За словами заступника директора столичного книжкового супермаркету «Буква» Артема Лобанова, щомісяця магазин отримує 46-47 тисяч екземплярів російських книжок та 4-5 тисяч українських. Серед останнiх близько 200 найменувань складають новинки. Уся українська книжка реалізується майже на 100%. Російська — реалізація порядку 85-90%. Загалом серед наявної в магазині літератури 85% складають книги, вироблені в Росії, та 15% — вироблені в Україні. Якщо взяти до уваги середньостатистичні ринкові показники по всій державі — співвідношення понад 9:1, — «Букву» можна сміливо назвати оплотом української книги. Яка, щоправда, ледве дихає...
Щоб з’ясувати, звідки взялися оті 700 мільйонів, кореспондент «Дня» провів міні-розслідування. Обидва вето Президента на «книжкові» закони — «Про державну підтримку книговидання в Україні» та «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування» — мотивуються недоотриманням бюджетом України у минулому році майже 700 млн. гривень податкiв та прогнозом ще більшого дефіциту на цей рік. Таку аргументацію главі держави підготували Мінфін та Мінекономіки. Заступник державного секретаря Міністерства фінансів Василь Регурецький, коментуючи походження цифри у 700 млн. гривень, пояснив «Дню», що «видавці можуть і не бачити цих цифр», тому що вони не враховують діяльність суб’єктів, дотичних до книговидання. Видавці ж, зокрема директор видавничого дому «Юридична книга» Василь Шевченко, стверджують, що цифра «економічно не обґрунтована», тому що галузь просто не має відповідного фінансового обігу. У свою чергу, Міністерство фінансів власні розрахунки будує на «щорічних звітах Податкової Адміністрації». Керівник прес-служби Податкової Адміністрації України Юрій Константинов, вказавши на складність механізму надання таких цифр, порекомендував нам «звернутися до першоджерела — Адміністрації Президента, де готуються вето». Головний спеціаліст економічного управління АП Валентина Балицька повідомила «Дню», що усю інформацію про рішення Адміністрації можна знайти на офіційному сайті www.president.gov.ua, а щодо цих 700 мільйонів, то їх можуть пояснити... в Міністерстві фінансів. Коло замкнулося. Ви що-небудь зрозумiли?
Українська книжка отримала ще один руйнівний удар. Як скоро вона зможе підвестися з цього нокдауну, невідомо. Під «українською книжкою» слід передусім розуміти книгу, вироблену в Україні, навіть незважаючи на таке «вторинне» поняття, як мова видання. Сюди ж необхідно додати поліграфічну промисловість та поняття «ринку», де книга реалізовується як товар. Усе це наразі жодним чином не контролюється національним виробником — українці повністю, без бою і спротиву, здалися сусідам. Останні контролюють за вельми скромними підрахунками близько 90% споживацького ринку книги. Коштує це нам усього якихось 500 мільйонів гривень, які щорічно вивозяться із нашої держави. Це абсолютно реальні «живі» кошти, які вимиваються з економіки, а по суті з добробуту громадян. Наголос на реальності грошей зроблено з метою протиставлення їх паперовим розробкам вітчизняних чиновників, які, піклуючись та «послідовно відстоюючи» національну книжку, довели її до такого стану. Але ж судити про турботу, як відомо, треба «за справами їх».
Початок цього матеріалу ще днів зо два тому міг носити легкий інформаційно-застережливий характер. Але справа у наступному. Троє знаних в українському книжковому світі людей — директор Книжкової палати України Микола Сенченко, генеральний директор видавництва «Генеза» Олексій Дубас та директор видавничого дому «Юридична книга» Василь Шевченко — влаштували прес-конференцію під інтригуючою назвою «Міфи та реалії про державну підтримку української книги». Йшлося про загалом відомі речі: звуження сектора дитячої книги; збільшення у минулому році назв виданих книжок (понад 11 тисяч — абсолютний рекорд українського книговидання); водночас зменшення загальних тиражів; про те, що практично половина виданих минулого року книжок (18 млн.) — це підручники, а отже, справжній ринок художньої, перекладної та довідкової літератури ще мізерніший, ніж це здається на офіційному папері; про те, що Білорусь видає 7 книг в рік з розрахунку на одного жителя, Росія — 5, а ми не спроможемося й на одну; про те, що вітчизняні книги є лише у деяких великих містах, бо у 1992 році була повністю зруйнована система розповсюдження; про те, що із 42000 (сорока двох тисяч) українських бібліотек аж 40 (сорок) мають можливість закуповувати новодруки...
Але ж основне — «державна підтримка української книги»! Її історія така ж сумна, як плач Ярославни. Суть у наступному: нормального, повноцінного, ефективного й дієвого Закону про підтримку (чому не розвиток?) української книги не було, немає і ближчим часом не передбачається. До речі, лексика чиновників вельми показова — підтримують інвалідів на милицях, вентиляцію легенів у комі та рівень інсуліну в крові. Тобто апріорі вважається, що виправлення ситуації (лікування і розвиток) не потрібне — замість терапії пропонується зафарбовування пролежнів. Більше того, тимчасові ін’єкції маленьких пільг днями остаточно припинено.
28 листопада Верховна Рада прийняла Закон «Про державну підтримку книговидання в Україні». Депутати проявили безпрецедентну одностайність — 406 голосів «за» із 407 зареєстрованих у залі. При всій дискусійності постанови, вона могла трохи припідняти українську книжку з колін. Поодинокі ж протести зводилися до трактування Закону, як «пральної машини для відмивання брудних коштів». Таке визначення йому дали брати Капранови — господарі видавництва «Джерела-М», продюсерської агенції «Зелений пес» та організатори літературного конкурсу «Золотий Бабай». До речі, організатори згаданої прес-конференції фактично привселюдно звинуватили їх у лобіюванні в Україні російських інтересів (запрошуємо панів Капранових висловити свою думку з цього приводу). Менше з тим, рівно за місяць Президент наклав вето на цей Закон, мотивуючи крок суттєвими втратами прибуткової частини бюджету, — 700 мільйонів гривень — запропонував внести корективи та ввести в дію з початку 2004 року. А тимчасові пільги закінчилися 31 грудня 2002 року. Отож, «для підтримки штанів-2003» Верховна Рада 16 січня цього року 252-ма голосами приймає Закон «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування», який практично продовжував ці пільги на рік, тобто до початку дії ветованого закону. Тепер залишалося «слово за Президентом».
Повертаючись до прес-конференції, слiд зазначити, що присутні там фахівці (теоретики й практики) вказали, що «якщо не прийняти запобіжних заходів, то протягом року український ринок книговидання буде майже повністю втрачений... Не підписання Закону про продовження пільг призведе до порушення відносної стабільності на видавничому ринку України, втрати обігових коштів, подорожчання і без того недешевої книги». Ще зранку «українські видавці сподівалися, що Президент України, який послідовно підтримує українську книгу, підпише цей важливий Закон». У той же день Президент наклав на нього вето. Аргументація: порушення встановленого 95 статтею Конституції України принципу збалансованості бюджету, а також 27 статті Бюджетного кодексу країни (визначення видатків, які належить скоротити або джерел наповнення бюджету). Президент також відмітив, що внаслідок дій пільг у 2002 році бюджет недоотримав 400 мільйонів гривень ПДВ, близько 200 мільйонів ввізного мита та 50 мільйонів податку на прибуток. І знову фігурує цифра у 700 мільйонів гривень цьогорічних гіпотетичних втрат.
Фахівці ставлять питання: звідки взялися ці 700 мільйонів гривень? За розрахунками, зокрема, пана Василя Шевченка, «цифра економічно не обґрунтована». Проста логіка свідчить, що для сплати такої пристойної суми податку обіг галузі повинен складати 4 мільярди (!) гривень. Сьогодні ж офіційно маємо щось близько 350 мільйонів. Відчуйте різницю. За словами Шевченка, вирахували і подали цифру Президенту (700 млн.) Міністерство фінансів та Міністерство економіки... Хто наводить більш достовірні цифри, (на одні спирається глава держави, на інші видавці), залишається загадкою. У кращому випадку йдеться або про некомпетентність Мінфіну і Мінекономіки, або про «помилки» видавців.
Ще одним аргументом проти «закону 406» було його несвоєчасне подання у Верховну Раду (треба за півроку до прийняття бюджету). Але є маса прикладів, коли закони приймалися заднім числом і діяли протягом усього року. Виходить, що справжня причина не у бюрократичних часових рамках, а у елементарному бажанні України розвивати галузь.
Олексій Дубас також розповів, що «російські колеги чітко відслідковують ситуацію на Україні». Оперативності відслідковування можна позаздрити: 31 грудня Володимир Путін підписав закон, який фактично продовжує російські пільги ще на 2 роки. Пан Дубас вважає його відповіддю Росії на «закон 406», хоча як вже зазначалося, Президент України наклав на нього вето 27 грудня, тобто за чотири дні до цього. Логічно було б припустити, що росіяни просто й надалі турбуються про одну з найприбутковіших своїх галузей та не хочуть випускати з під контролю ринокСНД. Вплив на свідомість часто важливіший, ніж розмір гаманця, а внутрішні імітації та копирсання України щодо «підтримки» тут зовсім ні до чого. Допоки Росії вдається успішно стримувати Україну в намаганні мати власну книжку, можна тільки мріяти, що на нас можуть дивитися, як на повноцінного конкурента, а не банальний платоспроможний ринок.
Висновки. 1) Українські видавці не мають пільг. Російські й далі мають їх. Ми й надалі споживатимемо тільки те, що нам привозять фурами. Вони й надалі вивозитимуть чималі конвертовані кошти. 2) Хтось вдало шахрує з цифрами. Інші пояснення щодо «зарубування» законів та скасування будь-яких пільг — фактично відключення реанімаційного обладнання від напівтрупа українського книговидання — знайти важко. 3) Державі байдуже, що купують та читають власні громадяни. Більше того, послідовна впертість окремих її елементів (структур, чиновників) свідчить, що їм вигідна така ситуація. Навряд чи це відображається на офіційній зарплатні держслужбовця. 4) Замість того, щоби дати галузі вільно розвиватися і перетворити її на прибуткову (податки, робочі місця тощо) і читачів, і виробників кормлять профанацією та імітацією руху «підтримки». Не для FATF: хай навіть при цьому відмиваються кошти — як це робилося в Росії, — чи це не краще, ніж вони тупо витечуть через офшори? 5) Ми вкотре програли. Ми звикли до поразок і забули, що таке перемоги. Не десь, хоча б у власному домі, на власному ринку.
