Такої світлої осінньої ночі я не бачив. І той будинок, який ми щойно покинули, і всі інші 3—4-поверхові кам’яниці цієї вулиці були рясно ілюміновані; мало того, ще й світив розкішний повний місяць.
— Яка краса… — прошепотіла одна з дівчат.
Раптом місяць почав меншати, наче всмоктував у себе темряву, і знижуватися тим швидше, чим меншим ставав. «Скукожившись» до розмірів футбольного м’яча, просто впав за дахи. Тієї ж миті звідти пролунав неймовірно сильний — в мене позакладало вуха — і різкий звук, немов розірвалася велетенська розжарена колба. Над дахом будинку, де впав місяць, здійнялося полум’я. Воно не давало диму, було блідим, майже безбарвним, але жар від нього відчувався навіть там, де ми стояли.
— Ух ти! — захоплено вигукнув якийсь добродій з розцяцькованого лампочками балкону праворуч від нас. Але тішився він недовго, майже одразу його накрив потужний білий протуберанець, що вирвався з кімнати. Позаду мене хтось заверещав, і це був не людський крик, а конвульсії тварини, охопленої жахом…
У двері подзвонили коротко, але найстіливо. Ну і примарилося... Я кинув сонним оком на годинник. Початок одинадцятої. Відкрив, ледь встигнувши запахнути халат. На порозі стояв слюсар з нашого жеку, хоча чекав я зовсім не його.
— Ви майстра викликали? — дещо збентежено спитав він.
— Ага.
— Ну, так спускайтеся прямо зараз. Там… допомогти треба.
На лавці біля під’їзду сидів короткострижений чоловік у синьому одязі з написом «Київгаз» на спині. В руці він тримав мокру червону хустинку. Поруч на землі тьмяно виблискувала невеличка калюжа крові.
— Заходив у ваш двір, і судина, мабуть, луснула, — пояснив він, закидаючи голову. — Це ж вам нову плиту встановити треба?
Я отетеріло дивився на нього:
— Мені. А часто з вами таке?
Він знизав плечима:
— Вперше в житті. Так що, пішли?
Вата і вода допомогли. Майстер усамітнився на кухні, проте невдовзі покликав:
— Хазяїн!
— Не вийде. Ось, бачите, — він показав чималу шпарину на шланзі, яким моя стара біла трьохконфорочна «Марина» під’єднувалася до газової труби. — Треба новий купувати!
Мені стало трохи зле. Виходить, я не відати скільки днів, місяців, може, й років користувався справжньою бомбою.
— У мене ще є замовлення. Зайду ввечері, все дороблю, — пообіцяв майстер.
По телевізору не було нічого цікавого.
В інтернеті — теж.
Я дописав ще вчора почату рецензію. Потім, замотавши шланг скотчем, розігрів собі супу з курки.
У двері подзвонили. Я подивився у вічко: стояли двоє, чоловік і жінка.
— У нас надзвичайно цікава інформація! — повідомила вона. — Ми проводимо дослідження! Ми розповсюджуємо дуже важливі документи!
— Лишіть їх у поштовій скриньці!
— Добре! Лишимо!
У скриньці лежав глянсовий папірець переважно фіолетового кольору. Зверху в траурній рамці повідомлялося: «Розповсюджується по всьому світі». Нижче, великими літерами, на тлі хмари, схожої на НЛО, — «Кінець фальшивої релігії близький». З хмари у землю били величезні блискавки.
Зсутеніло. Сусід у вікні навпроти танцював, обійнявшись з фікусом. Вище, за абсолютно темною шибкою, горів нерухомий пурпуровий вогник. Я чомусь подумав, що це міг би бути інфрачервоний приціл снайперської гвинтівки. Вогник згас.
«Марину» ми винесли і лишили перед ганком.
— До ранку від неї нічого не лишиться, — пообіцяв майстер. — Бувайте!
Я зварив на новій плиті макарони. Потім подивився першого «Рокі» зі Сталлоне. Зазначив, що кіно нехитре, але по-своєму гарне.
Уже вкладаючись, подумав: «Веселенька вийшла субота».
Кінець світу, звичайно, проспав.
