Найближчим часом Верховній Раді буде запропоновано розглянути розроблений Міністерством юстиції законопроект «Про опис, порядок використання та захист державних символів України», а також повернутися до обговорення варіанту Великого Герба, схваленого урядом і направленого до парламенту чотири (!) роки тому. Ця новина наштовхнула нас на думку поставити питання в дещо іншій площині: а чи існує в Україні сьогодні мода на національну символіку? І що потрібно зробити, щоб національні символи стали модними?
Свій «підтекст»
Яна КУТЬКО, редактор газети «Острозька академія»:
— Коли ви бачите, що людина вдягла светр, сорочку, сукню, вишиту на грудях червоно-чорними квітами або хрестиками, що ви думаєте? Або що це артист, який іде на концерт, або — дивак-патріот. Молоді люди, що вішають на свої рюкзаки жовто-блакитні чи червоно-чорні банданки, чіпляють до свого одягу значки із тризубом, обрисом рідного міста чи оздоблюють одяг національними орнаментами (вишивка, лейба, медальйон) часто наштовхуються на погляди, які можна зрозуміти тільки так: «Ой, ну давай без фанатизму!»
Використання символів у житті — як повсякденному, так і духовному — швидше правило, ніж виняток. Людині необхідні символи, їй необхідно щось позначати, виражати, завжди мати на увазі щось іще, крім сказаного, зробленого. І дивно бачити українця, який гордо дефілює містом у футболці з ієрогліфами, що невідомо як перекладаються, чи надписом «O’K» або «Don’t touch it» замість того, щоб довірити свій «підтекст» рідній мові.
Коли мода на українську символіку ввійде в повсякденне життя українців? Або тоді, коли глобальна реклама глобально підвищить її рейтинг і своєрідна та неповторна краса тризубів, мальв, маків та колосків, завоювавши світові подіуми, повернеться додому, прикрашаючи уже закордонні одяг, книгу, рекламу. Або в тому випадку, коли українці врешті зрозуміють: у кожного своя краса. І японські ієрогліфи не підкреслюють української оригінальності. Ніхто не зрозуміє того, що ти хочеш сказати, якщо ти говориш чужою мовою.
Не для мобільного телефону
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії НАН України:
— Державні національні символи зазвичай у побуті, в буденній поведінці не використовують. Це загальне правило. Але бувають дивовижні винятки. Наприклад, в Америці можна побачити зоряно-смугастий прапор просто на житловому будинку. Це яскравий приклад того, як національний символ не слід використовувати. Адже переважно прапор вивішують у державні свята. Коли я запитав у одного американця, навіщо він повісив прапор над своїм будинком, той відповів, що, мовляв, він — американець і таким чином підкреслює це. Сказати, що це якось потрібно засуджувати, язик не повертається. З іншого боку, це ж просто демонстрація. І як будь-яка демонстрація, якщо вона недоречна, не викликає етичної підтримки.
Але ось використання національних символів як моду — це негарно. Це мавпування, прагнення приєднатися до того, як роблять усі. Хоч якраз у цьому випадку мода не може бути загальною, вона може захопити тільки якісь окремі верстви населення. З іншого боку, крім національних державних символів, є ще й інші національні атрибути, наприклад, вишита сорочка тощо. У носінні останньої окремими і навіть багатьма особами немає нічого поганого. Це не більше, ніж індивідуальний спосіб одягатися. Мода на національний одяг періодично виникає в різних країнах. Одного часу в Австрії я був уражений тим, що майже всі дівчата, молоді жінки там ходили в національному одязі. Зараз (я був там нещодавно) цього вже немає, ця мода минула. Хоча досить часто зустрічається національний одяг у чоловіків.
Але ось коли, наприклад, національний гімн роблять зумером мобільного телефону — це поганий смак. Якщо хтось хоче, щоб його національним гімном кликали до телефону — це профанація гімну. Адже ніхто не грає під час похоронів маршові пісні. Хоча в принципі у виконанні маршових пісень нічого поганого немає. Просто всьому свій час і місце. Гімн має виконуватися в урочистих випадках. Проте я не скажу, що держава повинна якимсь чином карати людей за недоречне використання національної символіки. Це взагалі дуже складне питання. Вже було чимало судових розглядів на тему того, чи можна спалювати, наприклад, державний прапор. Зокрема, в Америці було чимало юридичних казусів із цього приводу: людей запроторювали до в’язниць, потім адвокати вимагали їхнього звільнення.
Тобто виявляється, що за знущання над державною національною символікою не так просто отримати покарання. Це слід чітко виписати в законах. Узагалі державі не варто давати багато свободи в цьому питанні. Оскільки де ненавмисне непомірне вживання символіки, а де спеціальне знущання — розібратися важко, важко знайти чіткі грані й юридично їх розписати. Бажано, щоб держава в ці речі не втручалася. Але проте слід вказати випадки, коли знущання над національною символікою, а також знущання над національними символами або національними ознаками етносів, які проживають у даній державі, має каратися законом.
Потрібен «дизайнер»
Валентина КИРИЛОВА , директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:
— Мода — явище циклічне. Вона звідкись з’являється, потім зникає, аби з часом з’явитися знову. Мода на патріотизм, національні символи (не плутати з державними) — не виняток. Як правило, людині хочеться національно самоідентифікуватися у двох випадках: коли їй дуже добре (ейфорія від успіху національної збірної), або коли з’являється загроза, нехай навіть PR (острів Тузла). У обох випадках потрібен сякий-такий «дизайнер». Мабуть, українська нація зараз почувається «ніяк», бо ж страшно припустити, що нація ми «ніяка». Парадокс, але з усіх, що існують національних символів нам не потрібний найголовніший — мова. Але ж мода — явище циклічне... Щиро зичу усім, щоб поштовхом до самоідентифікації стало добро.
Мода на ідентичність
Віра АГЕЄВА , професор університету «Києво-Могилянська академія»:
— Мода на національні символи, вочевидь, потрібна. І людина мусить ідентифікувати себе як члена національної спільноти. Однак у нас ще багато людей, які не можуть ідентифікувати себе. Принаймні якщо й можуть, то недостатньо. Хоча бачимо, що сьогодні люди двадцятирічного віку таки носять футболки з національними символами. Але моди як такої у нас немає. (Хіба що мода на національні символи на рівні офіціозу — в усіх відповідних місцях вивішені жовто-блакитні прапори). Ймовірно, вона колись-таки з’явиться.
Кавказький приклад
Юрій ПОКАЛЬЧУК , письменник:
— По-перше, слово «мода», на мою думку, ніяк не асоціюється зі словом «символ». Адже символи з’являються в суспільстві не тоді, коли їх автоматично виштовхують чи народжують. Крім того, мода — це тимчасове явище. І тому думаю, що це вже питання смаку. Якщо говорити про моду на національні символи, то, пригадую, як на початку 90-х років переважна частина музичних текстів творилася в Україні українською мовою. Це можна назвати модою. Але це ще була й данина епосі, віра в те, що зараз ось-ось народиться така держава, яка буде зватися Україною. І справді, у той час українська пісня була модною. А ще — така національна символіка, як жовто- блакитний прапор (ще до Незалежності), «рухівські» значки... Пам’ятаю, коли відвідував колонію, мені сказали, щоб з таким значком не ходив, бо ще невідомо, як усе станеться. Проходить рік, знову приїжджаю туди, а вони тримають жовто-блакитний прапор. От тоді була мода! Вона була моментом певного протесту й певного ствердження чогось іншого. Оце і є поняття моди. Тобто «мода на символи» існувати не може. Мода може існувати на щось, що схоже на атрибути. У нас ставлення до національної символіки вже вкоренилося та стало побутовим. Сьогодні вже нікого, навіть старше покоління, не дивує те, що люди несуть прапор і тризуб. А молодше покоління взагалі з ними виросло. Отже, сьогоднішнє покоління звикло до національної символіки як до буденного атрибуту. Але я маю на увазі так звану просту символіку — прапор і тризуб. І дуже важливо, коли український громадянин, незалежно від того, україномовний він чи російськомовний, усвідомить свою національну тотожність і знатиме, в якій ситуації він буде захищати отой самий прапор чи тризуб, буде пишатися, а не соромитися тим, що він громадянин України. Оцього нам бракує. Коли ми це усвідомимо, то ставлення до всього того, що означає чи символізує належність до певної країни, внутрішньо буде захищатися цією особою. Тоді ця особа відчуватиме, що це її власне. Не просто чиєсь, державне, а це — моє, це — я. І в той момент, коли національна символіка стає частиною твого власного я, коли ти готовий її захищати, бо в тебе хочуть забрати твоє (це те, що було з нашою історією) — це головне. Думаю, що кроки до такого усвідомлення уже є. Я переконаний, що ставлення до національної символіки, як і до української мови, порівняно з часами «до Незалежності» дуже змінилося. І свідомість наших громадян теж поволі міняється.
Віра в престиж
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ , директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України:
— Свого часу, перебуваючи в уряді України, я мріяв про те, яким мусить постати перед нами Український дім, що на Європейській площі в Києві. Тоді я хотів, щоб у цьому будинку, який, як передбачалося, мав бути культурно-інформаційним центром, по кругових поверхах були розміщені національні символи. Тобто такі знаки, які несуть певну закодовану в цих символах інформацію про український народ, його історію, культуру, ментальність і таке інше. І я уявляв собі, що вони будуть «вплітатися» в людську свідомість, постійно пульсувати, й реакція кожного іноземця на Україну повинна була б формуватися за допомогою цих кодів та символів. Це, наприклад, та ж бандура, вишитий рушник, козак Мамай, тризуб, пам’ятник Володимиру Хрестителю тощо. Тому поняття «національні символи» є дуже важливим. Я вважаю, що воно має відігравати особливу роль для людини, яка представляє українську цивілізацію, українську державу. Через те, думаю, ми сьогодні, на жаль, не бачимо такого спалаху, внутрішньої потреби, усвідомлення того, щоб робити якісь певні акценти на національних символах. Чому? Тому що суспільство не є державотворчим. Певною мірою українське суспільство огорнула апатія, пасивність, зневіра в завтрашньому дні, й це є дуже великою помилкою влади, яка не дає позитивних імпульсів і не відкриває реальних перспектив для українського суспільства. Ми повинні постійно говорити, що маємо великі багатства, і не тільки в культурі, але вони повинні в чомусь і виражатися. Однак я переконаний і вірю в те, що колись буде престижно для молодої дівчини чи юнака, нареченої чи нареченого, брати шлюб в українському строї, буде приємно у вишиванці, яка, безперечно, набуде модерних видозмін, представляти себе, засвідчувати свою належність до певної культури, певної цивілізації. Я вірю у те, що той же тризуб, герб чи гімн будуть все більше знаходити своїх прихильників, які вважатимуть за честь десь їх поставити чи позначити на своєму одязі. І такий період набуття гордості за себе, свою країну, свій народ, свою культуру є ще й утвердженням українського престижу. Я вірю, що таке майбутнє зрине й воно настане досить швидко. Але, мені здається, розбалансованість українського суспільства, певний комплекс меншовартості та неусвідомлення повноти свого буття в історичному центрі сьогодні якоюсь мірою заважає перейнятися необхідністю надавати важливого значення національним символам, державній символіці. І це мене, чесно кажучи, досить опечалює й пригнічує. До цього належить і питання престижу української мови, української культури, і нашої держави взагалі.
Між патріотизмом і несмаком
Павло БУЛГАК , студент-політолог Національного університету «Острозька академія», стипендіат «Дня»:
— Мода на національну символіку сьогодні, як ніколи, потрібна. Питання в іншому: чи це повинна бути саме мода, тобто нав’язаний стереотип поведінки, коли ті ж самі значки-тризуби носять лише тому, що це модно, це круто, це популярно? Вибачте, у нас мати мобільник, працювати юристом або економістом, одягати дорогі речі, куплені в бутиках, пити популярні безалкогольні напої або пиво вітчизняного виробництва — теж модно. Тож чи варто опускатися до такого приземленого й обивательського рівня вираження патріотичних почуттів? Як на мене, не варто й зовсім не потрібно. От коли молода людина свідомо бере в руки жовто-блакитний прапор і піднімає його в День незалежності біля свого будинку, відчуваючи при цьому свою, хоч і віртуальну, належність до подій 1991 р., це вже — зародки справжнього патріотизму, тих почуттів, які виходять з глибини її серця, її душі.
Якщо говорити про межу між патріотизмом і несмаком, слід просто увімкнути вечірні новини й подивитися на тих народних обранців чи політиків, які носять на грудях не лише депутатські значки, а й численні нагороди за заслуги перед державою, названі іменами Ярослава Мудрого чи Володимира Великого, і при цьому розмовляють чи дають інтерв’ю російською мовою, уособлюють антидержавну політику... Ось справжній несмак, і не тільки — це ганьба й елементарна неповага до історичної пам’яті мільйонів загиблих українців, які мріяли про незалежність.
Давайте не чекати моди, тому що ми вже дочекалися, що на державному рівні приймаємо в Україні програми та заходи, ви тільки в це вдумайтесь, «щодо популяризації української мови та культури, сприяння українській книжці, виховання патріотично налаштованої молоді»... І це після 13-ти років незалежності! Хіба про таку Україну мріяли колись наші пращури? Давайте бути українцями й не соромитись розмовляти українською, вдягнути хоч раз у житті вишиванку, підняти над собою національного прапора, заспівати гімн, цитувати Шевченка. Інакше ми приречені стати такою собі буферною державою, полігоном для мультикультурних експериментів...
Без примусу
Володимир ВОЙТЕНКО , доктор медичних наук, професор:
— Я ніколи не носив на лацкані піджака значок з портретом Леніна й тризуб зараз не ношу. Але не через те, що ці символи видаються мені однаковими. Просто символіка — це щось особливе, урочисте, небуденне. Тому мені здається, що символіка не має бути предметом щоденного вжитку, не повинна використовуватись в рекламі. Виняток складає реклама політичного характеру, коли йдеться про урочисті зібрання, депутатів, політиків, які демонструють свою позицію. На мою думку, проблема не в тому, що символіка не використовується пересічними громадянами, а в тому, що в більшості наших громадян немає відчуття гордості за Батьківщину, відчуття патріотизму, відчуття окремішності України. І за допомогою символіки цього змінити не можна. Символіка, хоч би якою важливою вона була, — це дещо вторинне стосовно тих суспільних явищ, які вона віддзеркалює. Станемо нормальною країною, станемо такими, якими ми хочемо стати, то, можливо, й у нас буде, як у США, де мешканці майже кожного приватного будиночку щоранку без примусу підіймають біля своїх домівок американський прапор. Це, звичайно, дуже зворушливо, бо робиться від душі. У радянські часи було багато символіки: піонерські галстуки, комсомольські значки та ін. Китайці носили значки із зображенням Мао Цзедуна, корейці — з Кім Ір Сеном. Але все це не мало жодного стосунку до патріотизму: це було примусово, це було свого роду пристосуванством до обставин, сервілізмом і конформізмом. А такого ми не потребуємо.
Підлікувати свідомість символами
Лариса АНТОЩУК , IV курс гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія»
— Погодьтеся, надзвичайно приємно дивитися на одяг спортсменів України на олімпіадах, різних змаганнях та ін. Жовто-блакитний колір та напис «Ukraine» можуть викликати хвилю емоцій або ж просто констатуюче — «наші».
Використання кольорів національного прапора і символіки на міжнародному рівні — нормальне явище для будь-якої країни. Адже в такому випадку наголос робиться на самобутності, певних історичних умовах, національній та культурній ідентифікації. У такому випадку використання зображення тризуба, жовто-блакитних мотивів — просто необхідне.
Проте чи варто нагадувати про манеру одягатися американців, канадців? Зокрема, що говорити про такі «вигадки», як напис «Canada» на задній верхній частині штанів? Або ж про яскраве взуття гігантських розмірів у стилі «Я люблю Америку»? Де межа між патріотизмом та бажанням виділися, привернути увагу, а також — несмаком?
У нашій державі проблема в одному — вкрай погано розвинений сувенірний бізнес. Якщо у Києві, Львові та декількох обласних центрах можна придбати сувеніри із національною символікою, то у провінційних містах, селищах не знайдеш у подарунок закордонному другу навіть малюсінького жовто-блакитного прапорця. Потрібно, щоб у магазинах, кіосках було хоча б трохи більше листівок із тризубом, написом «Україна». Адже не для іноземців це треба — для нас! Не можна себе ідентифікувати із країною, прапор якої бачиш лише у день державного свята, мітингу і то лише над приміщенням адміністрації. Жовто-блакитні композиції просто необхідно використовувати скрізь та й зображення малого герба теж не завадить. Звичайно, нам далеко до канадських школярів, які перед початком кожного навчального дня співають у класах гімн, але почати варто...
Тільки не слід захоплюватися. Молодь завжди вирізняється бажанням інакодумства. Якби була розроблена та запропонована колекція гарного, якісного одягу із використанням національної символіки, простими написами, то скільки б це змінило у процесі формування свідомості дітей та молоді?! Молодь без проблем вдягне жовто-блакитний одяг. Це можливість заявити: «Так, я інший, але це вас не обходить», або ж «Знаю, хто я є. Мені подобається такий стиль — я пам’ятаю, до якої держави належу»... І хоча це не так екстремально цікаво, як молоді Польщі — купувати сьогодні футболки із написом «СРСР», але ми врешті-решт такого екстремізму і не прагнемо. Мета одна — нагадати, що значить бути громадянином своєї держави. Проте лише внутрішня сутність та розуміння можуть чудово доповнюватись жовто-блакитним спортивним костюмом із тризубом на спині та значком «Proud to be Ukrainian» (Гордість бути українцем). В іншому випадку — це, відповідно до молодіжного сленгу, — «попса» (несмак, бажання виділитися за рахунок не особистих якостей, а інших атрибутів, людей).
Естетичного смаку при підборі одягу нам не настільки бракує, аби вульгаризувати використання національної символіки, так, як це трапилось у декількох інших країнах. Тому не треба оглядатися і боятися. У нас свої погляди, історія, традиції. Лише національну свідомість слід дещо підлікувати... Символіка — непоганий засіб.
