Почувши заклик не пустити Леоніда Кучму до памятника Шевченку, я згадав, що таке вже було. Восени 1990 року делегати 2-го з’їзду Руху перегородили Володимирську, лякаючи навколишніх пенсіонерок, що вийшли недільного ранку за молоком. Тоді сотні національно-свідомих мали не допустити до храму Святої Софії московського Патріарха Алєксія з його київським намісником... Філаретом. Церковники до храму, звісно, потрапили, а ненависному Філарету вже незабаром цілували руки ті самі, хто перегороджував тоді Володимирську. Тої осені все обійшлося без бійки. Бійка була потім майже на тому ж місці під час похорон Патріарха УПЦ КП. Досі не повідомлено, хто саме організував ту провокацію із похованням Патріарха на тротуарі. Досі ті події згадують при нагоді, пояснюючи їх у вигідному для себе світлі.
Тепер історія повторилася у дещо більших масштабах. Світові інформаційні агентства цілий вечір смакували двадцятисекундну відеокартинку бійки на київських вулицях. Як і в низці попередніх випадків, схожих за сценарієм, слід спочатку визначитися, а хто, власне, з ким бився?
Термін «опозиція», підхоплений засобами масової інформації через його зручність та універсальність, не означає в даному разi абсолютно нічого. Тому що «просто опозиції» не буває. Опозиція має на чомусь грунтуватися. Хто візьметься дати назву тому, що нинi зветься опозицією? Чи є партія чи політична сила, котра об’єднує цих людей спільною і зрозумілою метою? Немає. Є численні форуми й комітети ніде не зареєстровані, тобто існують тільки в уяві їхніх активістів. Як тільки активістів полишить їхня активність або те, чим ця активність заохочується, усі ці утворення розчиняться у політичному просторі як підробний «нескафе» — ні смаку, ні запаху. Чи є лідер, котрий веде цю опозицію до спільної і зрозумілої мети? Немає. Дяді і тьоті, що метушаться поперед колон і пнуться на трибуни, представляють в основному власні амбіції, намагаючись будь-що влізти в екран телевізора аби не забули.
Відсутність лідерів серед вуличних натовпів не означає, проте, що цих лідерів немає. Вони є, безперечно, але назвати себе не можуть. Громадяни з депутатськими мандатами і без таких, які виступають на прес-конференціях, хотіли б, можливо, бути такими лідерами, але їм поки, крім мегафона і туристського спорядження, нічого не довіряють. Тільки використовують.
У мові політичного спілкування є таке поняття «взяти на себе відповідальність». Тобто в разі, коли в країні щось трапиться, певна політична сила має взяти на себе за це відповідальність і пояснити навіщо вона таке накоїла. У випадку 9 березня ми маємо суто провокативний варіант, коли жоден із організаторів вуличних безпорядків у столиці не заявив потім, що відповідає за дії збурених ним людей. В момент, коли запахло конкретною статтею кримінального кодексу, мужність залишила безстрашних «борців із режимом». Під гарячу руку (цього разу дивовижно стриманої) нашої міліції, як завжди, потрапила маса ні в чому не винних людей, після чого провокатори, оговтавшись від першого переляку, знову почали звинувачувати «режим» у «репресіях».
Хто ж насправді міг бути ініціатором жорстокої бійки в центрі Києва, подібної якій не було в новітній історії? Назва організації УНА-УНСО, що прозвучала по гарячих слідах, всерйоз не переконує. Група «бешкетників за викликом», які ще півроку тому з півнями в руках «воювали» на сходах палацу «Україна» із Борею Моїсеєвим та Серьожею Пєнкіним, ніколи не була і не буде самостійним політичним чинником. Скоріше за все, унсовці лише виграли «тендер» на обслуговування акції «Україна без Кучми» у організації свого колишнього керівника Корчинського з його «Щитом Батьківщини». На обслуговування саме назвою, оскільки і київська шпана, що тинялась із унсовськими емблемами навколо наметового містечка, і навчені молодики, що трощили турнікети на Банковій, так само схожі на українських націоналістів, як і на пакістанських. Соціалісти на чолі iз завзятим Юрієм Луценком теж відпадають — у них інший актив, який важче за яйця (курячі) нічого в руках не тримав. В решті політичного вінегрету, що марширує в лавах «опозиції» під протилежними гаслами нехай розбираються кухарі, що той вінегрет готували. Назвати ж розлючений натовп із камінням у руках «обуреними народними масами» не повернеться язик навіть у Тараса Чорновола, якого останнім часом несе то на політичні заяви, то на штурм парканів. То хто ж тоді це все дійство задумав і здійснив?
Теорії про «некерований натовп», до яких звертаються окремі люди-інститути, тобто допущені до ЗМІ політологи, критики не витримує. Із часів черг за горілкою у нас некерованих натовпів не спостерігалося. Існує добре апробована політичними провокаторами технологія, яка гарно прислужилася колись у бійках за церкви. Згідно з цією технологією, у перших рядах спочатку йдуть депутати, старенькі дідусі і бабусі, при потребі — діти. Після прориву першого кола охорони з- за спин депутатів та бабусь вискакують добре навчені прийомам бійки хлопці, котрі швидко роблять свою справу, після чого миттєво розчиняються у натовпі. Всі можливі наслідки таких дій у вигляді травм, каліцтва, руйнувань і т.д. приписуються організаторами «некерованому натовпу», якого до відповідальності не притягнеш. Коли ж і вдасться затримати справжніх учасників погрому, вони вміло відповідають, що проходили тут випадково і їх заштовхав у перші ряди той самий «некерований натовп». Сам неодноразово читав такі пояснення від людей, участь яких у тих чи інших подіях не викликала жодного сумніву.
Очевидно, що провокація 9 березня відповідає саме цій технології, майстри якої добре відомі не тільки журналістам. Залишається встановити, чиї то були хлопці. Ключем до відповіді можуть стати заяви діячів «опозиції», які оговтавшись, звинуватили в усьому владу, яка ніби навмисно запустила в ряди мирних демонстрантів провокаторів, які і здійснили таку високоорганізовану бійку. Спробуємо прийняти цю версію за основу, повіривши, що саме кількасот провокаторів непомітно для організаторів протестів взяли на себе ініціативу. В такому разі підозра у тому, що він провокатор, лягає на всіх, хто йшов у перших рядах і вигукував відповідні заклики. Навіть більше, провокаторами можуть бути і самі організатори акцій, комітетів і форумів, котрі насправді так запаскудили слово «опозиція», що порядна людина невдовзі сахатиметься від одного цього слова. Хоч бери і вводь новий термін для опозиції, як зробили колись німецькі комуністи, називаючи один одного словом «камрад» замінивши ним слово «геноссе», вживане нацистами. Версія щодо провокаторів всередені гурту наших національних рятівників не видається занадто неймовірною, а чим ближче розглядаєш обличчя «рятівників», згадуючи їхні попередні діяння, тим більше починаєш вірити у провокаторів.
Бо чим насправді могли закінчитися події 9 березня? Навряд чи організатори «непущання» Кучми і Ющенка до монумента Шевченка, не знали, що названі люди пройдуть туди, куди їм треба без перешкод. Потрібен був конфлікт, бійка, бажано із кров’ю. Коли це не вдалося біля університету, лави протестуючих пішли мандрувати по вулицях столиці, як мандрує ввечері завсідник пивбару, який не зупиниться, поки не отримає по пиці. На бійку вдалося нарватися лише з третьої спроби. Коли кореспонденти зняли на Банковій все, що було потрібно для яскравої телекартинки, ентузіазм протестуючих зник і натовп розчинився так само швидко, як і зібрався.
Тепер уявімо собі, що одна із цеглин, що літали над демонстрантами і міліцією, вцілила б таки у чиюсь незахищену голову, хоча б в одного із сотень журналістів, наприклад. Якби загинула хоч одна людина, події набули б зовсім іншого масштабу, всесвітній галас набрав би інших обертів. Залишалося б лише дістати відеоплівку з прес-конференції 1 березня, коли керівники УБК погрожували владі дати 9 березня «адекватну відповідь». Якщо б відповіддю став чий-небудь труп, звинуватити «опозицію» у вбивстві було б у тисячу разів простіше, ніж звинувачувати Кучму у «замовленні» журналіста на підставі «плівок Мельниченка».
Але це все вже слова. Слова, які завжди приходять після дій, якими б ці дії не були. Яскрава бійка 9 березня ставитиме щодня нові і нові запитання, відповідь на які мала б дати політикам нові орієнтири. Мені, наприклад, не зрозуміло, чи збиралися протестуючі пропускати до пам’ятника Віктора Ющенка, який не відходив ні на крок від Президента? Бо Ющенко, якщо судити із «камерного» інтерв’ю підозрюваної Тимошенко, продовжує залишатись «білим і пухнастим» в самій серцевині «злочинної і корумпованої влади», і навіть цією владою керує. Як не намагаюсь від’єднати «хорошого» Ющенка від «поганого» Кучми — не вдається. Немає способу. А позицію патріарха УПЦ КП Філарета як зрозуміти? Церковний ієрарх, що претендує на главенство над усіма православними, протягом години благославляє спочатку Кучму з Ющенком, а потім тих, хто обзиває перших людей держави нехорошими словами. А полiтик «нової генерацiї» Ю. Костенко? Зранку з Президентом, а пiсля обiду зi «штурмовиками»? Чи не в цьому фатальному «роздвоєннi» найбiльша українська проблема?! Прикладів дивної роздвоєності наших політиків можна навести ще чимало. Така позиція найбільш зручна в момент, коли суперечка переходить у бійку. Можна помовчати, а потім стати на сторону тих, хто виявиться сильнішим. Або запропонувати «злочинній владі» свої послуги замість «некомпетентних і корумпованих». Якби хоча б частина цих пропозицій була сприйнята, ще невідомо як би виглядали лави наших «рятівників».
Політичні наслідки вуличних конфліктів 9 березня стануть очевидними вже найближчими днями, коли розпочнеться давно обіцяна «інвентаризація» парламентської більшості, стануть відомі результати переговорів лідерів більшості і уряду, припинить прибувати вода у повноводній річці Тиса на Закарпатті. Поки що про неспокійну пятницю нагадують лише сотні охоронців у формі і без неї, що оточили і охороняють від горобців квартал навколо президентської адміністрації.
