Якщо минулого разу керівники МВС, СБУ і Генпрокуратури були помітно розгублені новою для них обстановкою і не змогли знайти потрібного тону розмови із народними обранцями, то тепер все було визначено заздалегідь. І причина навіть не в тому, що вуличні бійки 9 березня не принесли очікуваного їх організаторами результату. Перед парламентом виступали зовсім інші люди, що й визначило тональність розмови. До того ж один із натхненників протистояння Олександр Мороз iз самого ранку закликав вирішувати всі проблеми виключно в правовому полі, чим збив очікувану агресивність аудиторії.
Таким чином, вуличні безпорядки, завдяки яким наша країна «прогреміла» на весь світ, отримали багатосторонню оцінку, що, як відомо, найшвидше призводить до пошуку істини, якщо її насправді шукають.
Міністр внутрішніх справ Кравченко, після того як у грудні кілька депутатів порадили йому застрелитися, до парламенту ходити припинив. І цього разу за свого шефа звітував заступник — Микола Джига, повідомивши перед цим, що сам міністр знаходиться «на лікуванні». Прагнення кількох депутатів дізнатися про діагноз Юрія Кравченка, задоволене не було. А тим часом заступник міністра запропонував депутатам ще раз подивитися відеозапис нападу на міліцейський кордон на Банковій. Перегляд кадрів, що обійшли телеекрани світу, задав необхідну тональність у спілкуванні з залом. Картина реального насильства з боку демонстрантів була настільки вражаючою і неспростовною, що зустрічні звинувачення депутатів у насильстві міліції над студентами того ж 9 грудня на столичному вокзалі не мали того резонансу, на який очікувалося. Дещо кострубату лексику міліцейського начальника вкупі з його повідомленням, що демонстранти ніби збиралися захопити і підпалити будинок президентської адміністрації, можна списати на історичні особливості міліцейської звітності, викорінити які не видається можливим. Джига, щоправда, назвав серед організаторів подій Луценка та Чемериса, а також лідерів УНА-УНСО Шкіля та Тиму, але так і не сказав, чому ж тоді було відпущено Шкіля. Власне інформація, як виглядало, особливо нікого і не цікавила: висвітлення подій 9 березня у різних ЗМІ давало бажаючим виключно об’єктивну картину. Не отримавши можливості поговорити власне з Кравченком, опозиціонери мирно відпустили Миколу Джигу продовжувати вести слідство і зебезпечувати правопорядок.
З набагато більшим інтересом очікувався перший виступ у парламенті нового-старого голови СБУ Володимира Радченка. Від того, якої тональності набуде спілкування керівника спецслужби із депутатським корпусом залежало, поміж іншим, і те, чи швидко народні обранці повернуться до своїх безпосередніх обов’язків, залишивши розслідування бійок призначеним для цього структурам. Володимир Радченко одразу зауважив, що аудиторія вже склала для себе уявлення як про сам конфлікт 9 березня, так і про його причини та наслідки. А потім відбувся короткий сеанс видачі об’єктивної інформації, було названо точну кількість правоохоронців, які забезпечували, згідно з ухваленим Верховною Радою законом, безпеку перших осіб держави під час покладання квітів до монументу Шевченка. Те, що точна, до однієї людини, інформація СБУ частково спростувала чи якщо завгодно, уточнила повідомлення МВС, змусило аудиторію слухати уважніше. Голова СБУ сказав, що не виключає закордонного «фінансового та матеріального» впливу на останні події в Україні. Він також повідомив, що попереднім слідством встановлено: «учасникам безпорядків напередодні платили гроші, їх інструктували як нападати на міліцію, як себе поводити на допитах і у випадку затримання». За словами Радченка, напередодні подій були організовані закупки бензину і виготовлення пляшок з запалювальною сумішшю. СБУ, за словами Радченка, готова до конструктивної розмови з «зацікавленими сторонами» з метою запобігти подібним подіям у майбутньому. Коли ж голова СБУ повідомив, що один із телефонних дзвінків про нібито підкладену до пам’ятника Шевченку вибухівку, здійснив кореспондент «Радіо «Свобода», враз змінив настрій залу, який став просто слухати. Не готувати запитання-звинувачення, а саме уважно слухати інформацію Володимира Радченка. Для цього, власне і було запрошено керівників силових структур, проте згадати, що міністри мають інформувати, а депутати — слухати, змусив лише виступ керівника СБУ. Деякі подробиці подій 9 березня пан Радченко викладав із посмішкою дуже добре поінформованої людини, яка викликала посмішки у відповідь з боку депутатів. Що мали означати ці депутатські посмішки знають, напевно, вони і Радченко, але те, що вперше з минулого року розмова парламенту із міністром-силовиком перейшла у таку тональність багато про що свідчить.
Насправді компетентна спецслужба якраз і спроможна зібрати і повідомити інформацію, яка дасть об’єктивну картину подій і припинить міфотворчість з боку обох сторін політичного протистояння. Чути ж привселюдно всю правду навряд чи хочеться не тільки владі, а й опозиції. Бо тоді гасло «За правду» взяте на озброєння частиною опозиції, набуває повного звучання. Після цього не залишається місця для містифікацій і інсинуацій, кожна дія набуває свого реального, а не вигаданого змісту, кожен політик постає у своєму істинному, а не вигідному для нього чи його опонентів вигляді. Хіба не такої правди хоче суспільство? Хіба не є така правда грунтом для діалогу між владою і опозицією, для якого ніби не залишилось шансів після 9 березня? В умовах, коли суспільство вільне від брехні, правдива інформація перестає бути «бомбою», не стріляє і не вибухає, бо стає нормою життя.
Шкода, що до процесу взаємно корисного обміну інформації не долучився генпрокурор Потебенько. Виступ у Верховній Раді його заступника Винокурова став простою формальністю, констатацією того, що правоохоронці 9 березня діяли в рамках закону, а якщо і було щось не так, то це вирішать слідство і суд в рамках того ж самого закону.
Винокуров підкреслив, що СБУ на законних підставах порушила кримінальну справу за фактом масових безпорядків 9 березня в Києві. І дії міліції 9 березня, за його словами, були повністю законними та правомірними Отже, «силовики» можуть розмовляти із парламентом і навіть знаходити розуміння. На жаль, не всі цього хочуть, або не всі це можуть.
