На час із 28 травня по 8 липня чотири українських моряків, разом із дев’ятьма матросами з Бірми і по одному з Естонії та Росії, стали заручниками морських піратів — 30-ти «солдатів Сомалі» — на німецькому кораблі «Леманн Тібер» фірми KW Bereederungs& Co KG . Для XXI століття, факт нечуваний, але, з’ясовується, що ще зарано тему піратства віддавати царині літератури чи кінематографу. Можливо, Україна й світ так близько стикнулася з таким пережитком тисячолітньої давнини, щоб ще раз усвідомити — найціннішим є людське життя. А ще — лишній раз переконатися, що паралельно з нашою високорозвиненою цивілізацією у світі існують тисячолітньої давності практики, одна з яких — работоргівля.
Але є й інша, може, й гірша практика: байдужість. Це коли людей кидають в біді, знаючи що їх чекає напевна смерть — очевидно, в цьому випадку йдеться про моральне виродження, а не пережиток. «Так не по-людськи до нас ніхто не ставився. Представники німецької компанії, яка нас найняла, прямим текстом нам говорили, що не можуть нічим допомогти. Робіть, що хочете...», — розповів 23 липня, після прильоту в Київ 24-річний електромеханік судна, херсонівець Сергій Алимов. Виходить, що моряки опинилися в Аденській затоці, що в Індійському океані, у подвійному полоні, бо, по суті, роботодавець їх кинув напризволяще.
Капітан корабля, 43-річний Валентин Барташов впевнений, що в перші п’ять днів із часу захоплення, всіх ще можна було врятувати — й без викупу, який вимагали сомалійці. «Як тільки нас захопили, ми відразу активували всі засоби, які дають інформацію про позицію судна в океані кожні 20 хвилин. Борт судна був високим, пірати постійно намагалися залізти на судно, час від часу стріляли. Але тоді їх було вісім. Коли ж їх стало 30, то це вже не можна було зробити», — пояснив капітан корабля. Спочатку сума викупу, який вимагали пірати, була три мільйони доларів. Оскільки німецька сторона зволікала з грошима і торгувалася, то це дуже дратувало піратів, і вони зривали злість на 15 заручниках: морили їх голодом (давали в день по одному сухому брикету) та мучили спрагою (ковток технічної води в день). Зрештою, зійшлися на 600 тисячах доларів.
Коли 8 липня пірати покинули «Леманн Тімбер», почався другий етап випробувань: дев’ятибальний шторм, під час якого в кораблі зламався двигун. Судновласник знову обманув моряків: пообіцяв надіслати буксир, але не надіслав. Люди марно чекали кілька днів, а їх заливало водою, до того ж в них закінчилася їжа. Сигнал «SOS» почув американський військовий крейсер, який, власне, й допоміг морякам по можливості технічно, а ще їжею та водою. І аж 15 липня розпочалася операція врятування моряків: його судно на буксир спеціально для цього надісланий «Дюбай Мун» з Об’єднаних Арабських Еміратів. До речі, за словами, капітана Валентина Барташова, цей буксир німецька компанія, яка їх найняла, хотіла перехопити, аби він не дійшов до «Леманна Тімбера».
«Чесно кажучи, коли я в складі групи українських лікарів, юристів, працівників МНС 20 липня прибув в порт Салала, що в Омані, куди доправили українських моряків, я чекав, що побачу їх в гіршому стані, — зізнався психолог, провідний науковий співробітник Науково-дослідної лабораторії екстремальної та кризової психології університету цивільного захисту України (Харків) Віталій Христенко. — У всіх них були ознаки пост-травматичного стресового розладу (є вони й нині), всі моряки були в дуже виснаженому фізичному та психологічному стані. Але їм сильно допомогло те, що вони трималися командою. Їхній дух був набагато міцнішим, ніж у матросів Мьянми, які вже сиділи й готувалися до смерті. До честі наших треба сказати, що під час полону були навіть такі ситуації, коли сомалійські пірати боялися наших моряків. Бо коли одна людина боїться іншої? Коли відчуває її перевагу, психологічну перевагу. І дуже часто наші були вище їх усіх. Це показує, які вони молодці! А те, що стосується стресового розладу, то це все підлягає корекції, головне, що наші моряки — переможці».
Поки психологи займатимуться психологічною реабілітацією екіпажу корабля, уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова вимагатиме від німецької компанії-роботодавця грошового відшкодування збитків, в тому числі — моральних. Сума для одного постраждалого — 100 тисяч євро. Очевидно, що й тут доведеться нелегко, оскільки, за словами моряків, перед відльотом із Салали (чартерний рейс «Київ—Салала—Київ» на ІЛ-62 профінансував український уряд) представники німецької компанії заявили, що можуть віддати їм тільки одну зарплату. Але позиція омбудсмана безкомпромісна: «Ми прийняли рішення продовжувати боротьбу за честь та гідність українських й інших моряків і будемо захищати їхні права в судовому порядку».
КОМЕНТАР
Юрій САЄНКО, доктор економічних наук, завідувач відділу соціальної експертизи Інституту соціології НАН України:
— Піратство у світі викорінити можна. Принаймні, зробити для цього правильні, цивілізовані кроки. Нині у світі розробляються потужні програми, навколо яких об’єднуються країни у боротьбі з тероризмом, який, треба визнати, має вже свої традиції та відомі всім методи. Так само й тут. Для кораблів, які курсують в небезпечних водах, потрібно організовувати конвой за участю спеціально навчених військових. Тобто, політичними, громадсько-демократичними, економічними та іншими способами, окрім військових, потрібно організувати в цих районах конвоювання міжнародних сил. Думаю, після випадку з нашими моряками Україна мала б виступити саме з такою пропозицією — давайте об’єднуватися, давайте шукати якісь моделі виходу. Це могло б зробити НАТО, оскільки, як ми бачимо, страждають європейські країни (а в Aльянс входить більшість країн Європи). Також це треба робити через службу безпеки ООН: світова спільнота має вже потужні міжнародні організації, потрібно їх тільки активізувати навколо цього питання. Треба усвідомити: не можна закривати очі на випадок, який стався із українськими моряками, не можна допускати, аби знову хтось від цього постраждав, так само не можна кожного разу на це витрачати такі гроші. Треба нарешті зрозуміти очевидне: відсутність спеціальної охорони стимулює бандитів займатися піратством.
Олена ЛІЩИНСЬКА, кандидат психологічних наук, докторант Інституту соціальної та політичної психології АПН України:
— Хочу ще звернути увагу на те, що цей випадок — чи не єдиний за останній час — говорить про те, що в Україні трохи змінюється ставлення до людей і наших співвітчизників намагаються виручати з біди. А командний дух, завдяки якому вистояв екіпаж корабля, — це психологічний клімат колективу, або корпоративна культура. Це надперсональне явище, яке належить до колективної психіки. Але формують його лідери. Як правило, якою людиною є лідер, які якості йому притаманні, такий і командний дух. Наприклад, якщо керівник якогось підприємства — людина порядна, принципова, справедлива, то навколо неї гуртуються такі люди. І таким чином формується командний дух... Сомалійські пірати, по суті, були наркоманами, деградантами. А наші хлопці — серйозні чоловіки, в них було почуття ідентичності та дружби, що дуже важливо. Думаю, це наслідок того, що в них сформовані нормальні чоловічі якості — войовничі чоловічі якості, бо вони — моряки. Коли відомий психолог Віктор Франкл потрапив у німецький концтабір, він там з’ясовував, що створює для людини сенс життя, що спонукає її вижити в критичних умовах. Наприклад, для нього — бажання дописати книжку, хтось любив сім’ю і хотів повернутися в родину, хтось — до дітей, хтось — до професії, а ті люди, які нічого не мали поза табором, тобто в душі нічого не мали, під тиском нелюдських обставин перетворювалися на щось страшніше за тварин. Тобто командний дух — це спільний сенс, спільні цінності, які об’єднують, це — найлюдяніше в людині.
На жаль, в останні роки в Україні нічого не робиться для формування спільного духу — національного, патріотичного. І приклад моряків, як можна поводитися в критичній ситуації, може стати добрим для людей — за принципом «зараження». Дуже добре, що є місця, де існує такий спільний дух. Мій висновок: наш командний дух країни залишився в окремих місцях і нашу загальну народну душу потрібно якось «латати», збирати докупи. Це — тема національної ідеї, національного ідеалу. Вважається, що її треба пов’язувати саме з мовою. Але країна є, як мінімум, двомовною. Ми в нашому інституту вивчаємо інтеграцію російськомовної спільноти в загальноукраїнську, дискутуємо і приходимо до висновку, що потрібно шукати загальні для всіх цінності, які об’єднуватимуть людей (над цим потрібно працювати інтелектуальній еліті). Йдеться про глибші цінності, незалежні від мови — людяності, патріотизму. Хочу наголосити — гуманістичні, гуманітарні цінності, як це є в Євросоюзі, а не тільки прагматичні, пов’язані з грошима.
