Коли в липні 2001 року наш кореспондент Михайло Василевський надіслав до редакції статтю «Ровесниця Жовтня з села Голенищеве», могло здатися, що це лише історія про «гонорову бабу Химку», що вперто не впускала до своєї хати тотальний процес електрифікації, мовляв, «лампочка Ілліча мені до лампочки». Проте реакція журналістів та читачів «Дня» була значно глибшою. Трагічна й суперечлива доля жінки з розкуркуленого роду могла стати сюжетом для новітньої «Піднятої цілини». Навиворіт.
Масштаб постаті — неосяжний: скільки їх ще таких — не зігрітих теплом і увагою, таких, як і сама Україна, — багатостраждальних і безкомпромісних? З тих пір пройшло сім років, баби Химки вже немає на світі, проте редакція «Дня» не забула цю, одну із богатьох тисяч нерозказаних історій.
Ми запропонували учасникам Літньої школи журналістики «Дня» висловити своє сприйняття...
Артем ЖУКОВ, Національний університет «Острозька академія»:
— Природня для українця доля у часи тоталітарного режиму змусила бабу Химу прожити і пережити всі сторони «колоритних» репресій, п’ятирічок, колективізацій, індустріалізацій та інших незабутніх моментів уже частини української історії.
Її забули, вважають скупою та замкнутою, всі дивуються з її гонору та жаги до життя... Авжеж, такий вже ми народ, гордий та гоноровий. Самодостатня бабуся з Хмельницької області залишиться вірною своїм життєвим цілям, проте, будучи ізольованою від суспільства, втрачає радість банальної комунікації, що могло б привести до морального прогресу та реінтеграції до соціальних мас.
Як би не хотілося усвідомлювати той простий факт, який ілюстрований у статті, що Україна живе, жила і пережила... Пережила не себе, а ту систему, яка, як багно, затягує весь непотріб. Не втративши основної ідеї своєї державності, свого кістяка, який тримає нас, свідомих громадян своєї держави, Україна, як бабуся — ровесниця Жовтневої революції, існувала всупереч ідеології, яка насаджувалася, відкидала інновації та надмірну комунікацію, та, трудячись усе життя, на старостi років отримала той довгожданий шматок землі та мізерну пенсію...
Ми — українці, і лише від нас залежить те, як житимуть наші сини та дочки: дивлячись одним оком на світ (як баба Хима) чи з гордістю усвідомлюючи те, що ми є частиною великого народу зі столітньою історією і живемо у справді незалежній ні від кого державі.
Ярослав МІЗЕРНИЙ, Національний університет «Острозька академія»:
— Стаття «Ровесниця Жовтня із села Голенищеве», на мій погляд, є цінною не тільки як ілюстративний матеріал щодо особливостей радянської України, але й містить у собі декілька прихованих ідей, що можуть наштовхнути на роздуми стосовно розбудови української держави. Під час радянського правління баба Химка була своєрідною нонконформісткою. Мабуть, цього нам зараз дещо не вистачає, оскільки розвивати ще радянські ідеї — це занадто просто. Складніше стати основоположником чогось нового, запропонувати суспільству альтернативу для тотального відсторонення від радянської свідомості. Химу Хтомівну, безперечно, не варто ідеалізувати. Її протест проти колективізації, електрифікації та інших проявів «радянщини» у селі Голенищеве, з одного боку, вартий поваги. З іншого ж, протест за своєю суттю процес деструктивний, він не завжди може перерости у щось конструктивне, що ми і бачимо в цій ситуації.
Баба Химка залишилася, фактично, поза межами своєї соціальної групи. Однак її життєвий висновок «Не все те світло, що від лампочки Ілліча», переосмислений у руслі формування національної ідеї і держави загалом, може, на моє глибоке переконання, послужити дороговказом для нас.
Вікторія СКУБА, Національний університет «Острозька академія»:
— Історія Хими Остапчук належить до тих, коли одиничний випадок є яскравим свідченням становища у країні загалом. Але загальні факти ніколи не вражають так, як приклад одного понівеченого життя. Читаєш про бабу Химу — а бачиш перед собою жорстокі реалії української трагедії. А потім ми запитуємо, куди поділася українська інтелігенція, де працьовиті українські селяни, яким чином нас перетворили на легко керовану масу? А все українське, національне так само залишилося на узбіччі життя, як і хата баби Химки на околиці Голенищевого. Залишається сподіватися, що ми виявимося такими ж незламними, як і ця жінка.
Денис ОПАРІЄНКО, Дніпропетровський національний гірничий університет:
— Узагалі-то, таких людей, як Хима Хтомівна Остапчук, багато, особливо по невеликих містах та селах (знаю це, бо сам виріс у невеликому містечку). Людей цього покоління з такою «закалкою» я розумію, бо їм довелося нелегко, дуже багато іспитів на їхньому життєвому шляху було. Тому і сформувався у Хими Остапчук такий складний характер. Але, можливо, якби не її сильний характер, то й не змогла б стати Химка «ровесницею Жовтня».
Ліна ШВИДКА, Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»:
— «Баба Химка» стерпіла у своєму житті багато страждань, вона намагалася створити свій світ непереможним, як її хата, що побудована нею ж із дуба.
Хима Остапчук усе життя мала неупереджену віру в те, чим жила. Вона відмовилася від електрики, від, здавалося б, такого незаперечного явища в житті сучасної людини. Це був її протест. І нехай цей протест вимовила лише вона, і нехай її тоді ніхто не почув, але так Хима Остапчук висловила світові, що «не все те світло, що від лампочки Ілліча».
Її життя — часточка історії самої України. Вона — це народ, що боровся і бореться з тим, що йому загрожує. Доки ми боїмося стати свідомими українцями, доти ми й будемо лише ставити запитання. А діятиме хтось значно розумніший, свідоміший, той, хто вірить у те, що робить і всією силою доведе свою життєву істину.
Вікторія ПРАСОЛ, Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»:
— Можна пережити «Великий Жовтень», Леніна, колективізацію, але заздрість, неуважність і злість людей вічнi. Історичні події минають, часи змінюються — а люди залишаються незмінними. Вона є сталим носієм думок, жінка не зливається з сірою мовчазною масою і наперекір усьому твердо висловлює свою позицію. Коли ти прожив більшу частину життя і попереду вже визначений перебіг подій, жахлива в такій ситуації відсутність підтримки. Як стара жінка може захиститися, окрім як норовистим характером? У цьому випадку жінці допомогло те, що її історія стала відома багатьом небайдужим. Але, на жаль, такий поворот долі — лише виняток. І часто на старості, «дописуючи» життя, залишаєшся, як героїня відомої казки, біля «розбитого корита».
Ігор САМОКИШ, Запорізький національний університет:
— За те, що в неї не було в хаті електрики, її «величають» скупою і темною жінкою... Навіть не зважають на те, що за радянщини Химу Хтомівну безпідставно (сім’я її чесно трудилась) охрестили куркулькою! «Хочеш їсти калачі — не сиди не печі!» — прислів’я, яке так добре відоме кожному з дитинства. Дехто забуває цю просту істину. Бабуся Хима Хтомівна була не з таких. Тому з нарису ми дізнаємося, що єдине, що вело цю жіночку по життю, — праця і вміння терпіти.
Тамара БАЛАЄВА, Запорізький національний університет:
— Мені завжди здавалася цікавою ідея вiдтворення життя епохи, країни, суспільства через історію життя окремої особистості. Героїня матеріалу «Ровесниця Жовтня із села Голенищеве» Хима Хтомівна Остапчук — неординарний представник своєї епохи. Вона — з тих людей, які не йдуть за нав’язаною ідеологією. У матеріалі не раз зазначається, що через свій гоноровий характер Хима Хтомівна страждала все життя. Але, попри це, особисто мене у цій людині вражає внутрішня впевненість, життя за принципом Омара Хайяма «Краще бути самому, ніж аби з ким», працелюбність та тверезий розум, збережений до глибокої старості.
Лідія АКРИШОРА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
— У той страшний період 30 х років, коли українськаземля пухла від голоду, а радянська влада стверджувала, що все в порядку, померли мільйони людей. Тому й не дивно, що після всіх цих жахіть Хима Хомівна Остапчук із села Голенищеве упереджено та із пересторогою ставилася до людей, сучасних нововведень та всього такого. Не дивно й те, що вона була грубою, суворою та норовливою, бо в житті побачила стільки жахливих речей, що, мабуть, перестала вірити і в життя, і в зміни на краще. Усі побачені біди, страхи та жахіття загартували її, зробили стійкою.
Марина МАРТЬЯНОВА, Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»:
— У історії Хими Остапчук мене дуже вразило саме те, як протягом століття жив простий селянський народ. Вона — людина зі специфічним характером, яка через непросте життя образилася на весь білий світ і спілкувалася тільки з однією свою сусідкою. Хима Хтомівна навіть відмовилася від електрифікації, тому що хотіла жити своїм власним життям, незалежним від будь-кого.
Даша КОЦИЛО, Запорізький національний університет:
— Часи, в які жила Хима Хтомівна, зруйнували багато життів: ті, хто не підкорювався, не мали права на повноцінне існування. Ця жінка-селянка вирішила самотужки протистояти жахливій машині тоталітаризму. Її життя — це постійний спротив чомусь невидимому та непереборному.
Анна СЛЄСАРЄВА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
— Як мало залишилось тих «ровесників Жовтня», що побачили у своєму житті, мабуть, усі кари єгипетські, що пережили голод і війну... Я завжди намагаюсь зловити їхній погляд... Він багато чого може розповісти, в ньому читаєш мудрість і знання. Але розгадати цей погляд не можеш, наче загадку сфінкса, бо, зустрівши, розумієш — не під силу тобі, мало жив і мало знаєш.
Олександр КАРПЮК, Запорізький національний університет:
— Один із найкращих вчителів історії — це самі люди, які можуть розповісти про своє життя, оповісти історію, яку ви вже ніколи не дізнаєтеся й не побачите. Хочемо ми цього чи ні, а історія є в нас і ніколи нас не залишить. Гадаю, її не треба соромитися, а приймати як належне й поважати. Історія в глобальному плані — це як історія однієї людини — там багато помилок, але й багато хороших моментів. Історія світу складається з історій окремих людей, про яких варто згадувати частіше, ніж номери параграфів у підручниках.
Ганна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Доля Хими Остапчук була суворою як із нею, так і з її ровесниками, що побачили та зазнали на собі стільки бід та лихоліття, що важко й уявити!
І баба Химка така не одна — зі своїми бідами-тривогами... Скільки ще самотніх, покинутих напризволяще людей в різних куточках України?! От тільки дуже прикро, що про них згадують лише після публікацій, а до того часу вони просто «скупі і з норовом» люди, нікому не потрібні та забуті всіма і кожним!
Ольга ЮДІНА, Дніпропетровський національний гірничий університет:
— «Ні Ілліча, ні його лампочки мені не треба»... Чому? За тяжке життя, за все те, що їй довелось пережити. То невже отой процес електрифікації в змозі перекреслити біль та сором, який випав на її долю? Жалюгідна компенсація, як на мене! Важливо, як я вважаю, через все життя пронести свої власні ідеали, моральні принципи, віру, непохитну та світлу. І нехай говорять, що ця жінка «з норовом», проте вона така, як є: щира і чесна. Вона живе своїми законами, незважаючи ні на що.
Катерина КУДІНА, Запорізький національний університет:
— Хима Хтомівна Остапчук із села Голенищеве жила поза суспільством та поза часом. Таких людей часто не сприймають. На всьому житті Хими Хтомівни залишився слід того страшного вчинку режиму з її родиною: «Усе забрали: хату, землю, коней, волів, молотарку...» Від голоду 1933 року помер брат. А вона вижила. Багато хто просто змирився. І навіть досі вважають, що при «совєтах» було добре жити. Але Хима Хтомівна не поділяла цієї думки. В старості залишилася зовсім сама. Існувала у своєму часі й просторі. Та згадка про неї зігріває наші серця.
