Освіта — це те, що мусить тривати постійно. Оскільки життя змінюється, робить свої виклики, наука величезними кроками йде вперед, а молоде покоління вимагає вдосконалених методів навчання, в ритм повинна потрапляти вся система освіти держави. Аби обговорити актуальні проблеми розвитку вітчизняної освіти, обмінятися напрацюваннями та познайомитися з інноваціями, традиційно в Києві проводяться виставки навчальних закладів. Цьогорічна ХI Міжнародна виставка навчальних закладів «Сучасна освіта в Україні», яка відкрилась вчора, триватиме в Київському палаці дітей та юнацтва до суботи. Її учасниками стали близько 600 навчальних закладів, а також підприємства та наукові установи, які працюють із системою освіти.
Більше того: аби відчути потреби учнів, студентів, вчасно відгукнутися на потреби суспільства, особливо необхідно залучати до системи розвитку освіти й науки громадськість. Причина в тому, що є багато питань, котрі без допомоги незалежних експертів, представників громадських організації, громадських рад вирішити неможливо. Ця позиція — одна з основних у роботі міністра освіти та науки України Івана ВАКАРЧУКА. Детальніше про розвиток освітньої галузі в 2008 році — в інтерв’ю, яке пан міністр дав «Дню».
— Іване Олександровичу, розв’язання яких першочергових питань поставило нині перед собою міністерство, яке ви очолюєте?
— У діяльності міністерства на цей рік є кілька пріоритетів, які мають однакову значимість. Один із них — запровадження незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників шкіл для того, щоб система вступних випробовувань була підпорядкована тим загальним стандартам, які є як у всіх європейських країнах, так і в пострадянських. Для того, щоб провести успішно це оцінювання, на першому етапі потрібно 52 мільйони гривень і стільки ж — на другому етапі. Що стосується питання незалежного оцінювання в АР Крим, то воно вирішено: для вступників, які здобували загальну середню освіту мовами національних меншин, за їх бажанням у перехідний період (2008—2009 рр.) тести перекладатимуться відповідною мовою, окрім тесту з української мови та літератури.
Також одним із пріоритетів нашої роботи є розширення автономії вищих навчальних закладів. Йде мова про реформи відповідно до вимог Болонського процесу, які підписала Україна, однією з позицій яких є автономія вищого навчального закладу. Місія ВНЗ — навчати, творити науку й поширювати ці знання, а не проводити вступні випробовування. Тому в рамках цього ми повинні розширити автономію ВНЗ. Якщо детальніше, то Міністерство освіти може вже делегувати ВНЗ питання присвоєння наукових звань, фінансової автономії (дати можливість ректорам ВНЗ деякі питання фінансового характеру вирішувати за рахунок спецкоштів в рамках чинного законодавства). Також автономія має стосуватися варіативної частини в навчальних програмах — вона може бути збільшеною. Тобто відповідно до розвитку науки ми можемо давати не невеличку частину для варіативної частини, а її розширити. Якщо йде мова про автономію ВНЗ, то думаю, що таке вертикальне керівництво — від міністерства до навчального закладу — сковує ініціативу керівників ВНЗ, а це не покращує саму освіту.
Наступний пріоритет — управління освітою. Думаю, що воно має бути не державним, а державно-громадським. Можна говорити й про консолідовану участь держави та громадянського суспільства в забезпеченні необхідного рівня фінансування освіти. Мова про те, щоб ми всі були зацікавлені давати молоді добру, якісну освіту.
Наступним напрямком роботи є наука. Якщо вже сьогодні не робити рішучих кроків для підняття тих наукових шкіл, які в нас нині ще залишилися, то вони зникнуть. Особливо хочу наголосити на необхідності інформаційного забезпечення: всі наукові журнали, які є у світі, повинні бути доступними для наших вчених. Окрім того, мають бути достатньо добре фінансовані експериментальні наукові школи — насамперед мова йде про природничі науки (біологію, фізику, хімію тощо). Гостро стоїть питання придбання інструментарію — приладів для проведення досліджень. Якщо ці наукові школи матимуть обладнання, яке дозволить їм проводити експериментальні дослідження, то, зрозуміло, тоді дослідження матимуть високу наукову цінність. Якщо ж їх робити без приладів, то ці примітивні дослідження навіть не можна назвати наукою. Тому нині нашій науці потрібні дорогі сучасні прилади... Слід вибрати кілька потужних університетів, де наука добре збереглася, і підтримати їх із тим, щоб вони розвивалися. Ще одне: молодих людей, які працюють у цих наукових школах, потрібно стимулювати виходити у світ, щоб вони мали можливість публікувати свої наукові роботи не лише у виданнях, які читають автори і ще кілька осіб. Необхідно стимулювати їх друкуватися в престижних виданнях. Також йде мова про те, щоб підтримати науковців матеріально — тих, хто хоче показати свої дослідження всьому світу. Якщо ми відпрацюємо всі ці три позиції, то це дасть якщо не бурхливий, то стабільний розвиток науки в Україні за тими напрямками, які розвивалися раніше. На це будуть виділятися певні кошти, які повинна затвердити Верховна Рада. Пропозиції свої ми вже подали.
Ще одна надзвичайно важлива проблема — підручники, які є основою навчання. Зрозуміло, що для ефективного навчання в школах чи у ВНЗ там повинні працювати чудові вчителі та викладачі. Але, окрім них, мають бути й підручники, які б відображали, з одного боку, досягнення науки, з іншого ж — мали б таку структуру, такий зміст, який би дитина могла успішно засвоювати. Так само у вищій школі — підручники мають бути такими, які б за п’ять років виводили випускника на передній край тієї науки, де він спеціалізується. Це не лише питання коштів, це й питання авторів, адже не кожен наважиться написати підручник, бо це велика відповідальність. Вважаю, що створення підручника для середньої школи — це мистецтво, тому що завдяки написаному в дитини закладається відповідний світогляд. Що стосується підручників для вищої школи, які відображають сучасні досягнення науки, то там простіше: автор має перед собою вмотивованого читача, тобто студента, і він йому показує шлях, як швидше дістатися до переднього краю науки... Окрім того, проблема є під час відбору і конкурсу підручників. Тут ми можемо зіштовхнутися з питанням прозорості — чому саме цей підручник виграв конкурс, а не інший. Зрозуміло, на все це потрібні кошти, і те, що закладається нині у фінансування підручників, не є достатнім, оскільки вони стають щодня дорожчими. Ми ж нині намагаємося закласти такі кошти, щоб їх в Україні було достатньо.
— Ви зачепили питання формування в учнів середньої школи світогляду... Чи планує міністерство впроваджувати в навчальні програми ЗОШ уроки християнської етики? Яка позиція міністерства?
— Думаю, що це питання слід обговорити. Причому не на рівні міністра із заступниками. Хочу ще раз наголосити, що управління освітою має бути державно- громадським. Це одна з моїх твердих позицій. Зрозуміло, що під час виховання дітей не можна обходити те, що напрацювало людство впродовж тисячоліть. Але що саме ми розуміємо під поняттям «християнська етика» — відповісти має громада, а не тільки влада. Зрозуміло, що церкви будь-якої конфесії відділені від держави, але вони є тут, у державі, і люди, які ходять до церкви, є громадянами України. Тому ми мусимо розуміти, що у вихованні дітей потрібна співпраця. Держава повинна тримати свої стандарти, але разом з тим ми маємо співпрацювати із церквами усіх конфесій. Це — мій засадничий принцип. Думаю, що ми вийдемо на викладання, зокрема, християнської етики з тим, щоби все суспільство розуміло необхідність цього курсу. Оскільки люди є різними, ми повинні з цим рахуватися. І батьки, які віддають дитину до школи, мають право вимагати від держави забезпечення їхнього віросповідання, і виявляти насильство в цьому — аморально.
— Як ви ставитеся до пропозицій громадських організацій впровадити в школах уроки толерантності?
— У міністерстві немає наказу про проведення таких уроків... Коли вчитель заходить до класу, він вітається з дітьми, бажає гарного настрою — це вже є елементами толерантності. А якщо учні з учителем просто будуть завчати, що таке толерантність, то це буде насадженням, яке викликатиме спротив. Навіть на уроках математики можна навчати толерантності, розповідаючи про життя людей, які творили науку, про їхнє життя в той період, можна говорити про героїв, які були в історії. І не обов’язково при цьому виділяти певний час на тему толерантності. Ми завжди повинні мати в собі прагнення допомогти тому, хто має менше, ніж ми, хто слабший, хто чогось потребує. Вчитель повинен своїм баченням світу виховувати молодь.
— Іване Олександровичу, в Україні вже сформувався сектор приватної освіти. В якій формі буде співпраця міністерства з приватними середніми та вищими школами?
— Є відповідний закон, яким потрібно керуватися. Є право батьків та дітей вибирати той чи інший навчальний заклад певної форми власності. Я не бачу в цьому проблем, крім проблеми якості освітніх послуг. Люди, які зібралися разом творити заклад, бачили перспективу. Якщо це серйозні люди, то вони всі ризики прорахували: побачили себе через десять років, побачили випускників. У тих умовах, з яких все починалося, вони мали закладати ризики. Якщо ж навчальний заклад створювали на рік-два — він просто самоліквідується.
— На вашу думку, скільки потрібно часу, аби всі названі вами пріоритетні напрямки втілити в життя?
— Реформа в освіті — це не одноразовий акт. У зв’язку з тим, що наука твориться щодня, вдосконалюється система викладання, потреби молодих людей змінюються, реформи потрібні весь час. При цьому мова йде не про те, щоб ми щодня змінювали закон. Справа в тому, щоб у період, коли є сталі закони і ми маємо можливість у їхніх межах працювати — відслідковувати зміни, виклики, ризики в суспільстві. Потрібно напрацьовувати ці невеличкі зміни. Скільки потрібно часу? Незалежне оцінювання уже введено цього року. Зрозуміло, що потрібно ще рік-два, щоб воно вийшло на ту норму, яка буде прийнятною для всіх. Нині багато говорять про якість тестів, забезпечення прозорості. Ми будемо все це відслідковувати й обговорювати всі питання — робитимемо моніторинг і зміни, які потрібні. Важливо те, що ми вже сприйняли незалежне оцінювання, бо є Указ Президента 2005 року, є своє бачення щодо узаконення процедури.
Що стосується консолідованої участі держави й громадянського суспільства, то це — довший шлях: суспільству слід зрозуміти, що воно має брати активну участь у процесі навчання молодих людей. Відповідальність за це несуть всі. У громаді має виробитися розуміння цього. Що стосується науки, то на її розвиток потрібні великі кошти. Сподіваюся, наша модель спрацює. Наступного року ми відслідкуємо де, можливо, потрібно більше профінансувати. Думаю, що до наукових шкіл, які ми підтримуватимемо, потягнуться інші навчальні заклади. Що стосується підручників, то це — теж шлях тривалий. Є проблема з підручниками з української мови у школах, у яких навчаються діти національних меншин. Це дуже важливо й, зокрема, пояснює, чому в Криму виникло питання із небажанням випускників проходити незалежне оцінювання українською мовою. Виявляється, їх там просто не навчають української, тому вони її не знають. Усі діти — здібні, і якщо вони мали б змогу вивчати українську, то вивчили б її. Це зачіпає проблему кадрів, підручників і мотивації вчителів. Окрім того, підручник з української мови для російськомовних шкіл — це одне питання, для румунсько-молдовської групи — інше, і зовсім інше — для угорської. Усі ці проблеми ми обговорюємо чи не щодня.
— А як можна вирішити проблему хабарництва у вищій школі?
— Ця проблема не вирішується одним наказом. Розповім про свій досвід на посаді ректора Львівського державного університету. Там я щомісяця мав зустріч із студентами, але не представницьку, а в актовій залі, де могло зібратися чоловік 700. Приходили хто хотів — про ці зустрічі знали всі. Студенти запитували про що хотіли, говорили що хотіли і про кого хотіли. Спочатку, можливо, такі зустрічі не зовсім удавалися, але потім активізувалися. Головне, що всі питання ми вирішували там же: коли говорили, що викладач погано викладає, чи ще якась проблема виникала, то на місці й вирішували. Виявлялося, що не завжди мали рацію й студенти. От така була пряма демократія. По-друге, щосеместру (це продовжується нині) ми робили моніторинг «Викладач очима студентів» у спеціально створеному центрі. У ньому брали участь близько 700 викладачів і приблизно дев’ять-десять тисяч студентів. Спочатку ми побоювалися, що студенти будуть писати погане на викладачів, але переконалися, що вони — дуже виховані й об’єктивні люди. Середня оцінка була 4,3— 4,5 балів. Тобто це були добрі оцінки. Я переконався, що метод такої прямої демократії — дуже дієвий. І третім методом був телефон довіри: якщо студент телефонував з певного приводу, то впродовж півгодини його питання вирішувалося. Якщо ж були окремі скарги — робилися збори групи чи потоку, на яких був присутній декан, проректор чи я. Я б рекомендував багатьом ректорам це робити. Бо коли відверто говориш з молодими людьми, виникає взаємна довіра.
