Як уже повідомляв «День», з нового навчального року п’ятикласники будуть вчити українську історію за двома новими підручниками — «Вступом до історії України» Віктора Мисана та «Вступом до історії України» Оксани Данилевської та Віталія Власова (обидва — двомовні). За словами Олени Радзивілл, заступника головного редактора видавництва «Генеза», яке виграло конкурс Міністерства освіти та науки, школи вже забезпечені підручниками на вісімдесят відсотків. Чималого резонансу підручники набули через те, що у них є розділи «Сучасна історія», які містять параграфи, присвячені й помаранчевій революції. Зокрема, у підручнику Віктора Мисана про цей період української історії пишеться так: «прихильники Ющенка перетворили Майдан на сонячне помаранчеве диво». На запитання кореспондента «Дня» про занадто емоційний стиль Олена Радзивілл відповіла, «що у кожного з авторів — своє бачення. Наприклад, у Власова емоційність сконцентрована в оповіданнях, що містяться після параграфів, а емоційний стиль Мисана не слід ототожнювати лише з помаранчевою революцією, бо у нього вся книга побудована на емоційності». Але тема так і залишилася невичерпаною і змусила нас знову повернутися до дискусії про викладання історії в школі, зокрема, до розмови про те,
НАСКІЛЬКИ ПРИПУСТИМИМ У ПІДРУЧНИКАХ ІСТОРІЇ Є «ЕМОЦІЙНО-ПОЕТИЧНИЙ» КОМПОНЕНТ? І ЯК ЧАСТО МОЖНА «ПЕРЕПИСУВАТИ» ВЛАСНУ ІСТОРІЮ?
Олена РАДЗИВІЛЛ, заступник головного редактора видавництва «Генеза»:
— В ідеалі — історію взагалі не можна «переписувати». Однак з’являються нові факти, змінюються наукові погляди. Це нормально. Це значить, що історія, як і будь-яка інша наука, є живою наукою. Що стосується емоцій, то, якщо дитина 10—11 років відкриє підручник і побачить там конспективне викладення сухого матеріалу, вона його закриє і нічого не запам’ятає. Бо діти зазвичай усе сприймають на емоційному рівні. Якщо дитині щось цікаво, то вона вчитиметься, якщо нецікаво — ні. Звичайно, варто пам’ятати про міру емоційності. Можливо, Віктор Мисан, автор одного з підручників, більш емоційний, ніж хотілося б. Але ідеальних, без емоцій, підручників не буває.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— В «переписуванні» історії немає нічого дивного або поганого. Цим часто лише залякують публіку. «Переписування» проводиться в усіх країнах. І тут є щонайменше дві мотивації. По-перше, відкриваються нові масиви фактологічного, документального і архівного матеріалу. По-друге, кожне покоління по-іншому дивиться на світ. А взагалі підручник — жанр особливий. Існує така сума фактів, знань, оцінок, висновків, які закріплені у формі підручників і які мають бути недоторканними, нести учневі якусь конкретну суму знань, що зроблять з нього громадянина своєї країни. Або, меншою мірою, примусять його думати про своє минуле. Паралельно з цією існує й інша історія — історія дослідницька, історія, де вчені називають речі своїми іменами, де не бояться розвінчувати якісь міфи, без яких, як відомо, жоден підручник і жодна національна історія ніколи не обходилися.
— Тому ключовою постаттю у поєднанні, вмінні синтезувати ці моделі історичного мислення є автор підручника. Будьмо відверті, підручник — жанр компілятивний. Я не вбачаю в цьому жанрі нічого творчого. Тому що людина, яка пише підручник, не відкриває Америки. Вона більш або менш вдало компілює той матеріал, який вже напрацьовано. Тому дуже багато залежить від культури автора підручника, його освіченості, ерудиції та вміння адекватно сприймати такі недалекі політичні реалії, якими були «помаранчеві події». І сприймати ці події уже з перспективи сьогоднішнього дня, виходячи з того, що ми знаємо.
Однак якщо хтось вдається аж до занадто емоційно-забарвлених, метафоричних визначень, я би порадив цього не робити. Я виступаю за більш стриманий тон, більш реалістичні дефініції. Але, думаю, ми мусимо залишатися оптимістами, оскільки наша ситуація дозволяє учням і вчителям вибирати альтернативні підручники. І учні, і вчителі не зобов’язані брати один обов’язковий підручник. На початку своєї кар’єри мене дуже налякав новий міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, сказавши, що хоче запровадити один єдиний «правильний» підручник. Думаю, цього робити ні в якому разі не слід. Ми бачимо, що виходить з того, коли в Білорусі підручниками займається президент Лукашенко. Або, принаймні, пам’ятаємо радянські часи, коли затверджувався єдиний правильний підручник. Тому найкращий вихід з цієї ситуації — право вибору.
Василь ЩЕТНИКОВ, професор кафедри історії України Одеського національного університету ім. Мечникова, кандидат історичних наук:
— Не можна переписувати історію. Тому що історія — одна, історія — це те, що було, а не те, що хочуть бачити. Історик має вивчати минуле. І вивчати саме за документами. Це головне. Тому, мабуть, коли всі свідчення сучасності стануть документами, тоді їх можна буде вивчати. Причому не просто вивчати, а порівнювати, якось аналізувати. Тобто для історика потрібна певна відстань від подій сучасності. Проте треба розрізняти історію як науку і історію як засіб виховання. Якщо дивитися на історію як засіб виховання, то, дійсно, можна говорити про якісь нові підходи. Але це треба робити дуже й дуже обережно. А якщо дивитися на історію як на науку, то, звичайно, слід розбиратися в документах, архівах... Я ще не бачив нових підручників, тому мені важко щось казати. Однак історія України формувалася й за царату, й за радянських часів саме через авторські підходи. Ми знали підручники того чи іншого вченого, це були авторські підходи і все було на совісті автора. Так що в тому, що з’являються авторські підручники, нічого поганого немає. Потрібне тільки одне — щоб таких авторських поглядів було багато, і в історії панував справжній плюралізм думок. От тоді це добре. Крім того, велике значення має професія вчителя, яка є дуже потрібною й відповідальною. Бо підручник є підручник, але відповідальність — на тому, хто безпосередньо навчає, бо все залежить від того, яке трактування тих чи інших подій дасть своїм учням вчитель.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України:
— Перш за все, кожен підручник має бути науково-витриманий. У ньому мають викладатися ті наукові істини, до яких прийшла сьогодні наука. А наука вимагає точно слідувати фактам. Що стосується емоційного забарвлення, то це надто широке поняття. Наприклад, емоції емоціями, але якщо це закон Ома, то він і буде законом Ома. Так має бути і в історії. Інша справа, що сам виклад подій має бути з урахуванням віку, відповідної підготовки, доступності, цікавості. Але не за рахунок видумок, а за рахунок подачі дуже цікавих фактів, вмілого словесного оформлення. Наприклад, дуже багато пишеться про війну. Але скільки я не читав підручників, ніде не бачив, щоб там розповідали про те, як у цій ситуації почували себе діти. Ми знаємо, що були дитячі підпільні організації. Але про це теж не пишуть. Або про те, як почувала себе та дитина, яку позбавили можливості вчитися, чи що означала війна для їхніх однолітків. Історія була такою, якою вона була. Інша справа, що викласти треба і точно, і вірно, і популярно для дитини. Крім того, наукові історичні знання не стоять на місці. Але вони повинні розвиватися не за рахунок якихось уявлень чи аналогій. Аналогія не є доказом. Треба спиратися лише на нові додаткові факти та документи. Треба відійти від примітивної системи сприйняття й написання історичних праць і подій: або біле, або чорне, або хороше, або погане... Історичні події дуже суперечливі. Тому показувати їх треба, використовуючи всю кольорову гамму. Тоді і в дитини буде складатися вірне уявлення про ті чи інші події.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор:
— Безумовно, поетичний компонент у підручниках для п’ятого класу повинен бути. Тому що для цих учнів важливе, перш за все, образне сприймання. Вони не читатимуть якісь суто наукові визначення. Що стосується помаранчевої революції, то їй у книзі Віктора Мисана, наскільки я пам’ятаю, присвячено один абзац. Крім того, автор не пов’язує помаранчеву революцію тільки з особистістю Ющенка. А що тон поетичний, то це — непогано. Треба переглядати історію. Бо, якщо брати, наприклад, історію радянських часів, то вона була абсолютно облудна, складалася з білих плям та історичних міфів. Питання полягає лише в тому, як ми ставимося до тих чи інших фактів. По-перше, коли ми дивимося на історичні факти, то дивимося сучасними очима. По-друге, різні люди на один і той же факт дивляться різними очима. Наприклад, коли ми аналізуємо шістнадцяте століття, то бачимо одні факти, а люди, які жили в той час, може, на них навіть і уваги не звертали.
ВIД РЕДАКЦIЇ: «День» пропонує своїм читачам та експертам висловити власні думки з обговорюваних питань. Адреса редакції: 04212, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2-л. E-mail: [email protected], відділ ЗМІ та громадської думки. Тел. (044) 414-43-98.
