Для початку добре б визначитися, що ми вкладаємо в це поняття. Нам здається очевидним: воно не вичерпується кількістю пам’яток історії та архітектури (було б бажано, щоб вони зберігалися в пристойному стані), наявністю театрів (знов-таки бажано — добрих і різних), концертних залів, сучасних кінотеатрів і музеїв. Воно навіть не вичерпується талановитими творчими людьми, які можуть реалізувати свій потенціал повною мірою. Все це, звичайно, необхідні складові, але далеко не єдині. Культурна столиця (як, проте, і будь-яке інше місто, зі столиці просто питають інакше) — це насамперед середовище, атмосфера. І творять її люди, починаючи зі столичної влади і закінчуючи кожним із нас, незалежно від роду занять. Тому що культурне середовище в такій же мірі, як актор чи письменник, створює вчитель або, якщо хочете, сантехнік. Головне, коли людина усвідомлює свою почесну і при цьому вельми відповідальну місію киянина. Режисер Олексій КУЖЕЛЬНИЙ — усвідомлює. Тому наша бесіда, яка задумувалася як розмова про справи суто театральні, вийшла за вузькопрофесійні рамки. Ми говорили про життя, зокрема, життя Києва, і про те, як його поліпшити, виправити, зберегти найкраще.
«КОЛИСКА СЛОВ’ЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»
— Олексію Павловичу, якось, будучи гостем «Дня», ви призналися, що мрієте про той час, коли фестиваль «Київ травневий» стане справжнім столичним брендом, подією, на яку з’їжджатимуться туристи, як, скажімо, на музичний фестиваль у Зальцбург або оперний у Мюнхен?
— Щоб це сталося, потрібен двосторонній рух. Наприклад, цього року наш фестиваль мав дуже сильну програму. Звичайно в будь-якому фесті 30% — щось середнє. Це може бути хороше, але незрозуміле, прекрасне, але застаріле і подібне. В нашому списку «екзотики» був усього один колектив, а інші показували високий рівень академічного театру, творчих пошуків. Особливістю цього року стали майстер-класи, презентовані у великій програмі. А до вад фестивалю я відношу слабке інформаційне висвітлення усього що відбувається на «Києві- травневому». Річ у тім, що ТРК «Київ» відмовилася рекламувати і робити щоденники фестивалю. У них дуже дорога реклама і ми не змогли сплатити за їхні послуги. Очевидно, на каналі з’явилася нова установка, що і як рекламувати. На жаль, ми до цього списку не ввійшли. Хоча на шведський колектив зі Стокгольма «Модерн Данстеатр», корейську групу «Дуд Рок» (Сеул), «чеського соловейка», легендарного естрадного співака Карела Готта були аншлаги. Такого інтересу публіки я давно вже не бачив у нашому місті. Але через відсутність інформації на ТБ про це знали лише ті щасливчики, яким вдалося побувати на виставах і концертах нашого фесту.
На жаль, час іде, а позитивних зрушень відбувається мало. Хоча невпинно ми декларуємо, що «Київ травневий» може стати частиною столичної програми, і бути привабливим не лише фестивальними програмами. Було б добре об’єднати культурні та екскурсійні заходи, показувати туристам красу і неповторність нашого міста. Має йтися про формування унікальної сутності Києва, відмінної від інших українських міст. Я не втомлююся повторювати, що нам сьогодні необхідно переглянути ставлення до Києва, як до «матері міст руських» на «колиску слов’янської культури». Нам є що показати й чим пишатися. Треба підносити імідж нашої столиці. Ви знаєте, усвідомлено чи неусвідомлено, але всі, хто працює в мистецтві, до цього постійно прагнуть. У Києві не так багато фестивалів і конкурсів міжнародного рівня. Їх можна перерахувати буквально на пальцях: «Травневий» і Булгаковський фестивалі, конкурси ім. Сержа Лифаря та ім. Володимира Горовиця.
Вони несуть культурну, просвітницьку, дипломатичну та навіть політичну місії. Наприклад, наш фестиваль привабливий не лише різноманітною програмою, але й тим, що проходить у травні, коли наша столиця стає надзвичайно красивою через квітучі каштани, бузок. Саме повітря п’янить. Будь-який іноземець, що побував у цей час у Києві, закохується в наше місто. Потрібно цей період активніше використати. Можна провести безліч різних заходів, ігор, хеппенінгів, масовок, форумів (не лише в галузі мистецтва, але й економіки, науки, лінгвістики) і под., щоб люди розуміли: у Києві потрібно обов’язково побувати саме в травні. Я глибоко переконаний, що наступний фестиваль треба організувати якомога швидше і назвати його, наприклад, «Колиска слов’янства». У його рамках можна проводити конференції з мовних питань, диспути, показати ц ікаву культурну програму. Потрібно подумати про стиль нашого міста, про його особливості, неповторність, унікальність... Я вважаю, що має бути якийсь майдан, де б міський голова міг спілкуватися з людьми. До речі, ажіотаж, яким супроводилися зустрічі Леоніда Черновецького з киянами у вихідні дні біля міськради, є підтвердженням цьому. Люди приходять із болями, проблемами, проханнями. Адже трагедія нашого суспільства полягає в тому, що маса людей хочуть бути почутими...
«НАЗРІЛА РЕВОЛЮЦІЙНА СИТУАЦІЯ»
— Але коли людина буде вислухана, то вона захоче, щоб на її прохання чи проблему була конкретна та дійєва реакція.
— Так, але це вже інший бік проблеми. Важливо вміти не лише слухати, але й вирішувати, втілювати в життя те, що ти обіцяєш. Якщо пригадати нашу історію, то коли на Запорізькій Січі виникали складні питання, то козаки сідали в коло, і в цьому колі вони були рівними, кожен висловлював свою думку, а потім спільно приймалося рішення. Нині ми забули про цю форму старовинної демократії. Скільки за часів Російської імперії ходило високоосвічених «мандрівних» філософів! Яка завжди була внутрішня в нашому народі сила, наскільки красиві наші люди, особливо жінки. Нам є чим пишатися не лише в минулому, але й сьогодні. Час навчитися привертати увагу людей з різних країн до України, до нашої столиці. А фестиваль дає можливість зібрати людей, показати краще, найбільш цікаве. Наприклад, нині в Києві працює 22 театри, але для такого міста, як наше — цього замало. Хоча є величезний інтерес глядача, але ми не можемо його на повну силу реалізувати. Наприклад, Театр ім. І. Франка, Оперета, Російська драма намагаються розширити свій репертуар за рахунок камерних сцен, але цього мало, бо вистави можуть подивитися лише від декількох десятків до сотень глядачів. Нині відвідуваність театрів значно зросла. Я би сказав, що назріла революційна ситуація. Це означає, що ми довго боролися за те, щоб вижити. Так, скоротилася кількість театрів, нас примушувало Головне управління культури, мистецтва та охорони культурної спадщини Київміськадміністрації будь-якою ціною заробляти гроші. Було важко, але всі театри таки вижили.
— Довелося виявляти керівникам театральних колективів винахідливість?
— Винахідливість полягала в тому, щоб не лише залучити глядача, але й надалі його не втратити. Це зовсім не означає, що вести за собою, а потрібно вступати в гострий діалог, який може бути небезпечним, якщо ми з глядачем розійдемося в поглядах... Боротьба за виживання позбавила нас права на експеримент. Зараз лише на малих сценах іде пошук, а на основних — все гламурно, але буржуазний спокій протипоказаний і взагалі небезпечний для театру... Тепер скажу про «низи» й «верхи» театру. Революційна ситуація полягає в тому, що згідно з постановою Кабінету міністрів національні колективи, куди, зокрема, входять театри Російської драми, ім. І. Франка, ім. М. Заньковецької, Хор ім. Г. Верьовки, Ансамбль ім. П. Вірського, мають заробітну платню вищу за всі академічні, міські колективи і подібне. Для прикладу, народний артист України, головний режисер із репертуарного (міського) театру з двома сценами отримує в 5 разів менше, ніж народний артист чи хорист національного колективу. Виникає питання: чим кваліфікація робітника сцени Театру ім. І. Франка вища такого ж фахівця, але який працює в Театрі на Подолі? Це ненормальна і вибухонебезпечна ситуація! А що далі: геть багатих чи геть бідних?
«СЬОГОДНІ МІСЬКИЙ БЮДЖЕТ ПІДТРИМУЄ НЕ ТЕАТРИ, А ГЛЯДАЧА»
— Олексію Павловичу, і який вихід ви бачите з цієї ситуації?
— Нагадаю, що за радянської влади в Києві було 8 театрів, а сьогодні їх 22. Начебто наявний прогрес. Так ось ті 14 нових колективів було створено, як театри-студії, як експеримент. Якщо зайнятися нескладною арифметикою, то нині маємо, власне, не 22, а 44 театри (якщо враховувати малі сцени) в Києві. У чому проблема фінансування театральної сфери? Неймовірно, але факт, що оподаткування театру і горілчаного заводу нічим одне від одного не відрізняються, хоча є ж різниця! Директори великих театрів боролися за те, щоб був ухвалений Закон про театр, і театр кваліфікувався, як виробництво. Ну й що ми маємо в результаті? Ми отримали оподаткування, яке фінансово душить всі творчі колективи. Нині не працює Закон про культуру, за яким потрібно відраховувати, по-моєму, 4% валового прибутку державі. Ні з меценатством, ні зі спонсорством питання не зрушило з мертвої точки. Нас стиснули в фінансові лещата... Так, сьогодні ми самі встановлюємо ціни на квитки, і це добре. Але ми, наприклад, не можемо зробити ціну на квиток, який продається за місяць, однією, а квиток проданий за день до вистави — іншою, хоча це нормальна практика в світі.
— Чому?
— Бо театральний квиток має майже такий же ступінь захисту, як і банкнота... До речі, після запровадження у нас госпрозрахунку всі театри (навіть малі) заробляли гроші. До нас потяглися артисти з різних театрів, а «Сузір’я» було єдиним ангажементним театром в Україні. Сьогодні хтось працює повністю на ангажементі? Ні! Була певна фінансова свобода. Можна навести досвід Швейцарії. Там визначили норму спонсорування. Держава дотувала ціну квитка. Наприклад, якщо б сьогодні ми в Києві встановили за квиток на приїжджих на антрепризи по 100 доларів, то могли б існувати без підтримки держави. Але для цього має сформуватися середня верства платоспроможного населення. Але цього, на жаль, немає. Сьогодні міський бюджет підтримує не театри, а глядача. Більше того, я вважаю, що це почесно для мерії (все ж таки турбота про громадян). А з іншого боку, є досвід Швейцарії, де чітко було розраховано дотацію на квиток. І всі театри прагнули до того, щоб всі квитки було продано. Якщо я йшов до своїх друзів на виставу, то вони мені виписували квиток, для того, щоб відзвітувати. А приїхав до Швейцарії через п’ять років і дізнався, що цей експеримент закінчився. Тепер адміністратори театрів можуть замість квитків фантики роздавати, продавати їх за 100 або 300 швейцарських франків. Нікого не цікавить ціна на квитки і ніхто не контролює прибутки театрів... Можливо є колективи, хто схопив 1% прибутку, а всі інші театри вкладають гроші в себе: в обладнання, в будівлі, щоб вистави були багатшими, реклами було побільше і подібне. Немає ніякого сенсу контролювати прибутки людей, які прагнуть, щоб театр був визнаний публікою і подібне.
— Ви вважаєте, що малі сцени мають створюватися як якась альтернатива: поекспериментувати, може навіть похуліганити. Але цього в нас не відбувається. Тоді незрозуміло, навіщо взагалі їх відкривати — адже свого завдання вони не виконують?
— Малі сцени не виконують на сьогодні завдання експерименту. У нас театри мало їздять світом. Нам немє з ким порівнювати, немає міжнародного діалогу. Наприклад, наш фестиваль «Київ травневий» з майстер-класами став ковтком свіжого повітря. Ми проводимо величезну роботу з усіма культурними представництвами, щоб запросити до Києва самобутні, цікаві колективи. Хоча простіше зробити фотовиставку, провести кінопоказ, привезти трьох музикантів, а театр — це дуже дорога та клопітка справа. Але ми, попри труднощі, все ж таки ведемо цю роботу, хоча міжтеатрального діалогу, звичайно ж, не вистачає для того, щоб експериментальний рух набрав в Україні сили. Наприклад, раніше була підтримка молодих драматургів, режисерів, давалися якісь президентські гранти на постановки... Був фестиваль «Березілля» (можна по-різному до нього ставитися), але й він зник. Немає навіть паростків експериментаторства... Нещодавно Шведський інститут культури запросив фахівців з 35 країн, я був у їх числі, і нам показали, на що пішли їхні гроші за п’ять років. На початку це були експерименти в галузі руху безтекстових театрів. Сьогодні вони пред’явили новий ступінь: рух у театрі. Це простий шлях театру, але дуже цікавий, творчий. Можливо, це шлях до стирання якихось національних особливостей, а може це шлях до комунікативного розуміння, збагачення театру, як такого. Хоча нашій українській ментальності дуже важко пояснити, що означає експеримент, який негайно не привів до конкретного результату. Чому купу грошей не заробили, або весь світ наші вистави не розхапав на фестивалі. Сьогодні музиканти, художники, оперні співаки запитані за кордоном. А для режисерів і драматичних акторів є проблеми. Все питання в мові. Але ж комусь вдалося реалізуватися, попрацювати за кордоном. Дехто вже повертається. Значить, тут стає краще, щось їх приваблює, надихає. Хоч повернеться до Національної опери України Вікторія Лук’янець чи танцюристи зі Словацького президентського театру, і чим ми зможемо привабити прем’єрів? Не грошима — це точно! Наприклад, було видано перший збірник української драматургії, який називався «Страйк ілюзій». Там усі п’єси так чи інакше формулювали ситуацію в суспільстві: король і блазні. Це був так званий «допомаранчевий період». Сьогодні «Коронація слова» проводить конкурс серед драматургів. Якщо почитати нові п’єси, то в них уже показано іншу ситуацію в нашому суспільстві: тотальна брехня, яка проникає в одній п’єсі до школи, в іншій — до мерії, в третій — у стосунки хлопчика й дівчинки. Значить, передчуття бід є в мистецтві, а хто це чує?
«ЦИВИЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР — ЦЕ ТАКОЖ ПИТАННЯ КУЛЬТУРИ... »
— Значить все ж таки художники вловили небезпечні тенденції?
— А як же! Але це нікому сьогодні в нашому суспільстві не цікаво. Біда в тому, що це не цікаво й тим, хто безпосередньо повинен звернути увагу на дані питання. У нас є Міністерство культури і туризму, Державний комітет із духовного відродження при Президенті, тобто, є купа структур, які по ідеї мають чуйно вловлювати, що ж відбувається в мистецтві... Як можна змінити ситуацію, міняти людей?
— Міняти людей, які посідають якусь посаду чи міняти систему?
— Потрібно просто зрозуміти, що культура завжди йшла попереду економіки, політики, і що б ми не робили, все впирається в питання культури. Комп’ютери — питання культури, природа — це питання культури, цивілізований вибір — це також питання культури...
— Починаючи з архітектурної забудови столиці й закінчуючи якимись глобальними питаннями?
— Так, це також питання культури. І ось тут потрібен квантовий підхід. Нам потрібно зробити стрибок, прорив уперед. Сьогодні можна довго філософствувати, але ми всі розуміємо, що віра вища за релігію. Йде велика робота з об’єднання всіх релігій. Чи багато хто про це знає? Мені здається, що інформація в галузі культури подається в ЗМІ дуже несерйозно, перевага надається «нижчепоясним» темам: хто розлучився, одружився, а стратегічні речі належного висвітлення не мають. На жаль, у нас майже зникла театральна критика.
— Олексію Павловичу, тут можна з вами посперечатися. Хоча б на прикладі, пробачте за нескромність, «Дня».
— Так, на сторінках «Дня» бувають хороші, грамотні, адаптовані статті, але я кажу про систему, яка аналізує все те, що відбувається не лише в кіно, театрі, літературі. Немає нині преси, яка займається дослідженнями, узагальненням того, що відбувається в нашому мистецтві. Критичний та аналітичний погляд у ЗМІ дуже вибірковий, не системний. До речі, надії, які люди пов’язували з помаранчевою революцією, по-моєму, лежали і в галузі культури, і в усіх формах людських стосунків. Ніхто не говорив, що «я завтра хочу стати багатим, дайте грошей». Була розмова про те, що все буде по- чесному. Будуть створено умови, щоб усі могли жити гармонійно, по правді... Є такий феномен «очікування», пов’язаний із новою владою. Можна як завгодно ставитися до влади, але все одно ця формула очікування була дуже благодатною. Всі люди були в передчутті чогось нового, світлого... А стільки було нам обіцяно... Дуже хотілося, щоб моменти того очікування були запліднені. Нехай не відразу станеться їхня реалізація, але вона все ж таки буде. Ось у цих очікуваннях, що стосується Києва, Головного управління культури, то мені здається, що сьогодні залишилися серйозні надії, що стануться зміни.... Так, начебто багато побудовано, але наліт якоїсь провінційності в нашій столиці залишився. Нам бракує святковості, веселощів. Наприклад, ніхто не вірив, що люди зустрічатимуть Новий рік на Хрещатику. Я робив концерт Міленіуму 2000 року, а сьогодні вже стало доброю традицією, коли багато людей з друзями й родинами приходять на Майдан зустрічати разом свято. І в цей момент відбувається єднання киян.
Столичність — це святковість. Якщо хочете, гострота в думках, в образах і подібне. Це нескінченне обертання, вібрація в усіх сферах життя. Нам час вирішити масу проблем у Києві, які нагромадилися за довгий час, а сьогоднішню смугу очікування потрібно перевести в категорію очікування радісного, перспективи та самореалізації.
