Хоча кажуть, що брехати зовсім недобре, але ж це можна зробити так, що ніхто слова лихого не скаже. Ба більше, запишуть до енциклопедії, співатимуть хвалу й наслідуватимуть у міру здібностей.
Наприклад, у прокат вийшов американський фільм «Містифікація». Посереднє кіно, чесно кажучи, і навіть те, що ґрунтується воно на реальних подіях, справи не поліпшує. Річ в іншому.
Отже, в основі сценарію — автобіографічна книга «Містифікація» Кліффорда Ірвіна (його грає Річард Гір). Цей письменник спеціалізується на біографічній прозі. Перша відома робота — життєпис Елміра де Хорі, надзвичайно обдарованого художника-фальсифікатора, чиї підробки класичних шедеврів живопису часом були переконливіші, ніж оригінали. Темою другої книги Ірвін обрав життя таємничого мультимільйонера Говарда Х’юза — і тим самим став центральною дійовою особою однієї з наймасштабніших авантюр в історії сучасної літератури. Проблема полягала в тому, що ексцентричний багатій узагалі не йшов на контакт з навколишнім світом, а надто з інтерв’юєрами, журналістами чи біографами. Тож Ірвін за порадою Діка Саскінда (колоритний і темпераментний Альфред Моліна) вирішив просто сфальсифікувати книгу. Працював віртуозно: підробляв листи Х’юза, чеки від його імені, спромігся залізти у надсекретні державні архіви і врешті-решт переконав навіть тих, хто знав Говарда особисто. Обман з’ясувався лише тоді, як книга пішла до друку. Ірвін відсидів 14 місяців і мусив повернути видавцям 765 тисяч доларів.
Зняв «Фальсифікацію» кінематографіст шведського походження Лассе Хальстром. Його найвідомішою картиною досі була мелодрама «Шоколад» з Джонні Деппом і Жюльєтт Бінош у головних ролях. Тепер же він дістав можливість зробити хвацьку авантюрну комедію. Спочатку на те і скидається. Доки Ірвін-Гір вдало майструє докази своєї близькості з Х’юзом і викручується з небезпечних ситуацій, дивитися на те цікаво. Далі, на жаль, починаються суцільні сантименти й моралізаторство. Режисер будь-що прагне засудити головного героя, перетворити майстра містифікацій на банального брехуна. І це руйнує гарний задум.
Та то лише частина пригоди.
Адже історію про Кліффорда Ірвіна вже було сфільмовано геніальним Орсоном Уелсом. Він так само працював у Голлівуді, проте геть чисто суперечив усім його писаним і неписаним правилам. А також був геніальним містифікатором. Перед війною він у прямому радіоефірі так переконливо інсценував новину про вторгнення марсіан на Землю (за мотивами «Війни світів», написаної його далеким родичем Гербертом Уелсом), що США охопила загальнонаціональна паніка: люди масово тікали з дому й ховалися по бомбосховищах. А в 1974 році Орсон Уелс зняв фільм «F for Fake» («Ф означає фальшивка») — про... Елміра де Хорі та Кліффорда Ірвіна. Причому зняв це як документальну стрічку. Насправді ж то була вишукана імітація документалістики — зіграна акторами, серед яких Ірвін, Де Хорі і сам Уелс, котрі зображають самих себе! Тобто, власне, містифікація стала в певному сенсі реальніша, ніж сама реальність: ще й зараз, переглядаючи картину, важко повірити, що то все зіграно й зрежисовано. «F for Fake» настільки вразила кінознавців, що з того часу жанр імітованої документалістики так і називають: «фейк».
Недивно, коли обман є переконливішим за правду. Але він може перевищити і саме життя, стати найкращим, що в тому житті може бути. А така вигадка і називається: мистецтво.
