Між іншим, я збирався написати про Катю Пушкарьову і Годзіллу. Катя Пушкарьова — це відомо хто. Годзілла — це така стометрова ящірка з ходою зомбованого алкоголіка, котра останні півстоліття постійно нападає на бідолашний Токіо, плюючись до того ж синьо-білим полум’ям. Між ними багато спільного: обидві самою своєю присутністю провокують загальне збудження, обидві проходять нелегкий шлях до визнання, з безвiсних потвор перетворюючись на двоногих знаменитостей, і, врешті-решт, на фантазми масової свідомості. Та й закінчувалися вони майже одночасно. Тобто, я дивився останню Пушкарьову, час від часу перемикаючи на сусідній телеканал, де Годзілла приймала фінальний бій зі своїм кібернетичним двійником, створеним людьми, щоб подолати набридливе створіння. Та то таке...
Власне, перемикання — це головна розвага літніх вечорів. Ти потрапляєш у липневу спеку точнісінько мов муха у бурштин: начебто все гарно і прозоро, а жодної змоги поворушитись нема, а друзі всі роз’їхалися по півднях і дачах, а самому на пляж ходити — краще застрелитись, а писати нема про що, оскільки в гастрольно-прем’єрному житті міжсезоння.
Ось сидиш у вихідні та клацаєш пультом. З фільму на фільм, аби просто згаяти час. Вечір не повинен минути даремно, отже — сидиш до останнього кадра, або доки не почнуть злипатися очі. Вочевидь, на всіх каналах теж міжсезоння. Дивне там кіно... Воно, звичайно, різне за жанрами, за ступенем вкладеного в нього таланту і грошей. В одному фільмі когось ріжуть, у другому плачуть від нещасного кохання, в третьому жартують через заднє місце, в четвертому танцюють голяка. Красуні змішуються з чудовиськами, дрібні злочинці — з керівниками корпорацій, пародії — з пародіями на пародії, інколи мигне Клінт Іствуд чи Кайлі Маклохан, все зливається в потік звуків і картинок, штучну веселку, що проходить через мозок, не лишаючи жодного сліда. Порожнеча на вході — порожнеча на виході. Смисловий протяг.
У наступні вихідні ми знову всядемося перед екранами. І знову, і знову, тиждень за тиждень, рік за роком. Видовище має тривати. Без початку і кінця, без смаку і запаху, з легіонами затертих облич і пластмасових діалогів, ні про що не свідчить, нікого не губить і не рятує. Жодних таємниць: все це недотягнуте, абортоване мистецтво не є поверхнею чогось цілком іншого, або недосконалою формою, чи символом відчуження — воно означає не більше і не менше ніж саме себе і містить тільки себе ж. Для нього, у кінцевому підсумку, не дуже потрібен і телевізор. Достатньо пари очей і пульта.
Колись було сказано, що вічність — це стара лазничка з павуками в сирих кутах. Не надто вдало. Можливо, тут помилка: нащо павуки, нащо ця ревматична проза? Лише кіно літніх вихідних.
