Проблеми українсько-російських стосунків, що ніколи не відрізнялися справжнім, а не декларованим партнерством, набули останнім часом системного характеру. Чималу роль в цьому вiдiграло те, що український уряд, перебуваючи в станi зовнішньополітичної маргінальності, втратив ініціативу у стосунках з Росією і можливість проведення збалансованої політики з урахуванням реальних інтересів і можливостей. Показником цього стали результати (а точніше їх відсутність) останніх візитів Віктора Ющенка в Росію і Польщу: з росіянами домовитися не вдалося, а поляки так і не зрозуміли позиції України в «газовому питанні». На думку автора статті, успішна політика Москви у стосунках із Заходом може позбавити Україну всіх козирів, які ще має у своєму розпорядженні Київ, і тенденція до цього очевидна. При цьому позиція різних представників російської політики у ставленні до України виглядає значно більше консолідованою, ніж позиція різних представників навіть однієї гілки української влади.
Росії і Україні не вдається домовитися з ключових питань самим — тепер параметри їх взаємовідносин все більше визначатимуть інші країни.
Росія намагається знайти найрізноманітніші способи впливу на Україну, але російська еліта все більше й більше доходить висновку, що багаторічні важкі переговори ні до чого не призведуть, оскільки українсько-російські відносини не є самостійними — суддею в них є Захід. Тому треба піти з кімнати, де доводиться вести напружені переговори з українськими представниками і піти далі — до західних політиків і вирішувати всі основні проблеми прямо з ними.
У цієї позиції є свої резони. Дійсно, Україна позиціонує себе між Заходом і Росією і грає на цій грані. Подібної політики дотримувалася тітовська Югославія — і дуже успішно, оскільки СРСР і Захід перебували в дуже напружених відносинах. Зараз вірна та ж логіка: якщо стосунки Росії й Заходу будуть гострими, Україні вдасться отримувати дивіденди зі свого становища між таборами. Якщо Захід і Росія будуть менше сперечатися і більше співпрацювати, то Україна виявиться не при ділі. А тому російська дипломатія спрямовується безпосередньо на Захід. Газове питання, коли Росія намагається, тиснучи на Україну, використати потребу європейських країн у газі і невдоволення розкраданням газу на території України, — хороший приклад цього. Але відносини Росії з Польщею показують обмеженість такого підходу.
Вояж Ігоря Іванова європейськими столицями у зв’язку з цим є дуже показовим. Ключовою частиною його можна вважати візит до Польщі (подробиці на 3-й стор. — Ред. ) Міністр закордонних справ Росії вів переговори не про геополітичну карту Європи, а про економічні відносини Польщі й Росії, які є дуже інтенсивними, але останнім часом зазнають труднощів, і ці труднощі мають геополітичне коріння.
Перша проблема — відвідування російськими громадянами Польщі. У зв’язку з перспективою вступу до Європейського Союзу Польща підвищує бар’єри для в’їзду на свою територію мандрівників iз-за східного кордону. Росіяни з їх числа, тому Росія хотіла б полегшити візовий режим, а польська влада, котра прагне щосили в Європу, навряд чи згодна. У цьому питанні Росія і Україна не суперники, а скоріше союзники.
Інша проблема, що за важливістю сьогодні виходить на перший план, пов’язана з будівництвом газопроводу до Європи. Росія планує будівництво його через територію Білорусі, Польщі, і далі в Європу.
Росії це дуже вигідно, оскільки дозволяє і нарощувати обсяги постачання газу в Європу, і одночасно — створити альтернативу газопроводові через територію України, яким остання користується неналежним чином: краде газ, займає дуже жорстку позицію на переговорах.
Це вигідно Європі, оскільки енергія з газу дешевша, ніж з нафти. Крім того, Європа заздалегідь готується до майбутніх енергетичних криз, — високу ймовірність яких сьогодні наочно демонструє й несподіване для всіх аналітиків зростання цін на нафту, котре почалося рік тому, а також недоречний конфлікт, що розгорівся між ізраїльтянами й палестинцями.
У принципі це вигідно й Польщі, оскільки за перекачку газу вона матиме приблизно 1 мільярд доларів на рік. Прем’єр Касьянов упевнений, що поляки не зможуть відмовитися від такої пропозиції: «Нічого не було, а ось раптом з’являється 1 мільярд доларів — ну як вони від цього відмовляться?» Однак гроші в нашому світі означають далеко не все — чого ніяк не може зрозуміти багато хто з російських політиків. Ось і поляки аж ніяк не погоджуються з тим, щоб газопровід пройшов їхньою територією. Чому?
По-перше, поляки будують стратегічний союз iз Україною — і цей союз має яскраво виражений антиросійський присмак. Інтелектуальним і політичним вождем цього антиросійського союзу є Збігнєв Бжезінський, вихідець з Польщі, щирий прихильник підтримки «Солідарності» в Польщі в 80-і роки, прихильник «консолідації геополітичного плюралізму на просторах колишнього СРСР». Під цим мудрованим терміном мається на увазі максимальне стримування Росії і, передусім, недопущення її союзу з іншою великою слов’янською державою — Україною. Саме Бжезінський є автором американської політики і щодо Польщі, і щодо України.
Тому Польща неодноразово повторювала, що не підтримає будівництво газопроводу, якщо він ударить по інтересах її стратегічного союзника — України. Навіть якби якісь польські політики й погодилися б піти назустріч Росії в цьому питанні, вони негайно виявляться під жорстоким тиском, як американців, так і своїх ультранаціоналістів, серед яких є сильними антиросійські настрої.
Друга причина полягає в тому, що МЗС Росії і Газпром змогли образити гідність поляків. Ті дізналися про плани будівництва газопроводу з преси, а Росія вважає за краще вирішувати всі питання в Брюсселі та західноєвропейських столицях, будучи впевненою, що старші європейські партнери зможуть подіяти на Польщу. Можливо, зарозуміла позиція російських переговорників і виявиться, зрештою, результативною і поляки будуть змушені змиритися зі спільним російсько-європейським тиском. Але поки що поляки не згодні, що питання про будівництво газопроводу їх територією вирішується без них. Зняти напруження в цьому важливому питанні й повинен Ігор Іванов.
Полякам є про що торгуватися. Вони можуть попросити не так збільшення ціни за перекачку газу, як зміни маршруту газопроводу. За сьогоднішнім планом він повинен пройти через заповідні місця Польщі. Поляки, очевидно, захотіли б повернути його в промислові райони, де могли б використати його самі.
З цього видно, що Росія й Україна виявилися не в змозі побудувати російсько-українські відносини самостійно — вони стають заручниками своїх стосунків з третіми країнами. Зараз Польща багато в чому тримає у своїх руках ключі від енергетичного становища в Україні, а від того, що вирішить Європейський Союз залежить і позиція Польщі і становище України в її відносинах з Росією.
Само по собі це не страшно — ми живемо за умов глобалізації, а США і Європа не можуть вважатися противниками ні Росії, ні України. Але проблема полягає в тому, що, віддаючи ключі від розв’язання своїх проблем до чужих рук, ми стаємо заручниками якихось інших процесів, і ми не можемо вже контролювати, за якими критеріями нас будуть розсуджувати — можливо, самі ці критерії на якомусь етапі можуть стати суперечливими до наших інтересів. Наші виборці добре знають, що погано залежати від своїх політиків. Але від чужих політиків залежати ще гірше. Політична імпотенція російських і українських політиків, їх переговоронездатність позбавляють обидві країни незалежності.
