Немає сумнівів, що парламентарі, які підтримали ініціативу комуністів і нещодавно віддали свої голоси за заяву Верховної Ради України «До 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями», цілком усвідомлювали, що її метою була компрометація українського національно-визвольного руху як періоду Другої світової війни, так і більш ніж десяти повоєнних років. Причому ті, хто натискав кнопки «за» або віддав свої картки для результативного голосування за цю постанову (у залі, як завжди, був явний «некомплект») не обтяжували себе узгодженням з чинним внутрішнім законодавством. Не зважили і на явну некоректність у «прив’язці» до міжнародних документів, на яку вказували деякі народні депутати при її обговоренні, а також у застосуванні терміна «колабораціоністи». Але ж з 1993 року в Україні діє закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту», справедливість якого досі ніким не заперечувалася, згідно якого вояки Української повстанської армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941—1944 роках і не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані (пункт 16 статті 6), визнаються учасниками бойових дій із захисту Батьківщини. Тобто вони аж ніяк не можуть вважатися ворогами України, і юридично давно існує визнання ролі принаймні значної кількості бійців УПА в боротьбі із фашизмом.
Звісно, якщо б цих нардепів (частину яких, а саме з блоків НУ-НС і БЮТ, виборці явно не уповноважували так голосувати), цікавила правда, вони б звернулися до ѓрунтовних розвідок на цю тему українських істориків, не завадило б їм почитати і публікації в нашій газеті, могли б поговорити вони із справжніми фронтовиками з лав Радянської армії. Підкреслимо — із справжніми, а не вояками НКВС.
...Мій батько, Дмитро Костюкевич, який 1941 року пішов добровільно на ту війну, командував батареєю і закінчив воювати 9 травня 1945 року під Прагою, розповідав таку бувальщину. «У 1946 році мене з батареєю направили для забезпечення проведення виборів в одному з сіл Західної України (дуже по-радянському: вибори під жерлами гармат. — В.К.). Перше, що я зробив, так це викликав старосту і сказав: мої хлопці не для того пройшли війну, щоб загинути тут. Якщо вб’ють когось, розверну гармати і прямою наводкою рознесу село. І ми жили мирно. (Не мені судити батька, і про те, що подібний спосіб «умиротворення» був поширеним, можна прочитати в мемуарах деяких керівників радянських військ, НКВС, червоних партизан. Бо часто тільки таким чином можна було змусити бійців УПА відступити. — В.К.). Якось, продовжував оповідку батько, кличе мене староста на весілля своєї дочки, садить пана офіцера на почесне місце. Коли закінчилось гуляння, питає — знаєте, хто сидів напроти? То командир лісових хлопців. Я йому — чому ж ти мені не сказав? Той відповідає — якщо б сказав, мене б серед живих вже не було». Тобто ситуація на Західній Україні дійсно була непростою, і кожна сторона була змушена балансувати з одного боку на межі крайніх методів, з другого — людських компромісів, і переважало друге. З тих країв батько повернувся живий, навіть не поранений, і хто бажає, може й нині почути від нього цю історію особисто. При тому він залишився переконаним комуністом. А двох його двоюрідних братів, які залишилися в Житомирі, взяли до армії 1944 року (після остаточного звільнення міста від німців). За два місяці після призову на них прийшли похоронки — як і багатьох українців, які жили на окупованій Німеччиною території, їх, ненавчених і погано озброєних, відразу кинули в бій...
І ще. Історичним фактом є те, що фашистську Німеччину перемогла антигітлерівська коаліція, а не лише Радянський Союз, її капітуляцію разом з радянським маршалом Г. Жуковим 8 травня 1945 року прийняли представники вищого армійського командування США, Великої Британії, Франції. Цілком очевидно, що після цього дня вояки УПА вже ні за яких умов не могли і не можуть вважатися колабораціоністами, які співпрацювали з фашистською Німеччиною, бо її не існувало. А вони воювали за Україну як мінімум до 1956 року, і до лав повстанців у повоєнні роки влилося чимало молоді, яка вже не мала справу з німцями, але добре знала, що таке «совєти». Мета звинувачень УПА в колабораціонізмі очевидна — закріпити в свідомості українців (та й росіян) пропагандистський посил: українські патріоти — це націоналісти, вони поважають УПА, а відтак є фашистами. А ще дискредитувати боротьбу українських повстанців як приклад успішного збройного (так, саме успішного і збройного) опору радянській системі, як приклад самовідданої боротьби за незалежність України. А разом з ними спаплюжити всіх патріотів, колишніх і нинішніх.
Нині до цих зусиль, крім комуністів, які давно і послідовно проводять дискредитацію українського національно-визвольного руху, долучилися парламентарі від правлячої Партії регіонів, Народного блоку Литвина і перебіжчики з НУ-НС і БЮТ-«Батьківщини». Про якусь елементарну історичну обізнаність чи бодай політичну добросовісність тут говорити не доводиться. І справа не у питанні, треба героїзувати УПА чи не треба, а в тому, як ставитися до боротьби за незалежність України, власне до самої незалежності. Ті, хто намагається дискредитувати УПА, насправді цілять в Україну. Постанова про вивішування червоних прапорів 9 травня з того ж ряду.
