9 вересня сім мільйонів виборців Білорусі — країни, затиснутої між Росією та майбутньою територією Європейського Союзу, що розширяється, — обиратимуть президента. Володимир Гончарик, профспілковий лідер, кидає виклик нинішньому президентові Олександру Лукашенку. Виклик людині, яка за час, що минув з його перемоги на виборах 1994 р., перетворила Білорусь з країни, в якій зароджувалася демократія, на авторитарну державу, котра нагадує старий Радянський Союз.
Здається, президентові Лукашенку все вказує на перемогу радянського способу життя. Державне телебачення, радіо та газети проводять кампанію на підтримку «улюбленого сина країни».
Будучи емоційним оратором, президент Лукашенко досить популярний, його промови мають відклик у душах покоління, яке тужить за колишнім Радянським Союзом: ветерани II Світової Війни, пенсіонери та працівники колгоспів. Але він та його радники — особливо Володимир Заметалін, заступник глави президентської адміністрації, та Віктор Шейман, генеральний прокурор, котрий має особливі повноваження на час виборів, — заявляють, що вони не дозволять собі опуститися до поразки на виборах, як це трапилося в Югославії з Слободаном Мілошевичем. Натомість вони збудували апарат, розроблений для «захисту президента» і забезпечення перемоги.
Незважаючи на залякування, розколота білоруська опозиція, проте, подолала міжусобицю приватного та політичного характеру для того, щоб згуртуватися навколо одного кандидата — В. Гончарика. Економіст за освітою, В. Гончарик отримав не тільки підтримку профспілок, котрі він очолює, але також й коаліції політичних партій, яка співробітничає (за підтримки Організації Безпеки і Співпраці в Європі) у консультативній раді семи ведучих опозиційних партій та у Консультативній Раді Демократичних Сил.
Маючи підтримку і від лівих, і від правих, Гончарик заручився сприянням крила комуністичної партії, яке протистоїть президентові Лукашенку, а також Білоруського Народного Фронту, який знаходиться на правому крилі політичного спектру. Такі лідери, як Семен Домаш, колишній губернатор гродненської області, Павло Козловський, колишній міністр оборони (1992-1994 рр.), Михайло Чигир, колишній прем'єр-міністр (1994-1996 рр.), також підтримують коаліцію Гончарика, що додає їй ваги та престижу.
Чому ж опозиція об'єдналася у такий спосіб? Два слова найкраще узагальнюють причини цього: занепад та диктаторство. Мінськ — індустріальний скарб Радянської ери — та інші індустріальні центри Білорусі різко занепали після розпаду Радянського Союзу. Замість того, щоб піти шляхом реформ за Росією, Лукашенко погіршив становище відновленням центрального планування у промисловості та сільському господарстві. У 1996-97 рр. він розпустив демократично обрану Верховну Раду і призначив так званий «парламент», якому бракувало демократичної законності та реальної влади.
Потім справи ще більше погіршилися. Лідери опозиції, такі як колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко та Віктор Гончар, почали зникати; існують побоювання, що вони мертві. Дійсно, як стало відомо з інформації, що просочилася з уряду, кілька представників режиму Лукашенка, що знаходяться на високих посадах, причетні до цих зникнень. У числі інших зник ведучий журналіст.
Президента Лукашенка не притягли до відповідальності тому, що він сконцентрував всю владу — виконавчу, законодавчу та юридичну — в своїх руках. У цьому плані він є крайнім втіленням тенденції, що домінує в усіх державах — наступниках Радянського Союзу, що в них побудова сильної президентської системи стоїть на порядку денному. Такі системи кооптують представників різних соціальних та політичних угрупувань і сприяють потенційним наступникам з президентського кола. Ця практика допомагає запобігти об'єднанню опозиційних коаліцій.
Президенту Лукашенку, однак, не вдалося кооптувати до влади всіх ключових лідерів опозиції та нейтральних секторів громадянського суспільства. Навпаки, багато членів президентської номенклатури не погодилися і приєдналися до коаліції Гончарика.
Ще важливішою є думка Росії, оскільки у неї є можливість впливати на білоруські вибори. Якщо вона цього забажає. Протягом довгого часу Кремль президента Путіна продовжував тісну співпрацю з Лукашенком, налагоджену президентом Єльциним. Хоч нещодавно відносини охолонули навіть до такої міри, що президент Путін домігся публічного вибачення від президента Лукашенка після того, як білоруський лідер образив російського прем'єр-міністра.
Але багато хто у московській політичній еліті все ще вважає Білорусь невід'ємною частиною Росії. Субсидії з Москви на газ і нафту та привілейований доступ білоруських продуктів до російського ринку необхідні для білоруської економіки, яка похитнулася. У минулому Росія дивилася крізь пальці на придушення опозиції. Оскільки в центрі уваги президента Путіна нині стоїть перебудова російської економіки, в Москві виникають змішані почуття щодо витівок їхнього давнього союзника у Мінську.
Росія, наприклад, висловлює реальну зацікавленість в тому, щоб відбувся ефективний міжнародний моніторинг виборів, котрі пройдуть у вересні. Російські фахівці беруть участь у міжнародних спостереженнях ОБСЄ ВДОПЛ (Відділ демократичних організацій та прав людини), яких так боїться уряд Білорусі. Більш того, оскільки контрольоване державою телебачення — єдине в країні, не має великої популярності, білоруси дедалі більше дивляться російські телевізійні канали. Таким чином, той тон, в якому російське телебачення освітлює передвиборну кампанію, швидше за все, матиме великий вплив на голосування.
За результатами опитів президенту Лукашенку все ще віддають найбільшу кількість голосів, що значною мірою викликано різними формами державного втручання та залякування. І все ж таки сили коаліції зростають. Ніхто не може з упевненістю передбачити, яким буде результат. Одночасно з офіційним результатом буде обнародувано і паралельний підрахунок голосів, який ґрунтуватиметься на виборчих бюлетенях, наданих окружними виборчими комісіями.
Незалежно від того, хто переможе, цим виборам вже вдалося знову надихнути вмираючу опозицію президентові Лукашенку. Тепер вона може забезпечити гідну альтернативу, що кидає виклик його авторитарному режиму. Але для того, щоб в Білорусі сталися справжні зміни, ця опозиційна коаліція має продовжити своє існування і свою роботу після виборів. Для того, щоб це зробити, коаліція потребує підтримки не тільки громадянського суспільства, що воно явно зароджується всередині Білорусі, але й міжнародної спільноти.
