЧЕРКОВЕЦЬ — доктор економічних наук, професор МДУ імені М.В. Ломоносова, м. Москва.
