13 вересня 1993 р. Шимон Перес і Махмуд Аббас зустрілися на галявині біля Білого дому для підписання Декларації принципів між Ізраїлем та ОЗП, або Угод в Осло. Лідер ОЗП (Організації звільнення Палестини) Ясир Арафат й ізраїльський прем’єр-міністр Іцхак Рабин закріпили тоді дану угоду історичним рукостисканням.
Угоди в Осло (що стали результатом секретних перемовин, які стимулювалися норвезьким урядом і проводилися в столиці цієї країни) закликали до п’ятирічного перехідного періоду, під час якого ізраїльські збройні сили повинні були вийти з Сектора Гази і з незазначених областей Західного Берега, і було б створено палестинський уряд. До угоди додавалися посвідчувальні листи ОЗП та Ізраїлю. Кінцевою метою, яка, між іншим, ніколи офіційно не розголошувалася, було створення палестинської держави в межах 1967 р.
Але цілі, зазаначені в Угодах в Осло, залишилися недосягнутими. Угода навряд чи переживе 89-річного Переса і 77-річного Аббаса, що сьогодні є президентами Ізраїлю і Палестинської автономії, відповідно. Погіршенню перспектив установлення тривалого миру сприяли декілька чинників.
Можливо, найважливішим чинником стало продовження (і, часом, прискорення) створення ізраїльських поселень на окупованих палестинських територіях. Деякі палестинці Західного Берегу і Гази вказували на нездатність Угод відкрито закликати до закінчення незаконного створення ізраїльських поселень. Але, враховуючи слабкість ОЗП і брак підтримки в арабському світі після її відмови виступити проти іракської окупації Кувейту, її лідери погодилися на незавершену угоду, оголосивши, що питання про палестинські кордони буде узгоджено під час перехідного періоду.
Але через 19 років Фонд за мир на Близькому Сході, що базується у Вашингтоні, повідомляє, що після підписання Угод в Осло на окупованих палестинських територіях було побудовано більше єврейських поселень, ніж до їх підписання. Як результат, необхідність припинення створення нових поселень Ізраїлем стала міжнародною (а не лише палестинською) вимогою для проведення ефективних мирних переговорів.
Ще один важливий чинник — безперервні зіткнення. Відтоді, як Рабин і Арафат потисли один одному руки, було вбито близько 7 тис. 500 палестинців і 1 тис. 400 ізраїльтян, і значно більше людей отримало поранення або опинилося в ув’язненні. Однобічна політика Ізраїлю щодо знесення будинків у Палестині призвела до депортації або позбавлення житла багатьох палестинців в Єрусалимі, Хевроні, в долині річки Йордан і в інших місцях. Хоча кількість убитих останніми роками різко знизилася, не минає й дня без насильства того чи іншого роду, часто проти цивільного населення, у тому числі дітей.
Таке насильство підживлюється зростаючою безнадійністю за відсутності дипломатичної угоди. Лідери різних країн тільки виголошують промови про мир, проте не здатні сміливо і рішуче взятися за розв’язання даного конфлікту.
Наприклад, обрання чотири роки тому президентом США Барака Обами відродило надії на відновлення переговорів. Але посланець миру від Обами Джордж Мітчел пішов у відставку, а «квартет» (ООН, ЄС, Росія і США) вийшов з гри. Тим часом, умовна обіцянка ізраїльського прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу підтримати створення палестинської держави втратило будь-який сенс через ухвалення його урядом провокаційної політики створення поселень на територіях, які мали б увійти до складу палестинської держави.
Угоди в Осло розділили окуповані території на три регіони. Палестинці отримали найбільш густонаселені міста, тоді як ізраїльтяни зберегли повний військовий і адміністративний контроль над найбільшою територією — регіоном «C», що займає до 61% Західного Берега.
Багато палестинців вважають, що це слугує довготривалій сіоністській меті залишати землю безлюдною. Ізраїльські поселення призвели до фактичної анексії Ізраїлем території, на якій палестинці прагнуть створити свою державу. В результаті цього, за відсутності чіткої угоди про кордони регіон «C» стане об’єктом серйозної конфронтації.
Угоди в Осло також не змогли спрямувати палестинців на шлях досягнення економічної незалежності. За даними МБРР й інших міжнародних органів, повільні й заплутані бюрократичні процеси і процеси забезпечення безпеки, у тому числі сотні КПП, роблять економічний розвиток Палестини неможливим.
Проблема посилюється залежністю Палестини від ізраїльських товарів, а також контролем Ізраїлю над переміщенням товарів і населення між Західним Берегом і Сектором Гази, що знаходиться в блокаді, і всередині них.
Метою Паризького протоколу 1994 р., одного з найважливіших доповнень до Угод в Осло, було визначити характер економічних взаємин між Ізраїлем і Палестинською автономією. Але Ізраїль перекрутив його на догоду своєму бізнесові. Протокол зобов’язав Палестинську автономію встановити ціни на певні товари і свою ставку ПДВ на рівні з ізраїльськими, також він змушує палестинців використовувати ізраїльську валюту і регламентує митні процедури на прикордонних переходах з Йорданією та Єгиптом.
Палестино-ізраїльский конфлікт, якому вже не менше 45 років, не є складною проблемою: навпаки, його сутність можна узагальнити одним словом — окупація.
Врешті-решт, Аббас докладе всіх зусиль для визнання Генеральною Асамблеєю ООН державності Палестини, що стане його останнім звершенням, перш ніж він піде з політики, в чому він, зокрема, зізнався своїм головним помічникам. Після його відходу Ізраїлю стане не вистачати його рішучої протидії насильству, а також його підтримки співпраці у сфері забезпечення безпеки.
Символічне рішення про визнання державності й подальша відставка Аббаса підіб’ють підсумки процесу, який розпочався ще до Осло і підривав прагненення палестинців майже два десятиліття. Закінчення процесу, розпочатого в Осло, має тільки два варіанти розвитку: хаос, екстремізм і насильство або новий процес мирного врегулювання — в ідеалі такий, який зможе покласти край окупації і подарує Палестині незалежність і свободу разом із безпечним і захищеним Ізраїлем.
Дауд КУТТАБ — генеральний менеджер соціальної медіамережі в Аммані, раніше працював професором журналістики в Принстонському університеті
