У книзі американо-європейського історика Роберта Дарнтона «Велике котяче бойовище» є надзвичайно цікавий фрагмент, вартий того, аби процитувати його повністю:
«Готуючи небіжчика до поховання, балійці читають уголос різні історії, найзвичайнісінькі історії зі збірок усіляких казок. Читають без перерви, двадцять чотири години на добу, два або три дні поспіль — і не для того, щоб розвіятися, а для оборони від злих духів, що полюють за душами померлих одразу після скону, коли ті найбільш вразливі. Історії відганяють демонів. Кожна історія, як матрьошка або як англійський живопліт, містить кілька собі подібних. Занурившись в одну історію, людина водночас занурюється у другу, натрапляючи за кожним поворотом на новий сюжет, аж доки не сягне осереддя, захованого всередині оповідного простору, як небіжчик у внутрішньому дворі. Духи туди дістатися не можуть, бо не вміють повертати за ріг. Вони безпорадно б’ються чолом об вибудуваний читцями оповідний лабіринт, і читання стає фортечним муром довкола балійського ритуалу. Ця стіна слів діє за тим самим принципом, що глушіння радіопередач. Читання не розважає, не вдосконалює вади і не допомагає скоротити час: поєднанням оповіді й какофонії воно захищає душі».
У сьомому і на сьогодні останньому фільмі з циклу «Кошмар на вулиці В’язів» на вічного Фредді Крюгера, котрий вбиває своїх жертв уві сні, знаходиться рада, придумана з небаченими для фільму жахів елегантністю й дотепністю: виявляється, про цього невмирущого демона треба зняти останній фільм, тобто розказати останню історію, в якій закрити його, мов джина у пляшці. Це — єдиний засіб, і він зрештою спрацьовує.
Невідомо, чи читав режисер «Кошмарів» Уес Крейвен Дарнтонову книжку, та це не так і неважливо. Власне, приклад із балійським похованням у «Бойовищі» наводиться для того, аби показати, наскільки по-різному підходять до читання різні народи, а також наскільки різною справою воно було в різні епохи. Дарнтон дослідив у своїй книжці епоху Руссо, переконливо довівши, що сприйняття тексту кардинально міняється від століття до століття.
Ще одне припущення може видатися занадто довільним, але, напевне, у всьому, що стосується історій, лінійного часу не існує, точніше, він ділиться на безліч паралельних потоків. І тоді, наприклад, ставлення до читання як до магічної дії виникає в аборигенів тропічного острова і в прагматичного голівудського фільммейкера абсолютно взаємонезалежно.
Ба більше, лабіринт оповідей тому і має таку силу, що дозволяє робити з часом дивовижні речі: сповільнювати і прискорювати, ділити на безмежне число рукавів чи взагалі скасовувати, стирати, влаштовувати ахронічну білу пляму, лакуну, в якій ображено спиняються всі годинники.
Можливо, так стається тому, що історія, оповідь сама по собі — незалежно від того, викладена вона музикою, чи словом, чи зображенням, — єдиний з-поміж лабіринтів, вибудований не у просторі, а у часі.
І саме тут, мабуть, тільки й може заблукати наймогутніший серед демонів — Хронос.
Тому ми розповідаємо й розповідаємо одні й ті самі казки.
