Збудувавши найпівнічнішу у світі православну церкву на півострові Таймир, троє волинян, повертаючись додому, загинули в авіакатастрофі. Чим більше українців знаходять роботу далеко від дому, тим частіше сумні звістки приходять у їхні сім’ї...
А ОЛЕГ ВСЕ МАЛЮЄ ТАТА...
Незадовго до приїзду чоловіка із заробітків Таня заколола свиню. І якби Володя повернувся додому живим, у їхній невеличкій «врем’янці» за святковим столом перебували б усі сусіди, уся вулиця Шкільна, що у містечку Ратно, на якій так недавно виросли такі красиві нові будинки. Товариського й компанійського Володю Косміна ніхто і ніколи не бачив без усмішки. І без якогось робочого інструмента у руках — теж...
Придавлена до землі не літами (їй всього 64), а тяжкою працею і несподіваним горем, Володина мама розказує, що всі у родині її чоловіка у селі Хотешові були чудовими столярами. І син, навчаючись у Камінь-Каширському міжшкільному виробничому комбінаті, був на Дошці пошани... Кілька років тому, коли над Волинським Поліссям, неподалік Ратного і рідного Володиного Хотешова пронісся буревій, він з батьком у люті морози цілу зиму розчищав ліс, щоб заробити дерева на дім.
На подвір’ї поруч з притихлою від горя «врем’янкою» — новий двоповерховий будинок, який таки звели Косміни. Заради цього будинку і сімейного добробуту Володимир Космін і їздив на заробітки аж за Полярне коло.
Наче осколок життя ще недавно щасливої сім’ї — барвистий календар на стіні, навпроти подружнього ліжка. П’ятирічний Олег дуже любив його розглядати, уявляючи, напевне, на цих вулицях тата, звично вимовляв назву міста, у якому той працював останнього року. Календар присвячений ювілею районного таймирського містечка Хатанга і обрамлений словами, які у цьому домі тепер видаються знущанням: «Все будет хорошо!»
У цьому домі мимоволі опускаєш руки перед Долею... Бо як інакше пояснити безпричинну, несправедливу загибель молодих людей? Володя був єдиним сином у Косміних, та ще й народився на світ через 16 років після шлюбу.
— І коли його мені вперше принесли, я тільки сказала: «Ну, я б тебе й серед тисячі впізнала», — гріє душу у спогадах згорьована мати, дивлячись на нас синовими очима: фотознімки з сімейних альбомів підтверджують разючу їхню схожість.
Ще задовго до трагічного дня рідні Косміна переживали неспокій. Батькові снилися глибокий колодязь, чорна вода, мертва риба... Дружина не знаходила місця і чомусь не вірила, що чоловік, врешті, приїде додому. Не було літака з Хатанги, а був літак, бо була пурга... Або гроші зароблені з Москви не переслали, або чоловік, який мав їх виплатити, з відпустки не повернувся... Коли Володя зателефонував і назвав точну дату вильоту, Таня вислухала і тихо поклала трубку. Не зiзналась сусідці, хто дзвонив, не сказала дітям. П’ятирічний Олег і так змучився чекати тата: усе його портрети малював. Але Тані на той час теж уже наснився сон. Наче вона з дітьми у новій хаті, котра стала ще гарніша і новіша, а чоловіка ніде немає. Вони з дітьми його шукали, шукали, та так і не знайшли.
НА КРАЙ СВІТУ — ЗА СМЕРТЮ
Рідні та знайомі кажуть, що це була надзвичайно щаслива сім’я, народжена з великого кохання. І навіть сімейні фотознімки цьому яскраве підтвердження... Таня і Володя навчалися разом у сільськогосподарському інституті в Дублянах. Вона — на спеціаліста по землеустрою, а він — на інженера-механіка. Разом не прожили і десяти років. Як Таня — чудова господиня, так і Володя нікого ніколи до свого дому не наймав: усе сам умів зробити. Проте роботи за спеціальністю не те що не було. За заробітки, які випадали, не міг прогодувати сім’ю. Слово «Хатанга» увійшло у їхній дім на початку цього року, коли земляки запропонували Косміну поїхати на будівництво православного храму на Таймир.
— Ви думаєте, йому не пропонували роботи тут? Викликали, агітували на керівні посади, але що нині можна заробити у так званих реформованих колгоспах, на нашій бідній землі? Єдине, що родить на наших грунтах, — льон — і той звели. Льонзавод у селі Жиричі, неподалік Ратного, продали, а потім люди приміщення розібрали і на хліви собі цеглу забрали. Плакати хотілося над таким поділом майна, коли на одні робочі руки припадало кілька метрів стіни і ти мусив її бити ломом. Ми у селі і молока не завжди бачимо, бо здаєш його заради копійки у дім. Володька так жити не захотів! — розказували земляки Косміна.
На одинадцятому році української незалежності жителі прикордонних з Білоруссю волинських районів мають нову стару ікону: «бацьку» Лукашенка. У білоруських колгоспах волинські «наймити» полють і збирають буряки, льон, бульбу, овочі, цибулю, працюють на будівництві. Молоді, працьовиті і непитущі чоловіки масово «обустраивают Россию».
— Вийдеш навесні на автобусну зупинку, усі кудись роз’їжджаються: ті — у Москву, ті — в Орел чи Воронеж. Я теж з дитинства мріяв водієм бути, на автобусі, на машині працював, а довелося, бач, і за Полярним колом попрацювати, — констатує Іван Адамович Парфесюк, один iз волинської бригади, в якій Володимир Космін зводив храм у Хатанзі. Більшість хлопців з бригади повернулися два місяці тому, а троє лишилося: дещо зашпаклювати, дещо підфарбувати...
— І наче богоугодну справу зробили, і така трагедія... Я ж сам тим Іл-18 три рази літав! Було, що летіли, як у рукавичці, стільки людей, бо ж літак, правда, це був Як-40, забирав пасажирів з мису Шмідта, а в Хатанзі вже довантажувався. А їх усього 18 чоловік летіло! — зітхає він.
Майстровиті волиняки не тільки спорудили у Хатанзі, в якій коротке заполярне літо триває всього місяць, великий дерев’яний православний храм. Iз наміру звести цегляний нічого не вийшло, бо сюди все доставляють літаками або морським шляхом у порт Дудінка (і навігацію, до речі, виносять на своїх плечах українські моряки- заробітчани). Вони і євроремонт у районній адміністрації Хатанги зробили. Крім українців, тут нема кому «вкалувати» на будівництві. Місцевий народець, визнаний ООН вимираючою нацією, щомісяця отримує в банку певну суму від міжнародних організацій (щоб тільки жили, плодилися й вирощували «олешек»!) — і майже зразу її пропиває.
Як їхні предки освоювали Канаду, Аргентину і Парагвай, так нинішні волинські (також львівські, івано- франківські, рівненські і тернопільські) заробітчани освоюють Італію, Португалію, Іспанію і вже навіть Австрію з благополучною Швейцарією. І найчастіше — напівлегально... Везуть на Волинь цинкові труни і з Росії. Минулого літа область шокувала трагедія, яку пережили в одному з сіл Камінь- Каширського району (звідки родом і Володимир Космін та багато хлопців з хатангської бригади). У село привезли три труни, у двох з них були рідні сестри... Дівчата не перший рік їздили на заробітки у цей російський колгосп, кажуть, голова дуже цінував їхні роботящі руки. І голова сусіднього колгоспу попросив їх допомогти на якихось роботах, пообіцяв добре заплатити... Коли поверталися, потрапили в аварію... Моторошна іронія долі: одного з волинських заробітчан, що тоді не постраждав, смерть наздогнала через кілька місяців вже у Білорусі, де він «вкалував» на батька Лукашенка... Скоро не буде у цьому районі сіл, куди б не привезли загиблого заробітчанина.
ДО РЕЧІ
Згідно зі статистикою, визначеною за методологією Міжнародної організації праці Міністерством праці й соціальної політики, рівень безробіття в Україні в першому півріччі поточного року знизився до 11,4%, порівняно з 11,9% минулого року. За офіційними даними, цього року більш ніж удвічі скоротилася кількість людей, що перебувають у неоплачених відпустках; майже на 200 тис. скоротилася кількість людей, які працюють неповний робочий день. Утім, попри такі райдужні показники, в Україні все ще залишається 2 млн. 600 тис. офіційно зареєстрованих безробітних. Окрім того, існує така категорія, як «неповне» безробіття (люди, які працюють неповний робочий день, тиждень), і таких «напівпрацюючих» у нас майже 787 тисяч. А ще, за даними консультанта Президента з економічних питань Елли Лібанової, є ще 1 млн. 400 тис. українців, що перебувають у вимушених відпустках. Отже, в Україні рівень безробіття, за різними підрахунками, коливається від 11 до 20 відсотків, і тому сотні тисяч наших співвітчизників змушені щорічно виїжджати на заробітки в інші країни, часто напівлегально, братися за будь-яку роботу, миритися з важкими умовами праці, коли про техніку безпеки згадують рідко.
На цьому тлі дуже дивно виглядає той факт, що керівництво країни, яка прирікає своїх громадян на таке існування, не знайшла потрібних слів, щоб висловити співчуття сім’ям українців, загиблих унаслідок недавньої авіакатастрофи російського літака.
