Можливо, це здасться дещо умоглядним, але будь-який помітний стиль у мистецтві має доволі виразні політичні відповідники. XX століття збагатило жаргон мистецтвознавців безліччю «ізмів», проте, за великим рахунком, усі вони зводяться до кількох термінів. Останній — постмодерн або постмодернізм. Про нього й мова.
Модернізмом інколи називають комплекс експериментальних практик у світовій культурі починаючи з кінця ХIХ століття. Віра в науково-технічний прогрес, народження кінематографа, нові незвичні форми в літературі та малярстві, остаточне оформлення ідеї національної держави — то все спадок саме тої епохи. Та й українська незалежність, здобута 16 років тому, була типово модерністичний проект, і то не провина наша, а біда, що здійснився він так пізно.
Так чи інак, більша частина ХХ століття минула під знаком чітко визначених ідеологій — байдуже, мистецьких чи політичних; кожне сказане або написане слово, кожний мальований або фільмований образ мали особливу вагу, тож як у мистецтві, так і в політиці існували свої ціннісні ієрархії. На жаль, на нашій території та ієрархічність поєднувалася ще й з крайнім ступенем несвободи. Звичайно, конче треба було зламати гнітючу ситуацію. І тут постмодернізм став у пригоді.
Власне, основний постмодерний принцип — це невизнання будь- яких ієрархій. Боротьба ідеологій завершена, всі вони одна одної варті й заслуговують на тотальне осміяння — через їхне зіткнення в межах одного тексту або твору. Недивно, що тут насамперед притужилася цитата, як прийом — постмодерніст не має свого стилю, зате чудово імітує чужі. Першим об’єктом атаки постмодерн обрав єдино дозволений і схвалений соцреалізм. Знущальний метод прибрав назву соц-арт — позаяк, імітуючи задубілу мову соцреалізму, доводив її до абсурду. Соц-артисти запанували в мистецькому андерграунді, в часи перебудови здобули статус наймодніших східноєвропейських художників, а 90-і взагалі стали епохою постмодерну. Художники, письменники, критики завзято, під оплески вдячної публіки трощили всіх авторитетів, що потрапляли під руку. Те цунамі іронії, безумовно, було необхідне — забагато фальшу накопичилося. Але потужна мистецька хвиля завше тягне за собою чимало незугарної піни. Вочевидь, програмна цитатність і звільнення від будь-яких зобов’язань дали ідеальний сховок для нездар від мистецтва. Ще більш хибний урок, який засвоїла маса політично активних людей — це те, що можна поєднувати непоєднуване і мішати незмішуване. Загравання з імперською, ба, навіть фашистською лексикою в нової генерації російських і частково українських літераторів і артистів досить швидко перейшло на звичку. Пошуки особливого шляху між «коричневим» та «червоним» надзвичайно поширилися. По суті, постмодернізм обернувся зручним засобом в руках інтелектуалів, за допомогою якого легалізувалися нацистські й шовіністичні ідеї. Досить зараз почитати програму чи послухати виступ вождів котроїсь помітної російської партії, за винятком ліберальних, — за таку махрову суміш крайнього націоналізму та лівацької соціальної демагогії в Європі на поріг не пускають. В Україні ситуація краща, але не настільки, щоб заспокоюватися.
Замість з’ясовування, хто винен, одразу краще відповісти на питання, що робити. Дуже просто: таки відповідати за свої слова. В інтернеті, на телебаченні, на папері. Зрозуміти, що епоха загального розмазування по горизонталі скінчилася. Що свою свободу не можна купувати ціною невинних життів. Що є цінності справжні, а є фуфло. А ще є фуфло, яке дуже вміло видає себе за щось справжнє. Але фуфлом від того не перестає бути. Ну і ще декілька речей, про які в гарних книжках написано.
