Учора в Сімферополі побувала з візитом у відповідь робоча група Краснодарського краю на чолі з головою законодавчих зборів краю Володимиром Бекетовим та губернатором Олександром Ткачовим. Вони провели переговори у Верховній Раді та уряді Криму, услід за меморандумом, підписаним Сергієм Куніциним і Олександром Ткачовим кілька днів тому в Краснодарі, Борис Дейч і Володимир Бекетов підписали протокол про наміри організувати дієву співпрацю депутатів Криму та Краснодарського краю, для чого буде створено спільну депутатську групу. Демонструючи взаємну привітність та прихильність, намір укріпити дружбу й активізувати співпрацю, краснодарці усім виглядом демонстрували, що політична складова дамби належить центру, а завдання регіонів дружити між собою.
Делегації регіонів, розташованих по обидві сторони Керченської протоки, підписали й детально обговорили хід виконання угоди, підписаної 27 квітня 1999 року в усіх сферах: промисловості та зв’язку, виноробстві, рисівництві, туризмі, торгівлі, сільському господарстві тощо.
Водночас крім політичного, прикладне призначення побудованої росіянами дамби залишається неясним. Губернатор Олександр Ткачов запропонував «зачекати до весни, подивитися, як вона перенесе льодову обстановку, і якщо дамба витримає стихію, то розробити спільний проект будівництва транспортного переходу з використанням дамби». Разом із тим, ніхто не має упевненості в тому, що дамба доживе до весни, тим більше немає впевненості в тому, що міст через протоку взагалі можна побудувати. Таким чином, поки що залишається одне: використати дамбу… як велотрек або майданчик для прогулянок над морем. На більше вона поки що не придатна…
Перший раунд ініціатори й режисери Тузлинського шоу вже відіграли: ще в п’ятницю у поступово згаслому конфлікті окреслилося затишшя. Як говорив у суботу на прес-конференції в Сімферополі лідер комуністів Петро Симоненко: «На вихідних у Києві побував відомий високооплачуваний політтехнолог із Росії. Я не виключаю, що він був серед тих, хто надавав методичну допомогу в розробці цієї провокації», — наголоси голова комуністів. За інформацією Петра Симоненка, «прийнято рішення на 1,5 місяця знизити напруження навколо Керченської ситуації». Нинішній стан проблеми — це «перемога російського бульдозера», що догнав- таки дамбу всупереч протестам до 100 метрів від українського кордону. Ці сто метрів мала «пропахати по-пластунськи» російська дипломатія, але річ у тому, що саме цього вона і не змогла зробити. Українським історичним аргументам, документам міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов протиставив суто дрібницю: карти 1936 і 1942 року. Ані те, ані інше незрозуміле: Тузлу передали Україні 1941 року, до чого тут карти 1936 року? З іншого боку, що доводить карта 1942 року, якщо навіть припустити, що під час війни на зайнятій гітлерівцями території хтось у СРСР займався Тузлою та кордоном у Керченській протоці? За великим рахунком російський апломб перемогли не просто три українських понтони, але те, що їх підпирала вся попередня історія. Росіяни гордо говорили в Києві, що російські війська висадилися на Тузлі у 1773 році, що дає їм право вважати Тузлу споконвічно російською територією. Можна тоді піти далі. Історики стверджують, що здавна, коли ані Росії, ані Москви ще не було, територією Тамані, так званого Тмутараканського князівства, управляли з Києва, столиці давньої Русі…
Ось що сказав кореспонденту «Дня» Василь ЄНА, професор кафедри загального землезнавства Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського: «Не кажучи вже про те, що у X столітті арабський географ Масуді називає Чорне море Руським (слід нагадати, що мається на увазі Київська Русь. — Авт. ) а географ Едрізі (1154 р.) у своїх «Географічних розвагах», характеризуючи країни Чорноморського узбережжя, згадує про гирло Руської «ріки» (тобто Керченську протоку). Середньовічна Таврида X— XII століть підтримувала тісні торгові та культурні зв’язки із Київською Руссю. У Херсонесі 988 року, як відомо, великий князь Київський Володимир Святославович прийняв християнство. Багато природних багатств півострова, передусім соляні, використовувалися Руссю. Русичі були хорошими мореплавцями: тут, на берегах Руського моря, і було південне «вікно в Європу» — у передові на той час країни Середземномор’я. Але головне — у X—XII століттях східна частина Керченського півострова входила, як і Таманський півострів Кавказу, до складу давньоруського Тмутараканського (Тмутороканського) князівства. Розташовуючись по обидва боки Керченської протоки, князівство відігравало помітну роль на важливих торгових шляхах із Київської держави «у греки». З цим регіоном і пов’язані перші вітчизняні спроби вимірювань відстаней та картографування шляху із міста Тмутаракань (на Тамані) до міста Керчі (у Тавриді).
Ця важлива історико-географічна подія сталася 1068 року, коли старший син чернігівського князя Святослава князь Гліб Святославович (який правив у Тмутаракані до 1064 р., у 1065 р. і після 1066 р.) здійснив перше вітчизняне дослідження землі на стику Керченського і Таманського півостровів.
Давньоруський напис про це на знаменитому Тмутараканському камені свідчить: «У літо 6576 індикта 6 (тобто року 1068) Гліб князь міряв море по кризі від Тмутороканя до Корчева (Керчі) 14000 сажнів»… Камінь досліджували відомі вчені різних спеціальностей: академік-дослідник П. С. Паллас, філолог О. І. Мусін-Пушкін, історик М. М. Карамзін та інші. Було уточнене не тільки місцезнаходження Тмутараканського князівства Київської Русі, але й, як показали новітні дослідження, встановлено джерела вітчизняного графо-картографування (на камені). Підтверджено, зокрема, що відстань, вказана на Тмутараканському камені, — 14 000, якщо прийняти за основу «махову» сажень, що дорівнює 1,76 м, — становить 24 км і відповідає дійсній відстані між древнім містом Тмутаракань (на місці античної Гермонасси) та Керчю. Зрозуміло, що виміряти його так точно та ще й взимку («по кризі»), було справою дуже складною. Дізнавшись про знахідку, Катерина II розпорядилася зберегти камінь. Спочатку його вмістили в огорожу місцевої церкви, а після відкриття 1848 року в Керчі музею, перемістили туди. З 1851 року він зберігається у Санкт-Петербурзі, в Ермітажі. До речі, на камені також зображено герб Тмутаракані — практично нинішній тризуб, у чому ви пересвідчитеся, якщо подивитеся на його малюнок…»
Отже, князь Гліб Святославович за допомогою Тмутараканського каменя «спростовує» міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова ще за 935 років до виникнення «тузлинської проблеми». Не тільки коса Тузла, але вся Тамань входила до складу Київської Русі ще тоді, коли російські солдати й не могли висадитися на ній…
З іншого боку, після розпаду Тмутараканського князівства вже у ХIV — ХVII століттях територія Тамані входила до складу Кримського ханства. Тільки за Кучук-Кайнарджийським договором і «вся Таманська сторона» відійшла до Російської імперії разом із Кримом у 1783 році. Після чого її й заселили українці, вихідці із Запорізької Січi. Тож колишні хазяї Кримського ханства, — кримські татари, — боронь, Боже, можуть вимагати від Росії повернення своїх «споконвічних східних територій» і приєднання усієї Тамані зворотно до Криму. Звичайно, це жарт, він свідчить, що застосування «історичних» аргументів до нинішніх кордонів — заняття щонайменше не конструктивне.
Що далі? Тузлинська дамба зупинилася за 100 метрів від українського кордону і нагадує голку, яка ось-ось уп’ється в українське тіло, або дамоклів меч, підвішений над українським кримським «плечем»: сіпнеться Україна і тут же отримає «укол» Тузлинською дамбою. Цього тижня розпочинаються переговори України та Росії з проблеми Азовського моря, і Тузлинська коса, безсумнівно, стане засобом тиску на Україну. Росія вимагатиме, по-перше, розділу Азовського моря «по-братськи», по- друге, виведення українських прикордонників із Тузли. Другому твердженню Україні є що протиставити: первинним положенням сторін і дотриманням статус-кво слід вважати не виведення українських прикордонників із Тузли в обмін на припинення будівництва дамби, а демонтаж росіянами за свій рахунок усієї дамби та усунення екологічної шкоди морю, завданої нею, — в обмін на виведення українських прикордонників із Тузли. Логічно, що «первинне положення сторін» — це не тільки виведення прикордонників, але й повна відсутність, а не зупинка будівництва дамби.
Однак демонтувати чотирикілометрову дамбу нереально. Навпаки, росіяни її зміцнюють, збираються довести її ширину до 70 метрів (нині 20—30 метрів). Саме в такому стані дамба є найбільшою небезпекою для України: у будь- який момент «губернатор Ткачов» може «отсель грозить Украине» поновленням будівництва та загрозою кордону. Очевидно, що чинити опір добудуванню дамби Україні буде дедалі складніше. Напрошується висновок, що збереження дамби саме у такому недобудованому стані є для Україні загрозою.
