Через газету «День» звертаюся з великою подякою до пана Джеймса Мейса, публікації якого про голодомор 1933 року в Україні звернули на себе увагу серйозністю та об’єктивністю. Якби не статті п. Мейса, багато людей в Україні не знали б про велику роботу, проведену в Америці по збиранню матеріалів, свідчень людей, що пережили жахливий час.
Я, як українка, родина якої знає про голодомор не з публікацій, вдячна Конгресу США і особисто п. Мейсу за величезну працю, присвячену висвітленню страшних сторінок життя моєї країни.
Із дитинства я пам’ятаю розмови про страшний голод в Україні. Моїй мамі в 1933 році було 10 років. Вона розповідала мені, як опухнув від голоду її молодший брат. Коли до нас в гості приїздили старші мамині сестри, вони зазвичай згадували дитинство. Звучали діалоги, які відкарбувалися в пам’яті. Мама питала: «Які Княжицькі?» — і сестра відповідала: «А ті, що в голодовку всі вимерли» (!). Відповідь вражала і тому запам’ятовувалась. Мамина землячка (мама народилась і виросла в містечку Новий Буг Миколаївської обл.) розповідала, що її, 12-річну дівчину, зачиняли в будинку, не пускали на вулицю. Я не зрозуміла, запитала: «Чому?» — і почула відповідь: «А щоб мене не з’їли» (!!!).
Родина мого батька врятувалась тому, що дід вчасно зрозумів, що їх чекає, чудом зумів вивезти сім’ю під Ленінград, влаштувавшись там на роботу в заготзерно. Про те, як вони тікали з України, потрібно писати окремо. Коли ми з моїм дядьком відвідували на цвинтарі могили родичів (с. Сорокотяги Білоцерківського району на Київщині) я запитала, чому в частині цвинтаря на могилах немає хрестів? І почула у відповідь, що тут лежать поховані 1933 року — тоді третина села померла від голоду.
Коли я читаю публікації на тему геноциду 1933 року в Україні, а загинула така велика кількість людей, що дозволяє класифікувати ці жахливі події як геноцид, виникає запитання (думаю не тільки в мене): за що? Маю на увазі не Москву, яка давала вказівки, а вищі сили, які керують нашим життям. За що Господь покарав мешканців Південно-Східної і Центральної України? (Західна Україна, до речі, не попала під караючий меч. Заслужила кращу долю?) Єдина відповідь, яку я знаходжу, — за те, що забули Бога, за проклятий атеїзм, простіше — за безбожництво і ще за яничарство.
Коли в 20-х роках почали нищити церкви, палити ікони, знущатись зі священиків, зрозуміло, що для справжніх християн це була трагедія. А яка була реакція основної маси? «Идея овладела массами и стала движущей силой». Ця «масса» потім розрахувалась жахливим чином?
Із публікацій останніх років я знаю, що коли польські комуністи (будь-яка нація має пристосуванців і зрадників) захотіли повторити шлях Москви, вони відчули такий спротив населення, що і думати забули нищити храми. А ми, українці? Як повели себе наші діди й прадіди? Чи був спротив? В якій мірі? Публікації на цю тему відсутні, або їх дуже мало.
Згадується розповідь відомого київського архітектора Добровольського. В ті складні довоєнні часи він, студент, прийшов на лекцію з архітектури. Лекція затримувалась, не було викладача. Раптом професор зайшов, сів за стіл і... заплакав. Здивованим студентам пояснив, що тільки що підписав документ, який засвідчив, що Михайлівський собор не має архітектурної цінності. Вибір був — або Соловки, або підпис.
Зараз, коли я стою в Михайлівському соборі, то думаю, як могла піднятись рука на Храм, в якому 1000 років люди молились Богу? На що міг розраховувати народ, який допустив, щоб його храми висаджували в повітря? Чому люди, які вчора вінчалися в церкві, святкували, хрестили своїх дітей, відспівували померлих близьких, раптом як дикуни, варвари почали нищити свої церкви, своє коріння, свій Дім? Чому це сталось саме в православній частині України? Згадаємо відому сентенцію — «все від Бога». Чому знищена — і назавжди — православна Візантія? Чому атеїзм переміг в Москві і звідти, як страшні метастази, почало поширюватися безбожництво на інші території?
Я вважаю, голодомор посланий як кара на християнський народ України, якому віру приніс сам апостол Андрій Первозваний. Українці несли християнство на схід, на північ, були християнським народом, а в ХХ сторіччі понесли страшну кару за відступництво від Богом даних віри, мови, батьківщини. Коли п. Мейс розмовляв зі свідками, що вони казали з цього приводу? Адже запитання, за що, не могло не виникнути.
Розумію, що зачепила тему, яка висвітлює надзвичайно складні й глибокі процеси розвитку нації в історичному, географічному, релігійному та інших аспектах. Так хотілось би прочитати блискучу, глибоку статтю у відповідь, написану ерудованим автором, розумом і серцем.
З повагою до редакції моєї улюбленої газети, Людмила КРИВЕНКО, Київ
